Потрібний був Девлет-Ґірей ІІ гетьману і для війни на правому березі, де відкрита сутичка між ним і поляками ставала неминучою. З літа тут розвивав наступ польський воєначальник Маховський. Його дії в українських містах, які вважалися неблагонадійними, мало чим відрізнялися від татарських жорстокостей. Зустріч військ Маховського і Красовського з одного боку і Дорошенка і Девлет-Ґірея ІІ – з іншого відбулася в грудні 1666 року під Браїловим на Брацлавщині. Тут поляки зазнали нищівної поразки. За свідченням хроніста І. Єрлича: «…мало хто живим утік». Самого Маховського у кайданах було доправлено в Крим. Після цієї перемоги татари і козаки зробили кидок на Львів, Люблін, Кам’янець-Подільський, де знов-таки було захоплено багато полонених – за деякими даними, до 40 тисяч чоловік.
Боротьба проти Андрусівського перемир’я. 1667
Початок 1667 року ознаменувався укладенням одного з найважливіших для історії нашої країни міжнародних пактів – Андрусівського перемир’я. Провівши кордон по території України, польські і російські дипломати одночасно полоснули по серцю правобережного гетьмана. Саме 1667 рік став переломним для формування зовнішньополітичної концепції Петра Дорошенка. Гетьман зрозумів, що покладатися на лояльність двох провідних держав східної Європи щодо ідеї української незалежності, а отже й українській єдності – не доводиться. Перемир’я між Москвою і Варшавою було укладено в селі Андрусове неподалік від Смоленська 30 січня 1667 року. Цьому передувала тривала дипломатична підготовка. Одним з перших думку про те, що з Річчю Посполитою треба миритися, щоб розв’язати собі руки в боротьбі зі Швецією за вихід до Балтики, висловив видатний російський політик глава Посольського наказу О. Ордин-Нащокін у 1661 році. З того часу він наполегливо втілював у життя цю ідею і навіть висловлювався в тому дусі, що заради миру з Польщею їй можна було б віддати і лівобережну частину України. Але проти цього категорично заперечував цар Олексій Михайлович. Річ Посполита пішла на зближення з Росією після провалу походу Яна ІІ Казимира на Лівобережжя в 1664 році, а також у зв’язку зі скиненням її ставленика Тетері.
Андрусівське перемир’я було укладено на тринадцять з половиною років. Малось на увазі, що надалі сторони домовляться про Вічний мир[23]. Відповідно до договору, Москва отримувала під свій контроль лівобережні території, Річ Посполита – правобережні. Запорозька Січ повинна була залишатися під спільним контролем двох держав. Київ з невеликим шматком прилеглої території на два роки залишався у складі Росії, після чого мав перейти до Польщі. У відповідності зі статтями Андрусівського договору можна простежити встановлення кордону між Польщею і Росією по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії річки Сож. Від останньої по кордону Річицького повіту (охоплював «кут» південно-східного району майбутньої Мінської губернії і розташовувався на берегах Дніпра, Прип’яті та Березані) і частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже звивисто окреслювала східний кордон Лівобережної Гетьманщини. Укладення перемир’я з усією очевидністю означало, що незабаром і поляки, і росіяни посилюватимуть свою присутність в Україні, щоб тримати в покорі території, які вони вже визначили як свої.
Петро Дорошенко був у курсі майбутньої угоди ще влітку 1666 року, про що свідчать його скарги Яну ІІ Казимиру на те, що представники Гетьманщини не запрошуються для участі в переговорах. У лютому 1667-го, вже знаючи про те, що поляки і росіяни підписали документ, гетьман шле посольство до Бахчисараю із пропозицією про укладення українсько-татарського військово-політичного союзу. Цікаво, що посли мали, зокрема, завдання прощупати ґрунт щодо можливості укладення ширшого – українсько-московсько-татарського союзу, спрямованого проти Речі Посполитої. Очевидно, Дорошенко ще сподівався на те, що зможе запропонувати Москві більш вигідний трактат, ніж Андрусівський. 1 березня 1667 року гетьман звертається з універсалом до всіх козаків Війська Запорозького, повідомляючи про угоду між Річчю Посполитою і Росією, загрозу наступу польського війська. Він закликав і козаків, і посполитих (обивателів) готувати зброю та бути готовими виконати його наказ – виступити в похід. Активізувалися дії гетьмана щодо звільнення українських міст від польських гарнізонів, він починає облогу Білої Церкви – твердині польського панування на Правобережній Україні. Чимало зусиль Дорошенко докладає, щоб дійти згоди із запорозькими січовиками. У другій половині квітня туди направляється його посол, який пропонує запорожцям бути з гетьманом заодно і не чинити шкоди кримським татарам. Скликана з цього приводу на Січі рада показала, що частина козаків виступає на підтримку Дорошенка, а інша – на підтримку російського царя. Проте до правобережного гетьмана було відряджено гінця, який мав повідомити про готовність низового козацтва скласти йому присягу. Позиція Січі змінилася, коли запорожці в середині травня вбили московського посла, що їхав на Крим, Ю. Лодижинського. Не будемо вдаватися в причини цієї сумної події. Результатом був деякий переляк запорозької старшини. Ф. Дінцю, який прибув для з’ясування епізоду, вони заявили, що в разі прощення з боку царя козаки не стануть об’єднуватися з Дорошенком і татарами. У травні Петро Дорошенко вступає в контакти з росіянами – знов-таки розраховуючи змінити політику Москви відносно Польщі й України.