Ґрунт же під ногами Дорошенка ставав дедалі непевнішим. Дарма, що він знову здобув гору над Ханенком у відкритому бою – зате все більше людей розчаровувалося в турецькому васалі. На Великдень вибухнуло повстання проти нього в Умані. Місцевий полк знову виявляється не на його боці. Сердюки, що представляли тут гетьмана, були частково вбиті, а деякі втекли. Не почувають себе в безпеці й інші соратники та родичі Дорошенка. У Лисянці місцеві жителі на якийсь час затримують брата Григорія, потім висилають його з міста, попередньо надававши тому духопелів[38]. Розгніваний гетьман віддав місто туркам, чим знову ж не додав собі прихильників серед українців.
Так складалися справи в новоявленого турецькопідданого. Кар’єра гетьмана Дорошенка стрімко йшла на спад. Гучний успіх його союзника був початком кінця для нього самого.
Поразка. 1674—1676
Вирішивши підтримати домагання на єдину булаву Івана Самойловича, царський уряд дав розпорядження своїм воєводам допомогти йому в поході на Правобережжя. На початку 1674 року об’єднані 70-тисячні війська лівобережного гетьмана і Григорія Ромодановського перейшли Дніпро з метою прихилити до себе полки, раніше підлеглі Дорошенку. Останній не раз попереджав росіян, що такий похід матиме катастрофічні наслідки для України, маючи на увазі, що турки й татари не залишаться осторонь. Справді, султан і хан побачили в прибутті російських військ чудовий привід захистити «свого вірного Дорошенка», що дозволяло їм наводнити Україну своїми полчищами.
Самойлович досить швидко домігся визнання своєї влади з боку правобережних полковників. Він зайняв Канів і Черкаси. Депутати цих двох полків, а також Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Паволоцького, Кальницького, Брацлавського, Торговицького і Подільського визнали над собою владу Самойловича. 15 березня на раду в Переяславі прибув і Михайло Ханенко, який відрікся тут від фіктивної вже на той момент булави на користь лівобережного гетьмана. Становище Дорошенка здавалося абсолютно безнадійним. Від нього відверталися друзі і родичі. Гетьман з кількома тисячами вірних «серденят» замкнувся в Чигирині, облогу якого російсько-козацькі війська почали в липні 1674 року. Посли заскоченого нещастям Дорошенка поїхали одночасно до турків, татар і поляків, чиїм новим королем став добрий знайомий гетьмана Ян ІІІ Собеський. Як уже було сказано, турків і татар не треба було два рази просити. У серпні на допомогу Дорошенкові прийшла турецька армія і татарська орда, а інша частина татар почала спустошливий рейд Лівобережжям.
Наступ союзників Дорошенка розгортався успішно. Для них, але не для українських обивателів. Турки і татари не щадили нікого, перетворюючи край на подобу пустелі. Ті, хто уцілів, переїжджали на лівий берег. Довго оборонявся Ладижин. Посланий сюди Самойловичем з півтори тисячами А. Мурашко героїчно відбивав атаки 40-тисячної турецької армії. Зрештою, самі жителі не дали йому піти з міста, вважаючи, що він сам мусить відповідати перед султаном за свої вчинки. Проте відповіли всі. Величко надає великого значення цьому епізодові, пояснюючи небувалу жорстокість, виявлену турками не тільки щодо Ладижина, але й до інших українських міст. Після взяття Ладижина турецьке командування направило загін Мустаф-паші до Умані з наказом спалити місто, а жителів полонити. Сюди ж прибула старшина Дорошенка, яка вмовляла уманців здатися, чого так і не сталося. Під час боротьби за Умань турки втратили багато людей. (За деякими оцінками – до 10 тисяч.) Місто було взято штурмом, а потім там відбулася кривава розправа над усіма, хто трапився під руку. Гетьманові вдалося врятувати небагатьох, кого він уключив до особливого списку, переданого союзникам. Узявши багату данину – у тому числі людьми, султан повернув на Дунай, а по дорозі туди розорив ще декілька міст: Тростянець, Тульчин та інші.
Нам, напевно, ніколи не пощастить довідатися, яка була справжня роль чигиринського гетьмана в тій смертельній вакханалії, що діялася на території Правобережжя. Те, що його провина в цьому є, не викликає сумніву – адже турки прийшли сюди захищати саме Дорошенка, на його прохання і просто у зв’язку з тим, що він свого часу визнав себе васалом султана. Досить часто в літературі зустрічаються твердження, що Дорошенко і сам палив села, піддавав репресіям козаків, міщан і селян, які відійшли від нього, шляхом найжорстокіших заходів намагався зупинити потік переселенців на лівий берег Дніпра і віддавав цілі міста на розправу татарам і туркам. Оскільки наша книга не має апологічного характеру, ми не будемо з будь-якого приводу виправдувати дії цієї людини. Але історія як наука закликає дуже обережно ставитися до того, в чому нас намагаються переконати джерела. Як правило, їх пишуть представники сторони-переможниці, а перемогли ж у результаті противники Дорошенка. Владність гетьмана і час, у який він жив, не дозволяють нам припускати, начебто він впливав на сучасників і співвітчизників лише вмовляннями, та деякі дані свідчать і на його користь. Перепинити шлях озвірілим ордам він не міг, але і задоволений їхніми діями, мабуть, не був.
38
За іншими джерелами, це сталося в наступному році, коли на Правобережжі вже були Самойлович і Ромодановський.