Імпульси перебували на першому рівні, тож дівчина так само побачила їх.
— Що ж нам тепер робити?
— Треба як слід замаскуватись… — відповів я. — Хто найкраще лазить по стінах?
— Павуки, — сказала вона. — Або слимаки.
— Ні, павуки мені не до вподоби. Забагато ніг — я завжди в них плутаюся… Слимаки — це вже краще, тільки ми тоді змарнуємо цілу ніч, та й як я тоді понесу тебе? — Я ляснув пальцями. — Придумав! Велетенська ящірка!
Сказавши це, красень-юнак пропав, і на його місці опинився аж ніяк не такий гарний величезний гекон з колючою лускатою шкірою, розчепіреними пальцями з безліччю присосок і виряченими очиськами обабіч роззявленої пащі. Висолопивши довгий язик, він промовив:
— Привіт! Ану, обійми мене!
Вереск дівчини був би, напевно, найгучнішим за все життя спадкової охоронниці з Шеби, якби його не вгамував кінчик мого довгого жилавого хвоста, що обкрутив її й відірвав від землі. Далі ящірка стрімко полізла нагору, хапаючись за камені чіпкими лопаточками на своїх розчепірених лапах.
Одним оком я дивився вперед, на стіну, а другим, обернувши його на дев'яносто градусів, стежив за Імпульсами, що кружляли в повітрі, — на той випадок, коли який-небудь із них підлетить надто близько. Шкода, що я не мав ще й третього ока, щоб поглянути на дівчину, яка хилиталась у повітрі, проте вишукані аравійські прокльони, які до мене доносилися, свідчили, що з нею все гаразд.
Пересувався я швидко і майже без перешкод. Лише одного разу Імпульс упритул підлетів до нас, і я спритно відсахнувся, щоб не натрапити на нього, — я відчув тоді, як повітря на мить похололо, коли Імпульс відштовхнувся від каменя поряд із моєю головою.
Одне слово, все тривало якнайкраще, аж поки дівчина щось крикнула мені.
— Що таке? — запитав я, насмішкувато позирнувши на неї одним оком. — Я ж казав тобі — на павука не обертатимусь! У нього забагато ніг. Тішся вже тим, що я не перетворився на слимака!
Обличчя в неї було бліде — можливо, від підйому, — проте вона показувала нагору й кудись убік.
— Ні! — прохрипіла вона. — Павук там, нагорі!
Ящірка обома очима втупилась туди — саме вчасно, щоб помітити здоровенного гладкого джина в подобі павука, що виповзав із потаємного отвору в стіні. Джин мав тіло тарантула, велике й набрякле, наче туша здохлої корови по дощовій порі. Кожна його нога була тверда й вузлувата, наче бамбук, і закінчувалася гострим жалом. Проте обличчя його було людське — з ошатною борідкою і в гостроверхій високій шапці. Це, очевидно, був вартовий Соломонової вежі, що не підлягав Зазілові. А може, він просто був глухий — хтозна. Зараз, одначе, він діяв надзвичайно спритно. Гладке черево вистрелило клейким жовтим павутинням, яке збило мене зі стіни. Я пролетів кілька ярдів, перш ніж примудрився вчепитись за стіну, й повис на одній лапі, заплутаний у павутиння, погойдуючись над проваллям.
Десь унизу скрикнула дівчина, проте зараз мене це не обходило. Павук підняв ногу, націляючись пожбурити в небо Спалах; ще трохи — і всі Соломонові раби побачать це й позбігаються сюди.
Проте ящірка теж не ловила ґав. Вільною лапою я кинув у павука закляття Плаща. Воно виникло тієї самої миті, коли він випустив Спалах; заряд енергії влучив у Плащ, відскочив і вдарив у гладке павуче пузо. Водночас із цим ящірка одним помахом переднього кігтя звільнилась від пут.
Павук, чия туша курилася там, куди влучив Спалах, хутко роздер Плащ власним закляттям, підігнув ноги й стрибнув мені назустріч. Я відсахнувся, ухилився від удару і, вхопивши павука за колючу задню лапу, розкрутив його щосили в повітрі і жбурнув прямісінько в Імпульс, що саме пропливав футів за тридцять від нас.
Спалахнуло полум'я, смуги чорно-жовтого світла огорнули джина, стяглись і з тихим хлюпанням розчавили його вщент.
Супутній викид магії був дуже недоречний — його могли помітити з півдня, — однак тут не можна було вдіяти нічого. Ящірка озирнулась на дівчину, що хилиталась унизу, усміхнулась і підморгнула їй.
— Спритно я його кинув, еге ж? Я навчився цього, коли разом з монгольськими кочовиками жбурляв у воду білок[81]. Часом тихими літніми вечорами… Ой! Ні! Що ти робиш?!
81
Часом тихими літніми вечорами ми ходили до озера Байкал з кошиками гладких пухнастих білок і пускали їх по воді. Моя білка одного разу плюснула аж вісім разів і сім писнула — це мій рекорді