Ашміра поглянула на мене:
— Хіба ти часто перекидаєшся на бегемота?
— Ні, не дуже часто! Це довга історія…
Соломон зненацька підхопився:
— Я пам'ятаю тебе! Ти один з Хабиних джинів! — Він люто поглянув на дівчину. — То тебе прислав отой єгиптянин…
Я з жалем хитнув головою:
— Та що ти! Хабі я більше не служу. Бартімеус з Урука знає способи звільнитися навіть із найсуворішого рабства! Тепер я не корюся жодному чарівникові! Хіба що вряди-годи…
— Хаба засадив його до пляшки, — перервала дівчина. — А я його випустила. Тепер він — мій раб.
— З формального погляду, — насупився я, — може, й так. Тільки довго це не триватиме! Я знаю твоє справжнє ім'я, Ашміро, й це робить тебе дуже вразливою. Тому, якщо хочеш прожити трохи довше, відпусти мене просто зараз!
Дівчина й бровою не моргнула. Вона підступила до Соломона й схопила срібний кинджал, що лежав у нього на колінах. Цар навіть не спробував завадити їй. Вона стала впритул до крісла й націлила на Соломона вістря кинджала.
— Віддай мені Перстень, Бартімеусе! — коротко сказала вона. — І ходімо!
Я кахикнув:
— Стривай-но. Хіба ти не чула, що я сказав? Я знаю твоє ім'я. І можу противитися будь-яким оберегам, які ти на мене націлиш!
— Але ж ти досі мусиш коритися мені! Де Перстень?
— Відпусти мене, тоді скажу.
— Що?! Ач, чого тобі закортіло!
Соломон, цар Ізраїльський, сидів у своєму кріслі, пильно спостерігаючи за нами. Зненацька він заговорив — хоч яким кволим він здавався зовні, голос його досі був упевнений і владний:
— Бартімеусе з Урука, чи виконав ти мій наказ?
— Який наказ? — вирячився на нього бегемотик. — Це щодо тих розбійників у пустелі? Так, виконав, тільки зараз йдеться не про те. Послухай-но, Ашміро…
— Розкажи мені про тих розбійників, — перервав Соломон. — Хто вони такі? Хто їхній ватажок?
— Ну… їх послав туди цар Едомеї. Він сердитий на тебе за надмірну щорічну данину, яку ти наклав на його царство. Тільки зараз, погодься, не час…
— Данину?! Яку данину? Я ніколи не вимагав з них данини!
— А цар Едомеї думає по-іншому, — заперечив я. — Так само й цариця Шеби гадає, ніби ти вимагаєш у неї ладану. Щось тут не так, авжеж? Хтось, мабуть, каламутить воду в тебе за спиною… Пробач мені, о великий Соломоне, але ти сам не розумієш свого власного становища. Ти нині безсилий. Я викрав твій Перстень.
— Ти помиляєшся. Це я його викрала, — втрутилася дівчина. — Я — господиня джина.
— Формально — так, — буркнув бегемотик. — Тільки це ненадовго.
— Віддай мені Перстень, Бартімеусе!
— Ач, яка! А моє Звільнення?
— Послухай-но, Бартімеусе, — несподівано втрутився Соломон. — Може, ти й справді віддаси їй Перстень?
Ми з дівчиною завагалися. Перервавши суперечку, ми втупились у нього.
Цар Соломон позіхнув, узяв з миски шматочок копченої скумбрії й поклав собі до рота[96]. Слід сказати, що він здавався не таким стривоженим, як варто було очікувати.
— Віддай їй Перстень, — повторив він. — Чому ти вагаєшся? А тобі, Ашміро з Шеби, слід було б поміркувати, чому твій слуга вагається в такій простій справі. Адже йому, звісно, хочеться якнайшвидше виконати твій наказ, щоб ти відпустила його. Чи, може, — провадив Соломон, по черзі оглядаючи нас своїми втомленими очима, — цей джин зрозумів щодо цього Персня щось таке, чого ти поки не усвідомлюєш? І, може, він просто хоче забратися звідси геть раніше, ніж ти виявиш це?
Бегемотик гучно видихнув. Цар, безперечно, мав рацію. Я махнув передньою ногою в бік найближчих полиць із сувоями.
— Тобі потрібен Перстень? — зітхнув я. — Він під полицею, біля стіни.
Дівчина позирнула на мене.
— Наглядай за Соломоном! — наказала вона, а тоді рішуче підійшла до полиць і нахилилася.
Запала тиша — її пальці нишпорили по підлозі, — а далі долинув переможний вигук. Я заплющив очі й заходився чекати. Пролунав вереск, і Перстень зі стукотом покотився підлогою. Коли я знову розплющив очі, дівчина ховала пальці під пахвою.
— Ой! Пече! — кричала вона. — Що ти зробив з ним, демоне?!
— Я?!
— Ти зачарував його! — В її неушкодженій руці блиснув срібний кинджал. — Негайно зніми його, інакше присягаюся…
Аж тут цар Соломон підвівся. Хоч він. правду кажучи, був у самій нічній сорочці, та й постать його була сухорлява, та й обличчя — без Примар — мало зморшкуватий старечий вигляд, — уся його постава випромінювала таку владну міць, що ми з дівчиною вмить замовкли.