Отож, Дорошенка на лівому березі чекали. Після з’єднання двох армій, а тим більше за підтримки татар війна з росіянами мала шанси закінчитися цілковитим успіхом. Ще раніше було вирішено, що єдиного гетьмана зрештою обере Всеукраїнська рада Війська Запорозького. Брюховецький розраховував на те, що як ініціаторові повстання булава єдиної України дістанеться саме йому. Тим паче що вибір буде зроблено на території Лівобережжя. Іншої думки був Дорошенко. Поки на лівому березі Брюховецький виганяв московських воєвод, його хитрий союзник через брата Григорія вже домовлявся з московським представником Тяпкіним: «Під великодержавною рукою царської величності хочемо бути, тільки б у нас у містах і містечках воєвод, ратних людей і всяких московських начальників не було, вольності наші козацькії і права були б не порушені і гетьманом би на обох берегах Дніпра бути Петрові Дорошенку, поборів і всяких податків з міщан та інших тяглових людей ніяких не брати, а гетьманові Брюховецькому по милості великого государя можна прожити і без гетьманства, тому що він пожалуваний найвищою честю і багатьма милостями».
Перейшовши Дніпро, правобережний гетьман рухався через Говтву, Решетилівку на Опішню, йдучи таким чином назустріч Івану Брюховецькому, який зупинився на Сербіному полі[29]. 7 червня сюди прибули і війська Дорошенка. Місце це ввійшло в історію України ще раніше – у 1658 році. Тоді Лівобережна Україна була охоплена народно-козацьким повстанням М. Пушкаря і Я. Барабаша, з якими боролися війська гетьмана Виговського. Поле лежало неподалік від оспіваної в літературі Диканьки. Свого часу гетьман Виговський вислав сюди війська з Миргорода, щоб підтримати введення в полтавські полковники Івана Богуна, котрий мав замінити Пушкаря. У складі цього двохтисячного з’єднання був і підрозділ полковника Івана Сербіна – дійсно серба за національністю, що й дало йому прізвисько. Полковник був наголову розбитий пушкарівцями, а поле дістало свою назву Сербіне. Серед поля була височина, що називалася Сербіна могила.
Наступного дня, 8 червня, гетьман Дорошенко, взявши тисячу зі свого війська і старшину, став на Сербіній могилі й послав звідси до Брюховецького свого посла в чині сотника із запрошенням прибути на переговори. Подальші події описуються по-різному. Ми в своїй розповіді будемо, як і багато істориків, орієнтуватися на відомості літописця Величка. Брюховецький відповів посланцеві відмовою, запропонувавши натомість, щоб гетьман Дорошенко сам прийшов до нього. Тоді сотник правобережного гетьмана з козаками, що його супроводжували, спробував схопити лівобережного правителя, та на його захист став вірний йому запорозький полковник Іван Чугуй зі своїми підлеглими. Усе це відбувалося в гетьманському наметі. Почувши галас, рядові козаки війська Брюховецького втрутилися в бійку на боці послів Дорошенка[30]. Далося взнаки багаторічне роздратування, нелюбов, яку викликав у своїх підлеглих хитрий і користолюбний гетьман.
Брюховецького привели до підніжжя Сербіної могили, де Петро Дорошенко звернувся до нього з такими словами: «Чом ти так пиндючно відповідав мені? Чому з доброї волі не покладеш булави, коли козацьке товариство не воліє тебе гетьманом?» Після цього він наказав прикувати Брюховецького до гармати, поки рада судитиме його за порушення військових звичаїв і за те, що став боярином. Віддаючи такий наказ, правобережний гетьман махнув рукою, це було сприйнято козаками як сигнал до того, щоб «кінчати» бранця. Вони накинулися на нього і били, «як скаженого пса». Так Брюховецький був убитий на очах Дорошенка. Петро Дорофійович наказав відвезти тіло загиблого противника в Гадяч, де його було поховано в Церкві Богоявлення. Його дружину – доньку московського боярина – було арештовано і відправлено до Чигирина. Згодом прихильники останнього і сам він заперечували, що було віддано прямий наказ убивати. Однак було б, мабуть, наївно думати, що Дорошенко неповинний у смерті лівобережного гетьмана, якого сам підбурював до повстання проти Москви і сам же скинув, прийшовши начебто допомагати.
29
Грабянка стверджує, що Дорошенко рухався не на з’єднання з військами Брюховецького, щоб потім разом бити росіян, а навпаки – перегородити шлях лівобережному гетьманові, який ішов у Котельву, де стояли сили Ромодановського.
30
Дещо інакше виглядають ці події у викладі ніжинського протопопа Сімеона. Він писав, що спочатку Дорошенко послав до Брюховецького десятьох сотників, які зажадали в нього передати правобережному гетьманові свої клейноди. Ці сотники були схоплені і відправлені в Гадяч. Коли ж на поле прийшло все військо Дорошенка, старшина і козаки Брюховецького вже без будь-яких послів напали на свого командувача.