Польських посланців, що прибули «під завісу» 1667 року до Чигирина, козаки зустріли вкрай недружелюбно. Додому посли писали, що почули від Петра Дорошенка і Юрія Хмельницького багато образливих слів. Гетьман відкрито засудив постанови недавнього московського договору Росії та Польщі, а крім того, порушуючи Підгаєцькі пакти, відмовився посилати відповідну делегацію до Варшави. Через кілька днів, 1 січня 1668 року, він пише Тяпкіну гнівного листа, в якому показує своє справжнє ставлення до того, що відбулося в Андрусові і потім у Москві: «Ось недавно ви учинили договір з поляками на нашу погибель; розірвали надвоє й обидва монархи вмовилися між собою, що будуть нас викорінювати… Ви звикли вважати нас безсловесною худобою, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом ці міста дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю і нашою кров’ю та відвагою. Ми хоч і вівці, але вівці стада Христового, його кров’ю викуплені, а не безсловесні… І того ярма ні ми, ні батьки наші носити не звикли». Чи потребує коментарів таке послання?
Гетьман обох берегів. 1668
Напевно, найкращі часи у своїй політичній діяльності Петро Дорошенко пережив у 1668 році, коли йому, хай ненадовго, але все-таки вдалося досягти своєї заповітної мрії – об’єднання України під однією булавою. Та ще й під своєю. Ці події тісно пов’язані з діями лівобережного «колеги» Дорошенка – Івана Брюховецького. Ще однієї людини, крім Мазепи, з приводу якої в російській православній церкві лунало: «Хай будуть прокляті довіку лихі злодії і розбійники…»
Як видно з одного з попередніх розділів, спершу ніщо не передвіщало того, що Брюховецький стане «злодієм» для своїх московських заступників. Він прийшов до влади, поза всяким сумнівом, за допомогою росіян і швидко почав справджувати вкладені в нього кошти. Брюховецький дозволяв собі висловлювання на користь скасування гетьманату зовсім і перетворення його на князівство на чолі із сином Олексія Михайловича царевичем Федором. Уже в листопаді 1663 року з представниками царського уряду гетьман підписав Батуринські статті. Крім повторення Переяславських угод з Юрієм Хмельницьким 1659 року, вони мали й кілька нових пунктів:
– гетьманський уряд зобов’язувався безкоштовно забезпечувати продуктами харчування московські гарнізони, розташовані в Україні;
– установлювалася заборона для українських купців у Московській державі продавати вино і тютюн, оскільки це заважало здійсненню царської монополії на продаж цих товарів;
– гетьманський уряд обіцяв здійснити заходи щодо арешту і повернення російських втікачів;
– заборонявся продаж хліба на Правобережну Україну (і це ще до Андрусівського перемир’я!) і кримським татарам;
– було необхідно скласти перелік усіх козаків, міщан і селян, а також указати розміри їхніх земельних володінь.
Цими домовленостями справа не обмежилася. Осібно в історії правління гетьмана Брюховецького стоїть 1665 рік. Якщо можна так висловитися, справжній «прорив у зворотний бік». У вересні 1665 року він першим з українських гетьманів здійснив візит у Москву. По-перше, Іван Брюховецький підписав там нові, Московські статті, що стали черговим кроком до втрати Україною незалежності. Згідно з цими статтями,
– українські землі і міста проголошувалися володіннями московського государя, а з їхнього населення (крім козаків) бралися податки до царської скарбниці;
– вибори гетьмана повинні були проходити в присутності московських представників, а гетьманські клейноди новообраний гетьман отримував від царя;
– дипломатичні відносини гетьмана з іншими країнами заборонялися;
– київську митрополію повинен був очолити московський ставленик;
– гетьман позбавлявся права давати українським містам самоврядування, тепер це робилося винятково царем;
– істотно розширювалося коло повноважень московських воєвод в українських містах (збір податків з некозацького населення, податей з купців, грошових зборів з оренд та ін.).
Про цих воєвод потрібно сказати особливо. Справжнім шоком для багатьох в українському суспільстві стало те, що гетьман Лівобережжя сам попросив у царя збільшити кількість міст, у яких повинні були стояти московські гарнізони. Історики вбачають у цьому наслідок того, що Брюховецький, хоч і прийшов до влади в 1663 році за підтримки рядового козацтва і січовиків, давно вже не почував з їхнього боку серйозного опертя для своєї влади. Запорожці розчарувалися в гетьмані, який запобігав перед прийшлими московськими воєводами й збільшував свій особистий статок, повертав у кріпацький стан селян. Російська зброя повинна була захистити Івана Брюховецького не тільки від внутрішніх бунтів, але й від його правобережного опонента. На прохання лівобережного гетьмана російські гарнізони відтепер розміщалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, Полтаві, Новгороді-Сіверському, Кременчуці, Кодаку[27] та Острі.
27
Особливо образливий пункт для мешканців Запорозької Січі. Фортецю Кодак приблизно на місці нинішнього Дніпропетровська свого часу збудували поляки, зокрема для контролю над козаками. Ті не раз руйнували її, проте поляки відновлювали знову. Тепер же звідти за ними, очевидно, повинні були стежити московські служиві.