Намагаючись уникнути зайвого тиску з боку старшини, господар булави часто скликав козацькі ради, і є навіть відомості про те, що Дорошенко залишав місце голосування, щоб не впливати на його хід. Свідчення, скоріше, легендарного характеру, але апеляція до народної думки з боку сильного правителя, що намагається позбавити впливу групу надзвичайно багатих і амбіційних підданих, сама по собі не є чимось унікальним. Так діяв Юлій Цезар, Іван Грозний, Філіпп Красивий – тобто багато виразників абсолютистської ідеї.
Щоб не втрачати частину війська під час кожної міжусобиці, підсилити гетьманську владу, мати надійні, дисципліновані підрозділи і на полі бою, і як поліцейську силу, Петро Дорофійович створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин – знаменитих дорошенківських сердюків. Це була піхота, набрана як з місцевого населення, так і з сербів, валахів і молдаван. Отож, цей гетьман вже не покладався тільки на власну харизму і хотів би мати щось більше, ніж любов мас і рядового козацтва, яка не раз показувала свою мінливість.
Назвемо людей, що стали головними дійовими особами дорошенківського апарату управління. Ще в серпні 1665 року на стихійній раді під Богуславом його підтримали полковники: чигиринський (Прокіп Бережецький), черкаський (Андрій Вороненко), білоцерківський (Харко Тарасенко-Тараненко), київський (Павло Яненко-Хмельницький), корсунський (Гнат Уланівський), паволоцький (Ярош Грицина), уманський (Григорій Білогруд), торговицький (Степан Щербина) і кальницький (Василь Лобойко). Крім зазначених полків, до складу Правобережної Гетьманщини входили також заколотний на перших порах Брацлавський, Канівський (тривалий час полковником тут був Яків Лизогуб), Подільський (з центрами в Могильові і Межибожі, багато років господарем краю був полковник Остап Гоголь) і якийсь час – Лисянський (1661—1666 і 1674). У 1666 році був скасований Овруцький полк на півночі Гетьманщини. У військовій, а не в територіальній структурі існували ще полки, якими командував безпосередньо гетьман. Це три запорозьких полки, три сердюцьких і ще один піхотний.
Показово, що Дорошенкові вдалося об’єднати навколо себе як колишніх виговців (Чекаловських і Петрановських), так і прихильників Юрія Хмельницького (Зеленських, Гоголів).
Польський вектор зовнішньої політики тримав у своїх руках ротмістр надвірної корогви (хоругви)[20] Ярема Петрановський, Михайло Зеленський, що став свого часу брацлавським полковником, генеральний писар Іван Чекаловський, чигиринський полковник Прокіп Бережецький, корсунський полковник Гнат Уланівський. З 1670 року переговори з поляками в Острозі вели призначений за рік до цього генеральним писарем Михайло Вуяхевич і генеральний суддя Герман Гапонович. Кримський напрямок контролювали чигиринський отаман Семен Білоцерківець, той-таки Михайло Зеленський, син розстріляного поляками миргородського полковника Данило Лісницький, якийсь «пан» Дубяга. Турецьку політику розвивали генеральний суддя Михайло Радкевич-Портянка, генеральний суддя Григорій Білогруд. Московську – Григорій Дорошенко. Особливо важливі доручення часто виконував ротмістр надвірної корогви, усім відомий Іван Степанович Мазепа. Заслуговують на окрему згадку Іван Демиденко, Федір Коробка та Яків Корицький, які свого часу обіймали посади генерального обозного, Лука Бускевич – генерального писаря, Жадан Якименко, Михайло Харлан і Дем’ян Пиляй – осавулів, Яків Улезко – генерального судді, Григорій Гамалія – паволоцького полковника. Досить значну роль відігравав у старшині тесть гетьмана (за першим шлюбом) Семен Половець.
20