— Гаразд, повірю тобі, — відповіла дівчина. — І як нам повз них пройти?
— А ми повз них і не підемо, — сказав я. — Принаймні поки що. Треба якось відвернути увагу охорони. Гадаю, що я зможу це зробити, тільки спершу хочу запитати тебе: навіщо?
— Тобто як — «навіщо»?
— Навіщо ми все це робимо? Навіщо нам помирати?
Дівчина насупилася. Знову думає! Як тяжко це в неї виходить!
— Я ж казала тобі: Соломон загрожує Шебі!
— Чим саме він загрожує?
— Він вимагає в нас ладану! Величезну данину! Якщо ми не заплатимо, він знищить нас! Він так сказав моїй цариці!
— Отак сам прийшов і сказав?
— Ні, послав гінця. Яка різниця?
— Мабуть, ніякої. То сплатіть йому данину.
Я ніби запропонував їй поцілуватися з мерцем. На її приголомшеному обличчі перемішалися гнів, недовіра та огида:
— Моя цариця ніколи цього не зробить! Це зганьбить її честь!
— О-о-он як? — відповів я. — Зате ми залишимося живі.
Кілька секунд я просто-таки відчував, як обертаються коліщата в її голові. Потім її обличчя закам'яніло й застигло:
— Я служу цариці, як і моя мати, як і всі мої предки! Годі вже марнувати час. Ходімо!
— Ти не підеш, — коротко відповів я. — Ти поки сидітимеш тут і не балакатимеш із незнайомими бісами, поки мене не буде. Пробач — не сперечайся! — Я відчув, що вона вже збирається вибухнути запитаннями й запереченнями. — Що довше ми зволікаємо, то швидше Хаба спіймає нас! Його марид Аммет, напевно, вже намагається вистежити твою ауру. Зараз усе, що нам потрібне, — це хороше укриття для тебе… Ось!
Це «Ось!» означало, що я помітив густий трояндовий кущ прямісінько під вікном галереї. На ньому було пишне листя, кілька зів'ялих пуп'янків і безліч довжелезних гострих шпичаків.
Я легенько підхопив дівчину й запхав її в гущавину колючого гілля.
Я з надією прислухався… Навіть не зойкнула. Добре, нівроку її натренували!
Щасливо здихавшись дівчини, я обернувся на маленького, непомітного цвіркуна й полетів уздовж межі садів, ховаючись між квітами.
Ви, напевно, звернули увагу, що після початкового нападу гніву зі смутком я почасти повернув собі колишню силу духу.
Правду кажучи, мене поволі огортав якийсь химерний, фантастичний захват. Сама велич, саме безмежне зухвальство цього задуму потроху паморочили мені голову. Авжеж, на мене чекає майже певна смерть — і це не вельми приємно, — та коли вже вибору все одно не було, сама ця справа радше надихала мене.
Перехитрити цілий палац духів? Знищити найславетнішого чарівника в світі? Викрасти найпотужніший магічний артефакт? Еге ж, це гідно легендарного Бартімеуса з Урука — та й набагато більше пасує йому, ніж тягати сітки з артишоками чи плазувати перед такими господарями, як цей огидний єгиптянин. Цікаво, що сказав би Фекварл, якби побачив мене зараз?
До речі, про господарів: ця аравійська дівчина, звичайно ж, фанатичка, і їй явно бракує почуття гумору, та я, хоч і сердився на неї за цей зухвалий виклик, усе ж перейнявся до неї повагою. Хоробрості їй було аж ніяк не позичати; та й, знову-таки, вона ладна була пожертвувати не тільки мною, а й собою.
Непомітний цвіркун прямував на південь уздовж саду, в протилежний бік від царських покоїв. Дорогою я запам'ятовував усіх вартових, яких лише помічав: їхні розміри, поведінку й потужність аури[79]. Переважно це були джини поміркованої сили — й було їх тут досить багато, хоч і менше, ніж у північній частині садів.
Варто, мабуть, зробити так, щоб їх стало ще менше…
Мене особливо зацікавив безлюдний куточок саду недалеко від Соломонової скарбниці: там видніли з-за дерев магічні нитки, що мерехтіли на її вікнах. Невдовзі я побачив там вартового джина: він стояв сам-один поряд із черговою дивовижею — стародавнім кам'яним диском, що стримів серед трави.
На своє превелике задоволення я впізнав цього джина. То був Боско — той самий бундючний рахівник, який зо два тижні тому картав мене за те, що я «запізнився» з артишоками. Він стояв, згорнувши на грудях худі рученята й випнувши вперед гладке черево, а на його понурій пиці застиг огидний байдужий вираз.
Кращого місця для початку не знайти!
Крильця цвіркуна запрацювали швидше, їхнє гудіння стало більш пронизливим та погрозливим. Він кілька разів покружляв над каменем, щоб переконатися, що більше тут нікого немає, й сів на цей камінь, прямісінько за спиною в Боско. Я торкнув джина за плече передньою ніжкою.
79
Оскільки більшість із нас спроможні прибирати будь-яку подобу, визначити потужність аури — це найпевніший спосіб швидко оцінити нашу силу. За час перебування на Землі потужність аури може як зростати, так і слабшати (хоча переважно слабшає).