Не гаючи часу, Ашміра підняла руку до рівня плечей і коротким, скупим помахом щосили жбурнула кинджал. Кинджал аж по самісінький держак устромився в Соломонове тіло, трохи вище від серця. Цар мовчки повалився на підлогу.
Аж тут Ашміра почула крик кота:
— Зрозумів! Цей Перстень… недостатньо яскравий! Його аура мала б засліпити мене! Не треба… Ой! Уже запізно. Все!
Тіло царя Соломона впало на підлогу, проте на цьому не зупинилось. Воно провалилось у постамент, наче камінь у воду. Ще мить — і воно зникло; лише кинджал зостався стриміти з мармуру.
Усе відбулося так швидко, що Ашміра ще нерухомо стояла, витягти праву руку вперед, коли постамент розлетівся на шматки і з-під нього з'явився величезний демон, що ревів на всі свої три ікласті пащі. Він виріс аж до бані— купа жилавих рук, на кожній з яких виблискувало око. Усі ці очі зирили на неї, й щупальця звивались, відчуваючи здобич.
Ашміра притулилася до стіни; її розум і тіло заніміли. Звідкілясь лунав голос кота — він кликав її, та вона не могла ні відповісти, ні зібратись на силі, щоб витягти з-за пояса останній кинджал. Вона спромоглася лише хрипко закричати. Ноги в неї підкосились, і вона відчула, як поволі сповзає по стіні, а демон уже накидається на неї й тягнеться до її горлянки.
28
Часом випадає так, що будь-який порядний джин просто зобов'язаний битися. Час, коли ти опиняєшся з ворогом сам на сам. Коли ти, попри кричущу нерівність сил, попри небезпеку, що загрожує тобі, змушуєш себе поплювати на долоні, розправити плечі, поправити зачіску і — можливо, з легенькою кривою посмішкою на вустах — вирушити назустріч цій небезпеці.
Проте зараз випадок був явно не той.
Битися з моторошною істотою, що вилізла з-під постаменту в тій кімнаті, було б цілком марно — і до того ж не вельми охайно[82]. На таке міг зважитись хіба що несосвітенний бовдур. Або хтось такий, кого змушувала угода. Якби мені наказав досвідчений господар, я мусив би дати бій цій істоті — під загрозою Вогню Лиха. Проте моя господиня була зовсім недосвідчена — тож тепер нарешті вона, так довго уникаючи заслуженої долі, мала заплатити за все.
«Щасливо доправити мене до царя Соломона» — саме такі були слова аравійської дівчини, коли вона віддавала мені наказ. Саме це я й зробив: Бартімеус з Урука завжди достеменно виконує те, що йому звеліли. Щоправда, я мав серйозні підстави сумніватися, що ота постать у кімнаті була саме Соломоном, та оскільки вона мала вигляд Соломона, пахла Соломоном і взагалі стояла в його покої, то я припустив, що це саме те, що треба. Дівчина в цьому аж ніяк не сумнівалася, тому й жбурнула кинджал. Тож у межах нашої угоди я свою справу зробив. І більше не мусив її захищати жодної секунди.
Саме зараз, коли з'явилося це драглисте чудовисько, я цьому дуже зрадів.
Барханний кіт кинувся навтікача.
Я вискочив з кімнати й помчав геть через залу з колонами, наїжачивши шерсть і настовбурчивши хвоста. Ззаду долинув пронизливий крик — короткий, уривчастий, що змінився остаточним булькотінням. Гаразд. Ні, для дівчини, звісно, це погано, а для мене — гаразд, а це найголовніше. Невідомо, скільки ще це страхіття гратиметься з нею, перш ніж уб'є, проте рано чи пізно я дематеріалізуюсь — і радше рано, ніж пізно.
А тим часом слід подбати, щоб тебе не спіймали. Кіт промчав через залу, одним-єдиним стрибком перескочив басейн, перетнув навскіс мармурову підлогу, прокотився Колом-утікачем і зник з очей під іншою аркою.
Я в безпеці! Унікальне сполучення кмітливості й спритності знову врятувало мою любу котячу шкурку!
Якщо не рахувати того, що я потрапив у глухий кут.
Хоч і досить цікавий, це все одно був глухий кут — а отже, він будь-якої миті міг стати для мене фатальним. У цій кімнаті Соломон, напевно, зберігав частину своїх скарбів: то була тісна комірчина без вікон, освітлена олійними лампами й захаращена шафами та скринями.
Досліджувати її часу не було. Кіт обернувся, помчав до виходу — проте одразу передумав, бо зовні знову долинув моторошний рев. Страшна тварюка вміла-таки ревти. На жаль, вона була нівроку млява. Я сподівався, що вона давно зжерла дівчину, та насправді, мабуть, лише відкусила їй ногу, а решту залишила на потім. А може, вона взагалі женеться за мною? Мені негайно треба сховатися…
Я знов обернувсь і оглянув кімнату. Що ж я побачив? Безліч самоцвітів, ідолів, масок, мечів, шоломів, сувоїв, табличок, щитів та інших магічних артефактів — що вже казати про менш звичні штучки, як-от рукавички з крокодилячої шкіри, череп із мушлями замість очей і неоковирна солом'яна лялька, обтягнута людською шкірою[83]. Був тут і мій давній знайомий — золотий змій, якого я поцупив в Еріду. Єдине, чого тут не було — й чого я справді потребував, — це виходу.
82
Я не дуже придивлявся до тієї тварюки, однак її розміри — я не кажу вже про клейкі грудки слизу, що розлетілися по всій кімнаті, — підказали мені, що вона з самісіньких глибин Іншого Світу. Таких нечасто тримають удома, й звички в них завжди препогані.
83
Було одразу видно, що шкіра справжня, бо на зморшкуватій голові ляльки, немов чорна цвітна капуста, стриміло волосся з-під пахви. Навіть якби цю ляльку оздобили оченятами з ґудзиків і усміхненими ганчір'яними губенятами, я все одно не хотів би бути тією дитиною, яка колисатиме цю іграшку.