Кіт, зі спітнілими від хвилювання лапами, озирався на всі боки, шукаючи зброї. Майже всі речі тут були магічні — їхні аури накладались одна на одну на різних рівнях, осяваючи мене веселковим світлом. Якщо ця тварюка справді з'явиться в мене за спиною, чи є тут щось таке, що стане мені в пригоді для останньої, відчайдушної оборони?
Ні, немає — хіба що лялькою в неї жбурнути. Річ у тім, що я не знав, навіщо потрібні всі ці артефакти[84]. Аж тут я помітив у кутку, серед нагромаджених скарбів, великий мідяний глек. Унизу він був вузький, а вгорі сягав ширини чоловічих плечей. Глек було накрито круглою кришкою, і шар пороху, що лежав на цій кришці, свідчив, що ніхто, крім Соломона, туди не зазирав.
Кіт умить перетворився на струмінь туману, злетів у повітря й полинув до кришки. Трохи піднявши її, я швидше за випущений слоном вітер увірвався до глека і, досі перебуваючи в газуватому стані, поставив кришку на місце. Мене огорнула темрява. Струмінь туману мовчки завис у чеканні.
Час ніби зупинився.
Я уявляв моторошну тварюку, що лізе до арки. Уявляв, як її очі на стеблинках ворушаться, оглядаючи скарби з усіх боків. Уявляв, як слизьке щупальце розгортається, тягнеться до глека…
Напружившися, струмінь туману тихо парував у темряві.
Нічого не відбувалося. Глек ніхто не чіпав.
Час минав.
Я потроху почав заспокоюватись. Тварюка, безперечно, забралася геть — можливо, щоб потім доїсти дівчину. Я саме міркував, чи не пора підняти кришку й тихенько втекти, чи, може, розумніше буде залишитись у схованці, — аж тут зненацька відчув, що за мною спостерігають.
Я озирнувся. У глеку було порожньо. Невідомо, що зберігалося в ньому раніше, однак тепер воно зникло. Зараз тут не було нічого, крім таємничої тиші. І все ж таки в повітрі відчувалося щось химерне: давнє застояне повітря було пронизане якимось непевним тремтінням, від якого моєю сутністю пробігав мороз.
Я чекав. Аж тут зблизька — і водночас звідкілясь віддалік — долинув кволий голосок, немовби жалібний спогад про чиїсь слова:
— Бартімеусе…
Можете вважати мене за боягуза, проте химерні голоси всередині глеків мене завжди насторожують. Струмінь туману негайно перетворився на маленького білого метелика, що боязко запурхав у чорному череві глека. Я розіслав на всі боки стрімкі Імпульси, перевірив усі рівні. Довкола не була нічого, крім тіней та пороху.
— Бартімеусе…
Несподівано я здогадався. Я згадав трьох відомих афритів, що наважилися кинути виклик Соломонові. Я згадав чутки про долю, що спіткала їх. Один з них — принаймні так розповідали пошепки біля вогнищ — нібито з царської примхи, волею Персня, був перетворений на сумне відлуння в мідяному глеку. Хто ж то був?
Вусики метелика затріпотіли. Я кахикнув і обережно спитав:
— Філокрит?
Відповідь була тиха, наче політ сови:
— Ім'я того, ким я був, утрачене. Я — лише останній подих, відбиток у повітрі Твої крильця тривожать повітря, й мій останній слід от-от розвіється… Ти шукаєш Перстень?
Метелик із ввічливості повільніше замахав крильцями. Я обережно — оскільки в його голосі вчувалися не тільки смуток, а й злість, — відповів:
— Ні, що ти!
— Що ж, це розумно. А я шукав Перстень…
— Справді? І тобі… е-е… пощастило?
— А як тобі здається? Тепер я — тільки голос у цьому клятому глеку.
— Твоя правда…
Голос застогнав у безмежній тузі:
— Якби в мене був хоч наперсток сутності, я зжер би тебе, джинчику, одним махом… На жаль, не можу! Бо Соломон покарав мене, й тепер я — менш ніж ніщо…
— Як сумно, — відповів я. — Яке страшне горе! Гаразд, приємно було побалакати з тобою, тільки зовні, здається, все вже вщухло, тож я полечу собі…
— Якби я міг покинути цю в'язницю! — пробурмотів голос. — Я занурив би Соломона у вічний морок! Так, тепер я знаю його таємницю. Я міг би забрати в нього Перстень. Однак це знання я здобув надто пізно! Я мав одну-єдину нагоду. Я витратив її марно й тепер навіки залишусь тут ледь чутним шелестом, дитячим зітханням…
— Ну, — відповів я, прислухаючись пильніше, — зрозуміло, що поділитися своїм певним методом крадіжки перснів ти ні з ким не захочеш. Мене це, звісно, аж ніяк не цікавить, але хто-небудь, може, й зміг би помститися за тебе…
84
Як сказав би вам мій передостанній господар, ніколи не намагайтеся користуватись незнайомими артефактами. Сотні чарівників намагалися це зробити, й лише один чи два вижили — щоб пошкодувати. Серед таких давніх джинів, як я, найбільш відома Стара Жриця з Ура, якій закортіло безсмертя. Впродовж десятиліть вона довела до смерті десятки своїх чарівників, змушуючи їх робити чудовий срібний вінець, який подарував би їй вічне життя. Нарешті вінець був готовий, і підстаркувата жінка врочисто надягла його собі на голову. Проте істоти, ув'язнені у вінці, не уточнили умов тієї могутньої магії, яку вони використали. Тож Стара Жриця, безперечно, залишилася жити, хоча й не так приємно та весело, як сподівалася.