Отут і почалося найважче.
Як цей Перстень мучив мене!
Звичайно, срібний таріль, на який Соломон поклав свій Перстень, теж не пішов на користь моїй сутності. Якби то була звичайна річ, я, може, кілька разів подумав би, перш ніж наблизитися до неї. Але поцупити Перстень Соломона? Заради цього варто було й трохи потерпіти. Отож я підперезав свої пухнасті стегна — і здійснив цей подвиг. І вже потім, тікаючи геть від срібного тареля, що випромінював згубний холод, я зрозумів, що Перстень, який я стискав у зубах, теж не бозна-який смаколик.
Це не було відчуття нестерпного холоду, як від срібла (або заліза чи інших речовин, ворожих для духів). Це було радше спекотно — і на початку не так згубно. Спершу я відчував лише легеньке поколювання в своїй сутності — в тому місці, яким я торкався Персня. Відчуття було напрочуд знайоме — болюче й водночас приємне; воно швидко перетворилось на гострий, наполегливий потяг. Коли барханний кіт майнув до схованки за полицею, я почувався так, ніби мене роздирали навпіл. Я виплюнув Перстень на підлогу й замислено — на першому рівні — втупився в нього.
Філокрит казав правду. В цьому невеличкому золотому перстенику шалено пульсувала енергія Іншого Світу. Його було створено як миттєвий портал між вимірами — й навіть коли двері було зачинено, з-під них усе одно віяло протягом. Цей протяг я відчував, коли мене звільняли від служби в цьому світі. Тоді він, зрозуміло, був приємним, бо тоді я міг йому скоритися, та зараз, коли я був прикутий до Землі, він виявився дуже болючим. Хоч я торкався Персня лише кілька секунд, мою сутність уже роздирали сховані в ньому сили. Мені страшно було навіть подумати, що сталося б, якби я й справді надяг його[93].
Немає потреби нагадувати, що Соломон носив його щодня…
Його обличчя я не бачив, проте навіть зі спини було видно, що він не такий бадьорий, як тоді, на будівництві. Волосся в нього посивіло, а руки зловісно потоншали. Я тут-таки здогадався, яку ціну він мусить сплачувати.
Я міркував про те, коли нишком сидів за полицями, розгублено зирячи на Перстень і приходячи до тями після того, як доторкнувся до нього. А тим часом суперечка по той бік полиць ставала дедалі запальнішою. Дівчина з царем розлютили одне одного до краю. Я потайки ще сподівався, що дорогенькому Соломончикові от-от увірветься терпець — і він покличе якого-небудь африта, щоб той роздер дівчисько на шматки; а я тим часом кину геть Перстень і спокійненько дремену додому. Та сподіватися, схоже, було марно. Судячи з усього, ночами Соломон волів не пускати до себе ні людей, ні духів. Йому вистачало Примар — на зразок отого чудовиська зі щупальцями — і власної моторошної репутації.
Знову ж таки: якби дівчина справді була вбивцею, то давно б уже стрибнула, перекинулась у повітрі, зламала йому карк, стиснувши голову між колінами, й приземлилася на «шпагат». Я добре заплатив би, щоб помилуватись цим видовищем! Та натомість вона лише розчервонілася, зарепетувала, а насамкінець вирішила просто ефектно померти[94].
І ось Соломон похмуро крутить на пальці Перстень…
І зненацька виявляє, що Перстень — несправжній.
І тоді спокійненько з'являюсь я. Німа сцена![95]
Одне слово, траплялися в моїй кар'єрі й гірші моменти.
— Привіт, Ашміро! — весело сказав я. — Привіт, Соломоне! — Я причепурив лапою вуса. — Хто перший отямиться, дістане нагороду!
Дівчина здушено зойкнула:
— Ти ж ніби загинув!
— Дзуськи!
— Я думала, що той велетенський демон…
— То був не демон, а Примара. Соломон — великий фахівець щодо них!
Вона сердито вирячилась на царя:
— Ти ж казав, що врятував мене від нього!
— Хіба можна вірити першому зустрічному? — Я підморгнув Соломонові, поки той тупивсь у мене, нічогісінько не розуміючи. — Ось ми й зустрілися знову, царю! Щоправда, за інших обставин, ніж минулого разу.
Запала тиша. Що ж, зрозуміло: в котячій подобі він бачив мене вперше. До того ж він, напевно, ще й досі не прийшов до тями.
Я тихенько засміявся:
— Еге ж, друже, це я! Бартімеус з Урука, до твоїх послуг! — Хто?!
Кіт роздратовано ворухнув хвостом:
— Бартімеус! З Урука! Хіба не пригадуєш?.. О, великий Мардуку! — Кіт умить перетворився на бегемотика в спідничці. Бегемотик обурено взявся в боки: — А тепер пригадав?
93
Я вже не кажу про те, щоб спробувати
94
Насправді мене мимоволі вразило, як зухвало вона розмовляла з Соломоном — попри те, що він погрожував їй Перснем. Та якщо подумати, то мужність, породжена відчаєм, завжди справляє більше враження.
95
Німа сцена вийшла справді чудова. Навіть два камені з мордочками, намальованими дитиною, здалися б тоді притомнішими за Соломона й дівчину.