Пропозицію поставити оперу в нашому місті на воді Метью Кулікофф прийняв майже без вагань, відклавши на деякий час інші наболілі проекти (Рим, Берлін, Токіо). Ми глибоко вдячні Маестрові за люб’язну згоду перш за все втілити на сцені музичну ідею Венеції, міста, в якому вже триста років тому функціонувало аж 16 (!) оперових театрів.
Метью КУЛІКОФФ:
— Ідея зробити оперу в такому легендарному місті мені страшенно сподобалась. Адже саме тут, у цій захаращеній культурою та її імітаціями острівній державі, цілком доречно втілити один з моїх божевільних намірів — створити оперу над операми, оперу опер, де сама стихія оперовості, її внутрішня дійсність, її субстанція, пародіюється, переосмислюється і, якщо Ви це приймете, підноситься ще вище. Мені на допомогу прийшов старий італійський досвід XVII–XVIII століть (до речі, століть найпишнішого розквіту Венеції). Маю на увазі т. зв. «pasticcio», коли нові опери створювалися на підставі деконструювання і перекомбіновування елементів з опер уже існуючих. Історично-культурний простір Венеції, її топіка, її genius loci, здається, сприяли мені в роботі. Не менше значення мав і духовний простір італійської оперової традиції. Нарешті простір сцени і зали — маґія цього фантастичного приміщення, театру «Ля Феніче», його аура. І ще безліч інших просторів — індивідуальних творчих просторів кожного, хто повірив мені і працював зі мною в єдиній команді. Я дякую всім без винятку і запрошую Вас на прем’єру.
Сподіваюся, Вам посмакує мій pasticcio!
(16)
До відома Монсиньйора прошу довести:
Як Монсиньйорові, певно, мусить бути відомо, того вечора відбулась одна з найголосніших музичних сенсацій нашого часу, звістка про яку спершу облетіла всю Венецію, а згодом — і решту світу; почну одначе з того, що я супроводила Респондента протягом усього дня, ми трохи поплавали ґондолою на Дорсодуро, Респондент їв цукровані горішки і виглядав чимось виразно занепокоєним; ґондольєрові припали до вподоби лемківські пісні, що їх без кінця наспівував Респондент, а Доктор залишався в готелі (більше займаючись своїми дурнуватими рибками, ніж нашою спільною роботою) до самого вечора, і лише на виставу ми вирушили разом — усі втрьох, але в юрмиську оперових фанатів, що, як і ми, сунуло в бік театру «Ля Феніче» затісною для таких прощ Капле дель Пйован, нас було відтерто і відтіснено одне від одного. Щойно перед входом до театру мені вдалося знову припасти до Респондента, я сховала обличчя в його плече, і він устиг поцілувати мене за вухом, але відразу після цього ми запримітили вичікуючого нас на порозі Даппертутто: в його руці були контрамарки для всіх учасників семінару, поруч себе він мав не менше п’ятьох гостес, «ти виглядаєш найгарнішою з венеційок, Адо», пахкав димом цей майстер липких компліментів, «будьте обережні, Перфорацький, це — фатальна жінка», він говорив англійською, тож я не мусила перекладати, до вистави залишалося ще добрих півгодини, Респондент відповів на це «для мене вона швидше фінальна жінка», Даппертутто вдав, ніби зрозумів його жарт, квитки на виставу коштували від двохсот тисяч лір і дорожче, але фундація платила за все; нарешті до нас прибило і загубленого щойно Доктора, «я не думав що», сказав Доктор, а Даппертутто устиг повідомити кілька найостанніших новин: по-перше, Мавропуле так і не з’являвся, хоч кажуть, ніби ще вчора його бачили неподалік від мосту Ріальто, на рибному базарі, де він прицінювався до здоровенного електричного ската, а по-друге, Альборакового нікельованого коня так поки що і не знайдено, ми вдали, ніби страшенно вражені його повідомленнями, я навіть сплеснула в долоні, ми вихопили з маленьких волохатих рук Даппертутто свої три контрамарки і проштовхалися досередини. Зовні не надто показний, театр «Ля Феніче» просто спалахує всередині — позолота, ліпнина, розписи! — я не буду всього цього змальовувати з докладністю, позаяк Монсиньйор на своєму безконечно довгому віку мусив побувати і в цих не обділених пишнотою стінах; між першим і третім дзвінком ми обійшли майже всі його закамарки в пошуках своїх місць, Респондент і далі їв цукровані горішки, він роззирався навсібіч, ніби прагнув когось побачити, але більшість глядачів була в прерізних масках і фантастичних строях, venite pur avanti, vezzose mascherette[55], якийсь Кінокефал наступив мені копитом на ногу, а потім нахилився до Респондентового плеча і щось шепнув йому на вухо, певно, вибачився, наші місця виявились аж на балконі четвертого ярусу, це дуже високо, майже під склепінням, Респондент крутив у руках бінокль, якщо мені вдалося правильно почути, той Кінокефал шепнув йому на вухо щось ніби «він тут пильнуй за другим ярусом вони теж будь обережний», знову дали дзвінок, «будь обережний, Орфею», сказала я Респондентові жартома, коли ми підіймалися сходами, тому що він зовсім не дивився під ноги і ледь не спіткнувся, на одному з поверхів ми перегнали напівсонного Казаплеґру, що в супроводі обидвох тілогрійок задихано долав сходинку по сходинці і не відповідав на шанобливі привітання знайомих, лише постійно кивав головою, як це буває в таких старих пердунів, Шалайзерка, ніби нічого особливого й не вичворила нині, здалека махала Респондентові рукою й, можливо, запрошувала до своєї окремої ложі, на щастя, Респондент не помітив цього розпусного жесту, явно заклопотаний чимось іншим, навсібічним роззиранням, біноклем; Дежавю, цього разу одягнутий Арлекіном, тягнув за собою цілий Шлейф Старовини і Традиції; поруч промайнув хтось під личиною найманого вбивці, але Респондент не зауважив його; «1836 року цей театр згорів», сказала я, «але був відбудований у тому ж таки первісному варіянті з 1792 року», відповів на це Респондент, ковзаючи поглядом з-за окулярів по балконах другого ярусу, адже наші місця приходились якраз посередині зали, то були дуже добрі місця, Доктор нібито випадково всівся поміж Респондентом і мною (а я так сподівалася ще однієї зустрічі з його віртуозними пальцями, з цим чардашем Монті!), внизу під нами Альборак Джабраїлі щось голосно говорив про «правила гри без правил тутешньої поліції», дами обмахувалися віялами, ліву частину партеру під нами було цілковито окуповано Товариством приятелів театру «Ля Феніче» на чолі з їхньою президенткою; настроєні вельми рішуче, вони щось там уже починали скандувати на знак протесту; через усю залу було похило натягнуто золотисту линву — з одного боку закріплену на нашому балконі, другий її кінець губився десь аж за драпіруваннями у глибинах сцени, я вичитала з лібрето у програмці, що вздовж цієї линви, певно, мав відбуватися «турецький політ», залою кілька разів пролетіло прізвище «Кулікофф», хтось ріденько плеснув, хтось нетерпляче свиснув, декорація являла собою все на світі: площу Сан Марко, хвилі лаґуни, Великий Канал, Золотий Палац і багато іншого; Джон Пол Ощирко сів на підлогу в проході між рядами партеру, «є!», сказав Респондент, водячи біноклем по балконах другого ярусу, дали третій дзвінок, десь праворуч від нас кашлянув Ллойд Веббер, від цього почало гаснути світло, диригентові руки патетично злетіли над ямою, завдяки чому почалась увертюра, вона складалася з безлічі інших увертюр, які лягли одна на одну нашаруваннями, так що мені вдалося розрізнити принаймні з десяток авторів, але гадаю, що насправді їх значно більше.
55
Тут, здається, процитовано арію Дона Джованні з однойменної опери Моцарта: «Виходьте-но вперед, манірні маски»