З першими ж тактами Доктор заснув, звісивши лисіючу голову на груди і дивлячись уві сні на улюблених рибок, довкола нас метушились якісь технічні виконавці з короткохвильовими раціями та в бронежилетах, можливо, чиясь охорона; я розпізнала одну з тем Доніцетті, але рознощиця оранжади виправила мене, шепнувши «bello Bellini»[56], в такому разі це могло походити з його опери про Ромео і Джульетту, проте її не було заявлено в програмці, а я знаю її лише уривками; дириґент уже з самого початку завівся настільки, що мало не вискакував з ями, однак, добивши до кінця увертюру, оркестрові довелося негайно залягти, позаяк на сцені сталося один за одним відразу три різнокольорові вибухи (режисерська знахідка Кулікоффа), на щастя, нікого не вбило і навіть не поранило; це дало змогу розпочати нарешті акцію: сцена була переповнена людом, мішанина одягів аж волала несмаком, античні персонажі Вівальді, Монтеверді та Стравинського — в яскравих туніках — доповнювалися середньовічними плащами з «Ріґолетто» і кринолінами з «Травіяти», дехто з акторів залишався у джинсах, окремі бестії вертілися в самих лише трусиках, ще інші — навіть без них; усе це рухалося, кипіло і хвилювалося, зусібіч прошивалося підсвітками та лазерними променями, над сценою виникали світляні контури Кампаніле і вежі Орольоджіо, сирійських колон, літаючого лева, перевернутої ґалери, спеціяльні вітрові аґреґати нагнітали хвилювання свинцевих вод, кораблі в бухті тріщали і перехилялися, сцена крутилася разом із танцівниками, невтішний Орфей співав свою власну арію з опери Ґлюка, але в неймовірно пришвидшеному темпі, адже слід було встигнути до початку дощу, чорна хмара, нависла над островом Джудеккою, таки проливалася на глядачів дощем і градом (кожна градинка була виготовлена з гірського кришталю буранськими майстрами, містила на собі інакший малюнок і всього їх було чотириста сорок тисяч); ревіли дикі звірі в околицях Дзаттере, але й вони замовкали від Орфеєвого співу, — виконавець головної ролі був доволі грубеньким і мав короткі ноги, навіть просторому чорному плащеві не вдавалося приховати округлість його животяри; виконувані зі сцени вокальні партії зовсім не відповідали змістові опери, деякі співці та співачки зненацька включалися в гру зі своїх підсадних місць у партері та на балконах; для того, щоб якось тримати акцію в берегах сюжетного русла, режисером було понавигадувано довгі й нудні речитативи, з яких, властиво, ми й довідувалися (попри лібрето в програмці), що ж відбувається у цій перемішаній дійсності. Слід віддати належне, кавалки різних опер було припасовано один до одного вельми вдало і непомітно, але навіть неозброєному знанням оперового мистецтва вухові було ясно, якими відвертими нитками шита вся ця матерія; під час речитативів публіка робилася неуважною, жлуктила пепсі і хрускотіла солоними паличками, були й такі, що грали в карти або в доміно — щоби не допустити повного розброду в залі, режисер час від часу влаштовував їм нову несподіванку у вигляді вибуху на одному з балконів або люстри, що з розмальованих алегоріями небес починала стрімко падати на голови сидячих у партері, проте бувала зупиненою в останню мить, на висоті якого-небудь метра над головами нажаханих меломанів; «на цій сцені співали Малібран і Патті», казала я Респондентові в такі хвилини, «і Таманьйо», доповнював мене Респондент, зіштовхуючи сплячу голову Доктора зі свого плеча, взагалі Респондент був напрочуд зібраний і уважний, майже не відривався від бінокля, почергові арії трьох офіцерів-зловмисників під час співецького змагання справили на Респондента враження чогось добре відомого, і справді, перша з них відповідала арії Поліфема з другої частини «Акіда й Галятеї», наступна була серенадою Дона Джованні під вікном Ельвіри, а остання — передсмертною відозвою Симона Бокканеґри з фальцетними вкрапленнями від графа Енріко; у будь-якому випадку це було сильніше, ніж переможний виступ товстуна Орфея; відразу після цього залу пронизав разючий блакитний спалах, підсилений виттям нестерпних, але не міфологічних сирен, що супроводжували надто довге цілування Орфея з на дві голови вищою від нього красунею Ріною, котра, до речі буде зауважити, насправді аж такою красунею не є, та й голос бажає кращого. Улюбленцем публіки виявився натомість Інквізитор — його виконавську майстерність годі заперечити чи спростувати, голос його, вдало спотворений синтезатором, нагадував якесь моторошне крякання і доводив частину жіноцтва до екстазу — в якоїсь вагітної навіть почалися пологи, їх було успішно прийнято незабаром у фойє, хоча більшість присутніх залишилася з думкою, що то чергова режисерська фікція, і новонароджена дитина — чотирикілограмовий хлопчик — насправді була штучною; перша дія завершилася вражаючим хоровим мурмурандо і оркестровим крещендо, частина публіки вже замовляла перекуски в буфеті, коли разом з останніми тактами (Ваґнер) впала завіса — темно-зелений оксамит з велетенськими винними і кривавими плямами.