Цього разу Орфей потрапив до Венеції — казкового міста над водами Адріятики. Йому багато розповідали про цей притулок для митців і самітників, а також про те, як Венеція вміє святкувати. От і зараз, перед самим закінченням кількамісячного радісно-гіркого карнавалу, на головній площі міста, поруч із лаґуною та пишним собором, відбуваються безперервні гульбища й забави. Одягнута в барвисті строї, з масками на обличчях, венеційська і заїжджа людність віддається нестримним утіхам. Запальний танець змінюється двобоями фехтувальників, і під вибухи петард, співи та музику сотні вуличних капел, що лине з площі та каналів, відбувається «volo del turco»[53] — по линві, натягнутій між шпилем дзвіниці Кампаніле і лоджією Палацу Дожів, безстрашно зісковзує юнак-акробат з букетом мімоз у руці.
І тільки Орфей, запнутий чорним плащем і схований під маскою печалі, не надто тішиться всім, що побачив на цьому прегарному святі. Чорніший від хмари, повислої над островом Джудекка, ходить він у святковій юрбі, мов неприкаяний грішний дух.
Але що це? Оголошують змагання співців і музик. Кожен може взяти в них участь, кожен, хто вважає, що голосу і слуху в нього цілком достатньо, аби не зганьбитися. Бо венеційська публіка страшенно вимоглива. Не одного честолюбного марнославця ставили тут на місце звичні до вибагливих колоратур шанувальники.
Троє друзів — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — упевнені, що сьогодні в місті немає таких, які зрівнялися б із ними в мистецтві співу. От тільки, хто кращий серед них трьох, покаже змагання. З глумливими насмішками і знущаннями слухають вони виступи інших учасників: жоден із виконаних номерів (арій, дуетів чи тріо) не викликає особливого захвату у присутніх, і невдах жорстоко засвистують. А нагорода у змаганні вельми коштовна — поцілунок самої Ріни, найврод-ливішої з венеціянок і (як пошепки стверджують злі язики) утриманки верховного Інквізитора.
Ось вона, в рожево-оксамитовому паланкіні, підтримуваному чотирма атлетичними маврами, прислухається до перебігу змагання. Кому найщасливішому подарує вона сьогодні рай своїх уст на одну-єдину солодку й незабутню мить? Усі з нетерпінням очікують розв’язки.
А це хто закам’янів у лоджії палацу — непорушний і сірий, ніби уламок скелі? І навіть дож, головний правитель міста, з острахом позирає на нього, не наважуючись першим заговорити. Так, це він — жах і трепет веселої республіки, монсиньйор Інквізитор, караючий меч порядку і благочестя. Неподалік від нього, час до часу щось нашіптуючи в його заросле рудою шерстю вухо, примостився Асклепіо — його називають нібито охоронцем синьйори Ріни, але насправді він швидше її наглядач. Коментуючи Інквізиторові деякі виступи під час співецького змагання, Асклепіо досить солоно жартує і саркастично сміється.
Та ось надходить черга трьох товаришів-офіцерів. У них і справді прекрасні голоси. І кожен по-своєму завойовує публіку, тож майже неможливо визначити, хто з них усе-таки переможе. «Ка-рам-бо-льйо!» — скандують одні. «Пан-та-льо-не!» — відзиваються інші. «Ґа-лі-ле-йо!» — не піддаються треті. На чиєму ж боці буде успіх? Кого цілуватиме Ріна?
У цю мить до участі зголошується якийсь невідомий чужинець у чорній жалобній масці та чорному плащі. Публіка з недовірою та прохолодою зустрічає його вихід на кін. Найгарячіші голови, ще й не послухавши незнайомця, намагаються засвистувати його: як сміє цей самовпевнений приблуда конкурувати з їхніми трьома улюбленцями! Адже ніхто з присутніх не знає, що то сам Орфей — жива легенда музики і поезії.
А все ж Орфей починає свою солодко-тужливу арію, від якої все замовкає і обертається на слух. Уся Венеція завмирає в небувалій насолоді: канали, вежі, палаци, сади, навіть хвилі лаґуни допомагають співцеві. Сльози захвату і розчулення з’являються на обличчях і проступають з-під масок. І от якийсь позаземний жіночий голос приєднується до Орфеєвого співу — так, це Еврідіка нагадала про себе коханому.
Сумнівів немає — то був найкращий виступ! Змінивши гнів на милість, шаліє від оплесків та вдячності венеційський народ. Присоромлена трійця офіцерів розлючено покидає площу.
Прекрасна венеціянка, граційно вихилившися з паланкіна, впивається вустами в уста переможцеві. Щось цей поцілунок триває занадто довго! Знову лунають оркестри, і публіка встигає хором порахувати до двадцяти п’яти, поки не закінчився той жагучий момент. Що ж, доведеться Інквізиторові суворо покарати свою молоду коханку за невміння володіти собою і ховати плотські пристрасті якнайглибше!..