Будучи в Москві, Іван Брюховецький не обмежився проханням про надсилання додаткових збройних сил. Гетьман одружився і поріднився таким чином з одним з найвельможніших московських боярських родів Долгоруких. Одночасно він і сам дістав від вдячного царя титул боярина і земельні
володіння. Дворянство і маєтки отримали і його однодумці зі старшини. Усе це, знов-таки, не викликало захоплення в населення Лівобережної України.
Після цього відносини українців із представниками московської влади на їхній землі розвивалися по низхідній. Московські воєводи, зі свого боку, поводилися як повновладні господарі, чинили суд над місцевими жителями на власний розсуд. У 1666 році російська влада почала перепис українського населення – захід, що з часів Середньовіччя означав швидке розширення податкової бази, обкладання подушною податтю місцевих жителів. Не залишало сумнівів у подальших намірах великодержавних політиків Андрусівське перемир’я 1667 року, укладене без будь-якої участі правобережних або лівобережних лідерів.
«Хисткості» населення Лівобережжя, спрямовані проти воєвод чи Брюховецького, не припинялися і з окремих спалахів загрожували перерости в загальний вибух. Вище було розказано про бунт жителів Переяслава. Дуже показово, що він відбувся за підтримки амбіційного гетьмана Дорошенка і татар. Були й інші виступи. Так, низовикам ще в 1665 році вдалося витіснити із Запорожжя воєводу Косагова, потім січовики розправилися з московським послом у Криму Ладиженським. Після цього кошовий отаман хоча й намагався загладити провину перед Москвою, але на адресу гетьмана пішов куди зліший лист, у якому отаман обвинувачував саме Брюховецького в тому, що той своєю необачною політикою довів справу до зіткнення двох православних народів. Наведемо уривок з іще одного листа отамана до гетьмана: «Почули ми, що Москва буде в Кодаку, але її там не потрібно. Погано робиш, що починаєш з нами сваритися, зброя не допоможе в полі, якщо вдома не буде ладу. Хоч ти від царської величності отримав пожалування, але достоїнство своє отримав від Війська Запорозького, Військо ж не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана».
Напевно, вже в 1667 році Іван Брюховецький планував свій різкий поворот – антимосковське повстання. 19 січня 1668 року старшинська рада в Гадячі прийняла рішення про повстання проти Москви. Воно почалося 4 лютого. Московським воєводам було запропоновано залишити українські міста. Деякі воєводи підкорилися добровільно, інших – вивели силою, як, наприклад, у столичному Гадячі і полковому місті Полтаві. До березня 1668 року практично всю територію Лівобережжя було звільнено від російської військової присутності, московські гарнізони утрималися тільки в Києві та Чернігові. Повстання перекинулось і на схід – на Слобожанщину, яка взагалі офіційно не входила до Гетьманщини. Тут Брюховецького підтримав Іван Сірко. На Харківщині проти нього діяв місцевий полковник Ріпка. Йому вдалося не пустити знаменитого запорозького ватажка у Харків, розбити повстанців під Печенігами і Чугуєвом. Після цього на території полку з’явилися татари, що підтримували Брюховецького, сам полковник Ріпка був убитий нечисленними змовниками в полковому центрі. Утім, нове керівництво легко погасило вогнища повстання в цьому міцно пов’язаному з Росією регіоні.
Наприкінці квітня з Бєлгорода в Україну виступило московське військо на чолі з досвідченим Григорієм Ромодановським. У травні ця армія взяла в облогу Котельву. А в кінці того ж місяця Дніпро в районі Кременчука перейшли війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка.
Ми вже неодноразово зустрічали нашого героя на Лівобережжі. У тому числі як гетьмана іншої частини України. Чи варто повторювати, що Дорошенко і далі бачив кінцевою своєю метою єдину країну, а в зв’язку з цим готовий був з’являтися на лівому березі Дніпра з будь-якого приводу – приводити татар по ясир, допомагати бунтівникам. Цього разу таким приводом став виступ Брюховецького. Чи було це несподіванкою для гетьмана Лівобережжя? Виявляється, зовсім ні. Документи переконливо свідчать про те, що Петро Дорофійович уже давно листувався з Брюховецьким, пропонував йому виступити спільно, щоб усі українці в результаті виявилися «одного стада овечки». Листи того ж змісту надсилав на адресу московського ставленика митрополит Тукальський, натякаючи при цьому на те, що саме він може стати гетьманом обох берегів. Як альтернативу Москві Дорошенко висував Стамбул[28]. Є відомості, що на січневій раді 1668 року в Чигирині вже були представники Брюховецького, які, виходить, разом з дорошенківцями прийняли рішення про те, щоб українці обох берегів жили в єдності і платили данину султанові і кримському ханові. Через якийсь час аналогічне рішення було прийнято і на раді лівобережного козацтва. Петро Дорошенко писав до хана Аділь-Ґірея ІІ в січні 1668 року про те, як би поляки і росіяни «яких-небудь лихих задумів над нами і всією Україною здійснити не хотіли», у зв’язку з чим пропонував бахчисарайському правителю зробити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від Росії. Приблизно в той же час до султана і хана відправилися і посли Брюховецького, яких було прийнято доброзичливо. Татари охоче включилися у воєнні дії на Лівобережжі.
28
Докладніша розповідь про прийняття Дорошенком турецької протекції – у наступному розділі.