Хапаючись за владу, Павло Тетеря виявляв надзвичайну жорстокість, караючи вогнем і мечем непокірні села й міста. Не краще діяли і поляки. Виговського було схоплено і страчено 16 березня 1664 року. У своїй книзі «Українська національна революція XVII ст.» історики В. Смолій і В. Степанков пишуть: «Пройшовши тернистий шлях «блудного сина» ідеї державної самостійності України, він саме тепер цілком сприйняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав на вівтар її реалізації власне життя». Зберігся цікавий лист на адресу вального сейму (парламенту) Речі Посполитої, який склали впливові старшини Тетері Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Тимофій Носач, Павло Яненко-Хмельницький, Остап Гоголь і Самійло Зарудний. У ньому автори доводять, що провина Івана Виговського дуже перебільшена – колишній гетьман, звичайно, підтримував зі змовниками «ганебні зв’язки», але обвинувачення його в керівництві масштабним повстанням – явна обмова, справа рук польського шляхтича Маховського. (Пізніше Дорошенко випаде нагода помститися кривдникові Виговського, про що ми розповімо в іншому розділі.) Так Петро Дорофійович намагався пом’якшити удар, що його завдавали поляки по видатних представниках українського політикуму.
Троє інших учасників описаного руху – Ю. Хмельницький, Й. Тукальський і Г. Гуляницький – у 1664 році були арештовані і переправлені до Марієнбурзької фортеці-в’язниці в дельті Вісли[14]. Їм судилося пробути там зо два роки. Коли повстанці залишать стіни негостинного замку, Правобережжям правитиме вже Петро Дорошенко.
Із самого початку походу Яна ІІ Казимира на Лівобережжя на бік Брюховецького перейшов Іван Сірко, який був тоді кошовим отаманом січовиків. Свого роду «лицар удачі» тієї епохи змінив за роки Руїни чимало посад, був вінницьким полковником, претендував на посаду харківського, віддавав перевагу то одному, то іншому учаснику загальної громадянської війни. Незмінними залишалися ставка на низове козацтво і ненависть до татар – за кого б вони не воювали. У 1664-му вони воювали на боці поляків і Тетері. Довідавшись про перехід поляків на лівий берег Дніпра, Сірко негайно послав на допомогу Брюховецькому частину запорожців на чолі з полковником Чугуєм. А сам з рештою війська пішов за Буг, щоб відтягти на себе татар. Біля Бендер запорожці зруйнували чимало татарських сіл, потім заглибилися на територію Правобережжя, звідки почали виганяти поляків, долучившись таким чином до згадуваного повстання. Сіркові козаки звільнили від польських гарнізонів Брацлав, Кальник, Могилів-Подільський, Рашків, Умань, Смілу.
Тим часом Брюховецький дійшов уже до Чигирина, який обороняв ще один польський гарнізон. Лівобережному гетьманові не поталанило, оскільки на допомогу землякам поспішило військо С. Чарнецького. Зі свого боку, до Брюховецького швидко поспішав на підмогу Сірко. Чарнецький устиг відігнати гетьмана від правобережної столиці (Брюховецький відступив у Черкаси) і виступити назустріч запорожцям. Поблизу міста Бужина між поляками і січовиками відбувся кровопролитний бій. Сили були нерівні, Сірко зазнав поразки, але зміг пробитися з частиною сил через військо противника і кинутися в Черкаси до Івана Брюховецького. Чарнецький же, переслідуючи козаків, вирішив заглянути на батьківщину великого Богдана, у Суботів, де наказав викинути з могил останки вождя визвольної війни та його сина Тимофія. Це сталося на Великдень 1664 року[15]. На цьому історія взаємостосунків польського полководця і кошового отамана не закінчилася. Того ж року Чарнецький, не добившись успіху під Черкасами, шукав щастя знов-таки проти Сірка під Смілою. Отаманові й цього разу вдалося обдурити противника, та ще й захопити при цьому обоз союзників поляків – татар. Потім була успішна для Сірка битва проти поляків поблизу Корсуня. Зрештою, вже Чарнецький змушений був відступити. Його було вбито наприкінці 1664 року в Ставищі.
14
15
Розповідь про наругу над могилами гетьмана та його сина досить популярна, але, приміром, відомий історик І. Крип’якевич переконаний, що це не більше ніж міф.