Боско здивовано мугикнув і озирнувся.
Отут і почалася велика нічна битва.
26
Спочатку ця битва була дуже тиха, бо я не хотів привертати зайвої уваги.
Щоб упоратися з Боско, в мене пішло секунд із п'ятнадцять. Трохи довше, ніж я сподівався, бо в нього — вельми не до речі — виявилися бивні.
За наступні чотири хвилини я відвідав ще кількох вартових у цій частині садів. Кожна зустріч, як і попередня, була коротка, несподівана й загалом безболісна — принаймні для мене[80].
Закінчивши з цим, я знов обернувся на цвіркуна і повільно, бо трохи обважнів після ситного бенкету, полетів назад до дівчини. Одначе зараз мене цікавила не вона, а начальник нічної варти, що стояв біля кущів рододендрону. Я підлетів до нього на максимально близьку, але безпечну відстань, далі сів на одну з чудернацьких Соломонових статуй, заліз їй під коліно й заходився спостерігати за подальшими подіями.
Події не забарилися.
На першому рівні африт сам удавав статую — якусь там скромну «дівчину-молочницю» чи щось подібне. На подальших рівнях він мав вигляд понурого сірого людожера з ґудзуватими колінами, бронзовими браслетами на зап'ястках і в пов'язці із страусового пір'я; інакше кажучи, то був саме такий дух, котрого мені — ще й разом з дівчиною — аж ніяк не хотілося б зустріти в садку. На його поясі висіла здоровенна сурма зі слонової кістки, оздоблена бронзою.
Отже, події не забарилися. З кущів вискочила мавпа з довжелезними руками, рожевою пикою й копицею рудого волосся на голові. Вона загальмувала перед афритом, присіла навпочіпки й коротко вклонилася.
— Зазіле, дозволь сказати!..
— Чого тобі, Кібете?
— Я щойно обходив південні сади. Боско немає на варті!
Африт насупився:
— Боско? Того, що вартує біля скарбниці? Він може покидати пост, щоб патрулювати алею Троянд і східні альтанки. Пошукай його там.
— Я оглянув усе — до останньої галузки й листка! — відповіла мавпа. — Боско ніде немає!
Людожер показав на осяйну баню, що розкинулася над садами:
— Зовнішніх меж ніхто не порушував. Нападів не було. Боско просто десь вештається! Як повернеться, дістане добру порцію Розпечених Голок! Іди назад на пост, Кібете, а вранці про все доповіси мені!
Мавпа пішла. Цвіркун у схованці радісно затріскотів.
Як на мене, стовбичити отак кілька годин на постаменті — річ не дуже весела, проте людожера Зазіла, здавалося, цілком задовольняла його доля. Найближчі дві хвилини він ліниво погойдувався на місці, зо два рази зігнув та розігнув коліна й солодко прицмокнув вустами. Може, він простояв би так цілу ніч, якби мав таку змогу.
Проте цієї змоги йому не надали. Ламаючи гілля й збиваючи листя, з кущів знову вирачкувала мавпа. Тепер вона здавалася ще схвильованішою, ніж минулого разу: зуби в неї були вишкірені, а очі — вирячені.
— Зазіле, доповідаю! Тут знову щось не так!
— Знову щось із Боско?
— Боско так і не знайшли. А на додачу пропали ще й Зузу з Трімблом!
Людожер закинув голову:
— Як?! А де ж вони вартували?
— На мурі біля скарбниці. Унизу, в садку, знайшли спис Зузу — він стирчав з клумби. Ще вдалося знайти кілька розкиданих Трімблових лусочок. А самих джинів немає на жодному рівні!
— А зовнішні межі досі цілі?
— Так, Зазіле!
Африт стукнув м'яким кулаком по долоні:
— Отже, зовні сюди ніхто не заходив! Якщо тут тиняється ворожий дух, його викликав хтось із тих, хто зараз у палаці! Треба викликати підкріплення й вирушити на місце пригоди! — сказавши це, людожер схопив сурму, що висіла в нього на поясі, й хотів був уже піднести її до вуст, аж тут поряд, у спалаху світла, з'явився ще один дрібний дух.
То був чоловічок, що сидів у мушлі устриці.
— У мене новини, господарю! — запищав він. — Вартового Гіквуса знайшли розплющеним у діжці під риштаком! Він трохи пригнічений — я вже не кажу про те, як він змок, — одначе живий. Він каже, що на нього напали…
Африт спересердя вилаявся:
— Хто?!
— Він ледве встиг помітити… каже, ніби то був Боско! Він упізнав його черево й хобот!
Людожер з подиву мало не впав зі свого постаменту. Тільки-но він зібрався сказати щось, як біля нього вибухнула фонтаном земля, й з-під неї виринув третій демон — цього разу з милою сумною голівкою газелі.
— Володарю! Вартового Балаама запхали до купи гною й привалили вгорі важкою статуєю! Я почув його здушені крики й зумів його витягти за допомогою довгої жердини. Бідолаха Балаам — найближчим часом він смердітиме аж ніяк не сіркою! Тільки-но він отямився, як назвав ім'я свого жорстокого кривдника. То був джин Трімбл!
80
Не вдаватимуся в подробиці, щоб не надто вражати найделікатніших читачів, — досить буде сказати, що ці моторошні сцени були згладжені моїм ущипливим гумором, а також кумедним враженням, яке справляли дотепні зміни моєї подоби… Одне слово, далі побачите самі.