— Finita, — констатував Асклепіо, тримаючи руку в бідолахи на пульсі.
Довкола носилися всілякі Моряки, Черниці та Привиди, загримовані й не дуже, деякі бігли на сцену, інші поверталися з неї, хтось дудлив просто з пляшки чорну рідину, якийсь пройда Кастрат мотлошив у закутку відразу двох балеринок.
— Ти вже готовий? — повторила Доґареса. — Зараз третя дія. Без перерви. А ти ще навіть не одягнув панцера! Ось тут!
Вона показала мені комірчину, де на мене налетіли відразу дві костюмерки — одна старезна бабеґа, інша — ще майже дитина — і почали припинати мені до грудей непробивний вигнутий панцер. їхні рухи були вправні і меткі. Через хвилину я вже був не тільки в панцері, але й у широчезному тьмяно-червоному плащі, хоч, наскільки собі пригадую з лібрето, плащ мав бути чорним.
— Сюди, сюди, — провадила мене залаштунковим лабіринтом Доґареса. — Там, за тією завісою. Ти вперше граєш у спектаклі?
Я кивнув головою:
— У цьому — вперше.
— Не бійся. Все буде добре. — Вона підморгнула. Стара прокурена італійка. — Ну, вперед! Buona fortuna!
Але тут-таки вхопила мене за рукав.
— Стій! Ти що, без шпаги?!
Я розвів руками.
— Шпагу Орфеєві, шпагу! — загорлала вона, і якийсь буцматий хлопчисько в одязі карлика, підкотившись до мене, подав шпагу.
— Тепер іди, — сказала Доґареса.
Навколо мене була ніч, глупа ніч, я стояв над невідомим каналом і згадував, де знаходиться палаццо Аццо[61], куди мене запрошено. З гір віяв поривний холодний вітер. З неба сипало градом, що стукотів до зачинених наглухо віконниць. Я щільніше закутався плащем і рушив на самотній вогник, що поблискував ліворуч від зауваженого мною моста.
Сумнівів не було — я стояв перед потрібним мені палацом. Подзвонив у великий корабельний дзвоник, навішений перед брамою. У вічку з'явилося чиєсь око, залите кров’ю. Потім браму відчинили, і я ступив досередини.
Я навіть не встиг обтрусити зі складок плаща великі, завбільшки з вороняче яйце, градини, як почув жахливий тупіт і гуркіт. Просто на мене, збігаючи сходами вниз, нісся якийсь ґевал з бичачою головою на плечах. З розбігу вдаривши мене рогами у груди, він, вочевидь, сподівався легкої перемоги. Але мій панцер, на щастя, витримав.
— Овва, бицю! — крикнув я і знову дістав удар рогами.
Цього разу я не втримався на ногах і повалився навзнак.
Але коли тварюка втретє підступила до мене, аби проколоти мене, лежачого, наскрізь, я зумів вивернутися і зустріти її непомильним уколом шпаги в серце. Почвара загриміла всім своїм дебелим рукатим тілом. Я підвівся і приставив вістря своєї шпаги «бикові» до горла. Зловмисник хрипів і борсався, врешті зірвав зі себе за кільце в носі бичу голову і пожбурив «далеко вбік.
— Я знав, я знав, що ти переможеш, чужинче! — харчав він. — Це мерзотне життя мусило колись обірватися!
— Хто ти і для чого напав на мене? — владно запитав я.
— Я — Спарафучіле, найманий вбивця, — відповідав негідник, стікаючи густою чорною кров’ю. — Мене знає вся Венеція. Я вбивав людей не зі зла, а за гроші. Я не винен! Це Інквізитор, це все Інквізитор! Про одне благаю тебе, чужинче, — прости мене, якщо можеш!..
І він затягнув тужливу арію, з якої мені запам’ятався лише проникливий і патетичний фінал:
— Прощаю тобі, наскільки це в моїх силах, — мовив я, дослухавши до кінця справді зворушливу мелодію.
— Тоді проштрикни це горло своїм оружжям, чужинче, і припини мої страждання, — щасливо всміхнувся вбивця Спарафучіле.
Я щойно збирався зробити так, як він просить, але зауважив, що він і без того вже не дихає. Робітники сцени витарабанили його за лаштунки під бурхливі оплески зали. А я побіг нагору сходами, адже звідти вже лунала заклична вогниста музика.
Там відбувалася голосна забава з танцями, запальні венеційські мелодії змінювали одна одну, але мене це не тішило, поки я не бачив її. Та й чи була вона там узагалі? Часом мені здавалося, ніби я впізнаю її обриси серед масок-танцівниць. Вони кликали мене до себе і припрошували з ними танцювати.
— Ти когось шукаєш, любчику? — видихнула мені у вухо одна з них, коли я поклав руку на її вертлявий стан.
— Цю, як її, Ріну! — відповів я.
— Тобі вже не треба її шукати. Я — Ріна, — показала вона кінчик язика.
І справді, це могла бути Ріна. Адже я ніколи не бачив її без маски. А все-таки, як переконатися, чи це таки вона? Я знайшов губами її губи. її' рот нагадував квітку. Це було солодко і запаморочливо. Вона творила своїм язиком щось неможливе. Мені темніло в очах, але я ні на мить не повірив, що то Ріна. Я пам’ятав той поцілунок, інакший. Тому я силоміць відірвався від спокусниці і прогнав її геть.