Ось така публікація в «Ідеї XXI». Слід гадати, головний редактор мусив одразу ж по її видрукуванні зіткнутися з поважними неприємностями, оскільки вже в наступному номері, від 28 березня, вміщено дрібнесенько набрану і запроторену в нижній кутик сторінки редакційну собачку: «Усі чутки та інсинуації, пов’язані з іменем такого собі Ст. Перфецького, редакція наперед відкидає та спростовує. Просимо шановних читачів більше не звертатися з цього приводу».
Така заява, сама собою досить промовиста щодо справжнього стану речей зі свободою преси в нашій демократичній країні, спонукала мене до деяких розшуків і свідомо не афішованого приватного розслідування. Крім того, я вважав себе зобов’язаним робити це і як один з тих, хто добре знав Перфецького особисто і кому навіть належала ідея одного зі Стасових імен («Антиной», а не «Антипод», як дозволяє собі вигадувати підозрілий добродій «Білинкевич»). І, якщо вже мова зайшла про фантазії, спекуляції та фальсифікати останнього, то варто зараз-таки спростувати і найбільш кричущу з них: готель «Білий Лев» (а не «Білий лев», як у «Білинкевича»), з вікна якого нібито викинувся Перфецький, було назавжди зачинено ще років двісті тому, хоч усілякі монарші особи та їхні утриманки й полюбляли зупинятися там протягом XVII–XVIII ст.
Але повернімося до Перфецького.
Упродовж кількох років я напружено стежив за становленням цього непересічного суб’єкта, часами брав участь в його акціях та провокаціях і, щиро кажучи, не міг його не полюбити.
Користуючись деякими своїми знайомствами в сусідніх європейських країнах, я зумів призбирати певні відомості про Стахову діяльність того таємничого періоду, що його, не без дешевих красивостей, автор статті в «Ідеї XXI» розташував «між тією ранньою осінню та наступною ранньою весною». Факти, до яких я тут хочу вдатися, це здебільшого пресові відгуки, свідчення очевидців, поштові листівки, програмки, афіші тощо. Усьому цьому слід вірити з якнайпильнішою обережністю, але все-таки вірити.
Графоманськи оспіваний Білинкевичем (хе-хе) поїзд ч. 75 таки прийшов того дня до Перемишля, і Перфецький висів з нього. Стверджую це, бо вже через три дні, в неділю, 20 вересня, відбувся виступ Стаса Перфецького перед українською громадою міста. Численні слухачі (загальною кількістю 37), по закінченні Служби Божої в місцевій греко-католицькій церкві (колишній гарнізонний костел), потрапили на зустріч із (як звітує про цю подію часопис українців Польщі «Відрижка») «славним гостем з Левового міста і його поетичною музою». Крім кількох найновіших і цілком не зрозумілих присутнім віршів, Перфецький виконав пару акробатичних етюдів, а також відповів на запитання про ситуацію в Україні. З усієї програми найбільшим успіхом користувались акробатичні етюди, зокрема ходіння на руках. Що стосується музи, то нею могла бути Ева, студентка астрофізики, варшав’янка, вар’ятка і давня Стахова приятелька.
Увесь подальший шлях Перфецького, майже до дрібниць відстежений мною, являє собою вперте, невпинне і непомильне просування на Захід з його ніжним і зосередженим присмерком. Мигочуть ніби в калейдоскопі вогні міст, площ, мостів, соборні вежі та університетські брами, сумнівні пивниці, нічліжки для венериків і п’ятизіркові готелі. Як вдавалося йому перетинати кордони? Про це знаю мало. Але — що впадає у вічі — жодного кроку на Схід! Це — наче виконання якоїсь величезної місії, що про її глибинний сенс відомо лише десь т а м, на недосяжних і холодних стратегічних вершинах.
Розгорнімо будь-яку з доступних нині мап Європи. Нас чекає розкішна за своєю насиченістю подорож, яку автор підліткового роману міг би назвати «Слідами пропалого поета».
Наступним після Перемишля був Краків — місто, достатньо привчене історією до своєрідностей і дивакування. Перфецький, він же Йона Риб, почувся в ньому як риба у воді. Спочатку прочитав для п’яти сотень студентів Яґеллонського університету свою вкрай загерметизовану, але блискучу лекцію про квантитативно-квалітативні системи віршування. З інших джерел, щоправда, випливає, ніби студентів, які слухали цю феєричну лекцію (текст її не знайдений досьогодні), було не п’ятсот, а тринадцять. У будь-якому разі виступ мав настільки незаперечний успіх, що Перфецький захотів пожити у Кракові ще якийсь час. Заручившися підтримкою двох-трьох місцевих хуліганів і майже криміногенів, він упродовж кількох подальших днів та ночей вакханалізував околиці Ринку та прилеглих жидівських кварталів, назвавши цю ризиковану затію «Татарин у місті. Сцени з історії Кракова». Наслідком акції стало розбиття чотирьох вітрин на Флоріянській, дві стихійні бійки на Святоянській та Францішканській, нічне читання найконтроверсійніших уривків із Шевченкової поеми «Гайдамаки» під пам’ятником Міцкевичу, а також ціла фіра порожніх пляшок з-під ялівцівки, горіхівки, перцівки, цитринівки, шафранівки, пива «Окоцім» та інших слов’янських напоїв, якими Перфецький, він же Бімбер Бібамус, заливав себе і своїх безіменних приятелів, не обминаючи при цьому жодного зустрічного краків’янина. Завершення акції відбувалося вже на поліційному постерунку, де, пояснюючи свої екзотичні дії, Перфецький міг запевнити лише в одному: за його ж таки припущеннями, в нього було вселився дух легендарного татарського вершника, який за часів пізнього середньовіччя пострілом із лука на півноті обірвав життя пильного сурмаря з Мар’яцької вежі. Поліціянтів міста Кракова ця версія не надто переконувала, тож справа рухалася, здається, до суду, аж поки одного дня в невідомий спосіб і цілком безслідно Перфецькому (він же Карп Любанський) не вдалося вислизнути з-за ґрат і, відчайдушно працюючи плавниками, розчинитися в непролазних безвістях.