— Перстень спалює його… — пробурмотів я. — Так, це може бути правда. Я чув про таке раніше…[85]
— Це не єдина вада Персня, — провадив голос. — Як ти гадаєш, чому Соломон так рідко ним користується? Як ти гадаєш, чому він так покладається на чарівників, що збігаються до його ніг, наче покірні пси?
Метелик стенув плечима[86]:
— Я думав, йому просто лінь…
— Аж ніяк! Із кожним використанням Перстень висотує життя із свого власника, і той врешті слабшає. Сила Іншого Світу шкідлива для смертного тіла, коли вона діє на нього надто довго. Сам Соломон, після всіх своїх великих досягнень, зробився набагато старшим за свої літа!
Метелик насупився[87]:
— Як на мене, він ще міцний чолов'яга…
— Придивися пильніше! Перстень потроху вбиває його, Бартімеусе. Інший на його місці давно б покинув це, та в цього бовдура забагато почуття відповідальності Він боїться, що Перстень дістанеться комусь менш гідному. І наслідки цього…
Метелик кивнув[88]:
— Еге ж, наслідки можуть бути страшні.
Ти диви, який балакучий виявився глек! Щоправда, можливо, Філокрит просто з'їхав з глузду, й дещо з того, що він мені казав, не збігалося зі словами дівчини. Скажімо, чи гідний це задум — зруйнувати Шебу тільки за те, що тобі не дали купи ладану, якої ти вимагав? Проте, з іншого боку, Соломон теж людина. А отже, й він не без вад…[89]
І все ж таки єдиний спосіб з'ясувати, правда це чи ні, піти й переконатися на власні очі.
— Дякую, Філокрите, — сказав я. — Мушу визнати, що це схоже на правду. В Соломона справді є вразливе місце. Його можна подолати.
— Еге ж, але йому ніщо не загрожує… Ніхто цього не знає, крім мене.
— А тепер знаю ще й я, — весело відповів я. — І перевірю це просто зараз. Може, навіть Перстень поцуплю, якщо мені пощастить. Просто уяви собі, як я це зроблю — помщуся й водночас укрию своє ім'я вічною славою, поки ти сидітимеш і пліснявітимеш у цьому обридлому старому глеку! Якби ти був зі мною чемніший, я, може, й пообіцяв би тобі розламати цей глек і врятувати тебе від мук, однак тепер навіть не надійся. Гаразд: може, в найближчі дві тисячі років я зазирну якось до тебе в гості — якщо не забуду. А тим часом — прощавай!
Сказавши це, метелик полетів до кришки. Здалеку я чув виття — таке моторошне, що мої крильця тріпотіли зі страху. Легенький порив вітру налетів на мене, на мить збивши з курсу. Потім я виправився, дотягся до кришки і вже наступної хвилини вирвався з пилу й темряви на волю, назад до світу живих.
Я знову перетворився на кота. У пітьмі я озирнувся на глек. Чи справді звідти лунав далекий голос, що вигукував прокльони й кликав мене на ім'я? Я прислухався.
Ні, мені примарилось…
Я позадкував і визирнув з комірчини до зали. Усе було тихо: над басейном і золотою' канапкою висіли золотим серпанком чари. Ні страшного чудовиська, ні аравійської дівчини видно не було. Аж тут я помітив в арці навпроти далекий блиск світильника й почув голоси: двоє людей сперечалися. Один голос був знайомий, досить високий; другий — низький.
Виблискуючи бузковими очима й тягнучи за собою цілий плащ хитромудрих задумів, кіт перетнув залу й зник під аркою.
29
Коли Ашміра отямилася, довкола було тихо. Вона лежала на спині, дивлячись на стелю — на довгу вузьку криву тріщину, що тяглася тиньком і впиралася в кут. Тріщина була звичайнісінька, проте Ашміру спантеличила, бо раніше дівчина її не помічала. В її кімнаті було чимало тріщин: подекуди старий тиньк уже обсипався, подекуди на стінах видніли залишки знаків — це забуті охоронниці, що жили тут до неї, видряпували свої імена, — тож Ашмірі здавалося, що вона знає їх усі. Однак ця тріщина була нова.
Деякий час дівчина дивилася на неї, роззявивши рота й почуваючись зовсім кволою, та потім, трохи оговтавшись, зрозуміла, що стеля ця вибілена й набагато вища, ніж мусить бути. І стіна не з того боку. І світло якесь химерне. І ліжко надто м'яке. То була не її кімната. Ашміра перебувала не в Марібі.
Зненацька вона все пригадала. Дівчина зойкнула, піднялася, взялася за пояс…
Навпроти ліжка сидів у кріслі чоловік і дивився на неї.
— Якщо ти шукаєш оце, — сказав він, — то я забрав його. — Він показав Ашмірі її срібний кинджал, а потім знову поклав його собі на коліна.
85
Візьміть хоча б отой срібний вінець, зроблений для Старої Жриці з Ура. Ото репетувала вона, коли надягла його! Та було вже запізно.
86
Не те, щоб «стенув плечима»: у мене і плечей не було. Я просто ухильно махнув крильцями.
87
Гаразд, гаразд. Замість «насупився» читайте: «скосив свої очі й спантеличено опустив вусики». З погляду анатомії це точніше, а от звучить трохи незграбно, еге ж? Тепер, гадаю, ви задоволені.
89
Ходіть і погляньте на себе в дзеркало. Пильно придивіться, як слід. Якщо ви це, звичайно, витримаєте. Бачите? «Не без вад» — це ще чемно сказано.