Чаку також подобалися такі дні, як сьогоднішній: необмежена видимість, ані вітреця, перфектні умови для тренувального польоту. Однак від того, як вона виправила курс, «Сенеку» таки трусонуло.
— Ти розлітаєшся думками. Перестань. Швидкість сто двадцять. Давай триматися напрямку сто дев'ятнадцятого шосе. І спустися до дев'ятисот[5].
Вона виконала інструкції. «Сенека» знову полетів рівно. Чак розслабився.
Вони промайнули над салоном «Уживані автомобілі Джима Ренні», і місто залишилося позаду. Обабіч шосе 119 попливли поля, яскравими кронами пломеніли дерева. Схожа на розп'яття тінь «Сенеки» бігла асфальтованою трасою, одним темним крилом тінь мазнула по мурашиній фігурці чоловіка з рюкзаком на спині. Чоловік-мураха поглянув угору й помахав рукою. Чак махнув йому у відповідь, хоча й знав, що пішохід його не може побачити.
— Який же, чорт забирай, сьогодні чудесний день! — прохопилася Клоді.
Чак розсміявся.
Жити їм залишалося ще сорок секунд.
Байбак просувався не поспішаючи узбіччям 119-го шосе, прямуючи в бік Честер Мілла, а втім, до міста ще залишалося милі півтори і навіть «Уживані автомобілі Джима Ренні» — там, де дорога завертала лівіше, — мріли звідси лише зібраними в рядочки сонячними відблисками. Байбак планував (якщо взагалі можна сказати таке про байбака, буцім той може щось планувати) загубитися серед дерев раніше, ніж він туди дістанеться. Але поки що це узбіччя його цілком влаштовувало. Він зайшов далі від своєї нори, ніж сподівався, але сонце гріло йому спинку і запахи дражнили ніс, формуючи якісь рудиментарні образи — не сказати, щоб справжні картини — в його мозку.
Раптом він зупинився і став на задні лапи. Зір у нього був уже не той, як колись, але достатньо добрий, щоб байбак встиг помітити людину, котра рухалася йому назустріч протилежним узбіччям.
Одначе байбак вирішив ще трохи просунутися вперед. Люди часто залишали по собі гарні наїдки.
Він був старим, досвідченим, огрядним звірком. Свого часу пограбував чимало сміттєвих баків і шлях до міського сміттєзвалища знав не гірше за всі три тунелі власної нори: на смітнику завжди знайдеться щось смачненьке. Не вбачаючи загрози для себе, він покволом подибав далі, поглядаючи на чоловіка, що наближався іншою обочиною.
Чоловік зупинився. Байбак зрозумів, що його помічено. Трохи попереду праворуч лежала повалена береза. Він сховається під нею, перечекає, поки людина пройде, а потім перевірить, чи смачненького чогось не…
Ось як далеко зайшов у думках байбак, роблячи своїх три наступні кроки перевальцем — аж тут його перерізало навпіл. Він розпався на дві половинки край дороги. Чвіркнула кров. Кишки вивалились на землю. Двічі смикнулись задні ноги й завмерли.
Остання його думка, перед тим як настала кінцева темрява, що поглинає нас усіх, хоч байбаків, хоч людей, була: «Що трапилось?»
Усі стрілки на контрольній панелі завмерли.
— Що за чорт? — мовила Клоді Сендерс. Повернулась обличчям до Чака. Очі широко розплющені, але паніки в них не було, лише здивування. Для паніки не вистачило часу.
Чак так і не побачив контрольної панелі. Він побачив, як сплющується ніс «Сенеки». А далі він побачив, як розлітаються на друзки обидва пропелери.
Побачити щось інше не було часу. Часу не було ні на що. «Сенека» вибухнув над шосе 119, пролившись вогняним дощем на сусідні поля. З неба також падали рештки тіл. Гупнула поряд з акуратно перерізаним байбаком задимлена рука — Клодетт.
Було двадцять перше жовтня.
БАРБІ
Щойно він проминув «Фуд-Сіті» й місто залишилося позаду, як у Барбі покращився настрій. Побачивши напис: ВИ ПОКИДАЄТЕ МІСТЕЧКО ЧЕСТЕР МІЛЛ. ЧЕКАЄМО НЕВДОВЗІ ВАС НАЗАД! — Барбі відчув себе ще краще. Він радів, що знову вирушив у дорогу, але не просто через те, що отримав добрячу прочуханку в Міллі. Піднесення йому дарував звичний старий добрий потяг до переміни місць. Він уже десь тижнів зо два ходив оповитий сірою хмарою особистої природи, перш ніж бійка на стоянці біля «Діппера» врешті підштовхнула його в сраку до прийняття цього рішення.
— По суті, я звичайний волоцюга, — промовив він і розсміявся. — Зайдисвіт мандрує у Широкий Світ. А чом би й ні? До Монтани! Або у Вайомінг. До Південної Дакоти, у сраний Рапід-Сіті. Та хоч куди, аби звідси.
Він почув, що наближається звук двигуна, обернувся — ішов тепер задом наперед — і підняв великий палець. Інтересна комбінація зринула йому перед очі: старий забрьоханий «Форд» пікап з освіжаюче молодою блондинкою за кермом. Попелястою блондинкою, найулюбленіший його тип. Барбі продемонстрував найзвабливішу зі своїх посмішок. Дівчина за кермом пікаписька відповіла йому тим же і, о Боже, якби виявилося, що вона хоч на секунду старша дев'ятнадцяти, він зжер би свій останній, отриманий за роботу в «Троянді-Шипшині» чек. Надто юна подружка для джентльмена тридцяти повних літ, нема сумніву, але цілком легально годяща, як казали в часи його кукурудзяної юності в Айові.
Пікап пригальмував, він рушив до машини… але вона тут же знов набрала швидкість. Дівчина ще раз мигцем поглянула на Барбі, проїжджаючи повз нього. Посмішка не зійшла з її обличчя, але тепер в ній прозирав жаль. «Потьмарилось у голові на хвильку, — читалося в тій посмішці. — Але здоровий глузд мені вже повернувся».
А Барбі її лице здалося ніби знайомим, хоча напевне він не міг сказати, бо ж у недільні ранки в «Шипшині» завжди гуло незгірш як у божевільні. Однак йому пригадувалося, ніби він бачив цю дівчину з якимсь старшим чоловіком, імовірно її батьком, обоє занурені — у кожного перед очима своя секція — в читання недільного числа «Таймс». Якби він міг, коли вона проїжджала повз нього, до неї заговорити, Барбі сказав би: «Якщо ти довіряла мені смажити для тебе ковбасу з яйцями, авжеж могла б довіритися також, щоб я кілька миль потрясся поряд з тобою на пасажирському сидінні».
Звісно, такої можливості йому не випало, тож він лише махнув їй рукою, немов кажучи: «Не бери в образу». Глипнули задні вогні, ніби вона вирішила передумати. Відтак вони погасли і пікаписько додав швидкості.
Наступними днями, коли справи в Міллі почали з поганих перемінятися на гірші, він знову й знову прокручував у голові той момент теплого жовтневого дня. А саме згадував блимання задніх вогнів… Урешті-решт, вона могла й упізнати його, подумати: «Це ж той кухар із «Троянди-Шипшини», я майже певна. Мабуть, мені варто було б…»
Хоча, можливо, між ними була прірва, у яку падали й люди, кращі за нього. Якби вона передумала, все б у його житті відтоді пішло інакше. Бо їй напевне вдалося проскочити; він більше ніколи в житті не бачив знову ні тієї блондинки з її свіжим личком, ні її брудного старого пікаписька «Ф-150»[6]. Мабуть, вона перетнула межу міста Честер Мілл за пару хвилин (а то й секунд) до того, як її було замкнуто. Якби він сидів поряд з нею, він опинився б назовні й урятувався.
«Якби, звісно, — думав він пізніше, коли сон його ігнорував, — затримка, щоб мене підібрати, не виявилася задовгою, а отже, фатальною. У такому випадку мене б тут також не було. І її теж. Бо на тому відтинку 119-го шосе діє обмеження швидкості до п'ятдесяти миль за годину. А при п'ятдесяти милях за годину…»
На цьому місці він завжди повертався думкою до літака.
Літак пролетів над ним, якраз коли він минав салон «Уживані автомобілі Джима Ренні», заклад, до якого Барбі не відчував любові.
Справа полягала не в тім, ніби він колись придбав собі там якийсь непотріб (уже понад рік він не мав машини, останню продав ще в Пунта-Ґорда[7], у Флориді). Просто Джим Ренні-молодший був серед тих хлопців того вечора на парковці біля «Діппера». Мажористий пацан, якому повсякчас хотілося комусь щось довести, а коли він не міг чогось довести сам, він робив це в складі зграї. Досвід Барбі підказував, що у всьому світі Джими-юніори саме таким чином і роблять усякий бізнес.
6
«Ф-150» — модель легкої вантажівки, що випускається компанією «Форд» з 1975 року, найпопулярніший пікап у США.