ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ
ПЕРВЕРЗІЯ
Джонові
Сіддгартга,
мандрівному
в’язневі
Ноттінґамському
присвячую.
Італія,
благословенна
Італія
лежала
переді мною.
ПЕРЕДСЛОВО ВИДАВЦЯ
Загадкове і явно передчасне зникнення Станіслава Перфецького з видимих обріїв, яке сталося на початку березня минулого року у Венеції, на жаль, не сколихнуло глибин теперішнього нашого суспільства. Не сколихнуло й поверхонь його — за винятком кількох принагідних речень у телевізійних новинах та однієї-двох заміток у бульварних листках на зразок «Никогда не ездите в Венецию, панове украинские поэты!» («Базар-вокзал» за 8 квітня та «Киевские дела» за 10 квітня того ж таки року), сама лише львівська «Ідея XXI» відгукнулася на цю подію (антиподію?) ширшим коментарем, який за своєю цілком неприховуваною патетикою більше тяжіє до некролога.
Ані дипломатичні, ані особливі правоохоронні чи силові служби нашої держави з цього приводу, здається, не інтервеніювали. Італійські ж органи внутрішніх справ задовольнилися спокоєм української сторони і непереконливою речовою наявністю, зібраною після зникнення Перфецького в його готельному номері. Було пропрацьовано (з усією можливою недбалістю) дві паралельні версії — вбивства і самовбивства, з чого так і не розвинулася третя — спільна — лінія: самовбивство, вимушене ззовні. Проаналізувавши цілий ряд полишених самим Перфецьким свідчень (надиктовані аудіокасети, записники, комп’ютерні дискети тощо) і цілковито не зважаючи на відсутність головного corpus delicti[1] , а саме поетового тіла, яке досвідчені венеційські водолази протягом тижня даремно шукали у темнотах Великого Каналу, розслідування було легковажно завершене.
Проникливо-настроєва стаття під заголовком «Чао, Перфецький?!» з’явилася на шпальтах «Ідеї XXI» напрочуд оперативно — вже 21 березня. Підписана до того часу не знаним читачеві прізвищем «Білинкевич» (яке, гадаю, безумовно мусить бути псевдонімом), ця річ явила собою майже хворобливу жанрову суміш. Однак не можу втриматися від спокуси надрукувати її тут повністю — з усіма позитивами й негативами, зберігаючи навіть не завжди коректний правопис і слововжиток. Вважаю, це значно допоможе нам у приборканні подальшої лавини текстів, що їх містить у собі ця напівсенсаційна книжка.
Рано-вранці 11 березня з вікна свого номера у венеційському готелі «Білий лев» викинувся у вічність вод Великого Каналу добре знаний у Львові український поеті культуролог молодшої генерації, уродженець міста Чортополя Стас Перфецький. Він не взяв із собою туди майже нічого, залишивши на письмовому столі навіть окуляри, а на підточеному шашелем і цвіллю підвіконні розчахнутої в невідоме брами вікна — черевики, повернуті носаками «до виходу». Чи довідаємось, які були його останні слова?..
Стах був завше усміхнений, мов японець. Ми знали його лагідним і нерідко сумовитим, відкритим у всьому найповерховішому і в той же час наглухо замкнутим у найсуттєвішому. Колись мені пощастило: я був його шкільним товаришем, і він завжди пам’ятав про це.
Стах приїхав до Львова зеленим юнаком, щоб завоювати його. Зараз можу сказати з усією певністю: йому це вдалося. Він чудово знав безліч мов — англійську, німецьку. Він мав безліч облич і безліч імен. У колах новітньої богемної спільноти його кликано не тільки Перфецьким. Йона Риб, Карп Любанський, Сом Рахманський, Перчило, Сильний Перець, Антипод, Бімбер Бібамус, П’єр Долинський, Камаль Манхмаль, Йоган Коган, а ще — Глюк, Блюм, Врубль і Штрудль… І це — далеко не повний перелік.
Чи зауважили ви, як багато втратив наш міський пейзаж від його неприсутності? Він, о, він умів літати над вулицями й потрясати кав’ярнями як ніхто більше, як молодий чорт, вічно міняючи зовнішність і наповнюючи нас щоразу новими ґеніяльними віршами! На вміщеній тут світлині ви бачите його вигляд періоду, як він сам це кваліфікував, «козацького дендизму» — з гладенько виголеною аж до оселедця на маківці головою, моноклем у лівому оці та фрачному вбранні, де, щоправда, замість метелика неважко розпізнати висушену курячу лапку як символ протесту проти ядерної загрози.
Він постійно ризикував — майном, талантом, життям. Майже всі його акції, ці ескапади зухвалості, виконувані привселюдно, в оточенні телевізій та відеопіратів, обіцяли повний провал, однак завершувались повним тріюмфом. Чого тільки варте моторошно-солодке «Воскресіння Варвари Лянґиш», виконане за значної спонсорської допомоги опівночі перед однією з напіврозвалених гробниць Личаківського цвинтаря, коли з дванадцятьох картонних веж було випущено в дощові львівські небеса безліч голубів, повітряних куль, презервативів, ворон і поетичних метафор?! (Наша газета свого часу вмістила репортаж про цю неоднозначну подію. — Ред.). Або незабутній політ над дахами і площами, безстрашно початий з Високого Замку — «Молодий Поет у Кігтях Дельтапланериста»?!