— Ніхто її пальцем не торкнувся, — мовив Картер. — Можна, я скажу, що, як я оце подумав, там трапилося?
Великий Джим махнув йому рукою, мовляв, продовжуй. І подумав, що, схоже, містер Тібодо небезталанний один.
— Вірогідно, вона впала після того, як ми пішли. Можливо, пару разів. Вона доволі п'яна була. Бюро з захисту прав дітей мусило б забрати в неї дитину, поки вона її не вбила.
Ніхто на це не повівся. Для їхнього міста в поточній ситуації офіс Бюро в Касл Року — це все одно що десь на місяці.
— Отже, по суті ви чисті, — підсумував Великий Джим.
— Як кришталь, — кивнув Френк.
— Ну, я гадаю, ми задоволені цими поясненнями. — Великий Джим окинув оком присутніх. — Джентльмени, ми задоволені?
Енді з Рендолфом кивнули, явно з полегкістю.
— Добре, — сказав Великий Джим. — Ну, день був довгий, сповнений різних подій,і, я вважаю, нам усім треба виспатись. Вам, молоді офіцери, це особливо необхідно, бо завтра о сьомій ранку ви вже мусите заступити на службу. Супермаркет та «Паливо & Бакалію», ці обидві крамниці на час кризи буде закрито, і шеф Рендолф вважає, що саме вам треба доручити чергування у «Фуд-Сіті» на випадок, якщо люди, котрі туди прийдуть, не вельми погоджуватимуться з новим порядком. Що скажете, містере Тібодо, ви готові до такої роботи? З вашими… вашими бойовими пораненнями?
Картер поворушив рукою.
— Зі мною все гаразд. Її собака сухожилля мені зовсім не зачепив.
— Разом з вами ми пошлемо туди Фреда Дентона, — підхопив цю оптимістичну хвилю шеф Рендолф. — У «Паливі & Бакалії» достатньо буде Веттінгтон і Моррісона.
— Джиме, — подав голос Енді. — Може, краще поставити у «Фуд-Сіті» більш досвідчених офіцерів, а новачківу меншу крамницю…
— У мене інша думка, — перервав його Великий Джим. Він посміхався. Бо був у драйві.— Ці молоді люди саме ті, хто потрібен нам у «Фуд-Сіті». Саме вони. І ще одне. Пташки мені нацвірінькали, що дехто з вас возить зброю в патрульних машинах, а дехто навіть носить при собі під час пішого патрулювання.
Відповіддю на це була тиша.
— Ви офіцери на випробувальномутерміні, — продовжив Великий Джим. — Якщо хтось з вас має особисту зброю, це ваше право як американців. Але якщо я почую, що хто-небудь із вас стояв зі зброєю перед «Фуд-Сіті», озброєним спілкувався з добропорядними мешканцями нашого міста, ваші дні в поліції завершаться.
— Абсолютно правильно, — підтримав Рендолф.
Великий Джим обвів очима Френка, Картера, Мела і Джорджію.
— Хтось має з цим проблеми? Кажіть.
Вигляд у них був безрадісний. Великий Джим і очікував, що ця новина так на них подіє, але вони ще дешево відбулися. Тібодо, перевіряючи свої пальці, згинав їх і розгинав.
— А якщо зброя незаряджена? — запитав Френк. — Якщо пістолети будуть при нас, ну знаєте, просто для остороги?
Великий Джим по-вчительському підняв пальця.
— Френку, я скажу вам те, що казав мені мій батько: нема такої речі, як незаряджений пістолет чи рушниця. У нас добропорядне місто. Наші люди поводитимуться пристойно, я в цьому переконаний. Якщо вонизміняться, тоді змінимося й ми.Зрозуміло?
— Йо, сер, містере Ренні, — невесело відповів Френк.
Великому Джиму це й було потрібно.
Він підвівся. Але замість того, щоб відпустити їх, він простягнув до них руки. Він бачив їхнє нетерпіння і кивнув, так само усміхаючись.
— А тепер. Завтра буде новий великий день, а ми бажаємо, щоб жоден із наших днів не минав без слова молитви. Отже, беріться.
Вони взялися за його руки. Великий Джим заплющив очі й похилив голову.
— Боже правий…
Це зайняло недовгий час.
За кілька хвилин до півночі Барбі піднявся по сходах до свого помешкання; плечі в нього були налиті втомою, єдине, чого він зараз бажав у цім світі, це шести годин забуття, перед тим як підхопитися на дзвінок будильника і знову йти до «Троянди-Шипшини» готувати сніданок.
Утома покинула його, щойно він увімкнув світло — електрика в хаті, дякувати генератору Енді Сендерса, ще працювала.
Тут хтось побував.
Ознака була такою мізерною, що спершу він її не усвідомив. Він заплющив очі, потім знову відкрив і дозволив їм вільно блукати по комбінованій вітальні/кухоньці, намагаючись увібрати ними геть усе. Книжки, які він збирався залишити, не пересовувалися на полиці; стільці стояли, де й стояли; один під торшером, другий біля єдиного в кімнаті вікна з імпозантним видом на задній провулок; кавова чашка і тарілка для тостів у сушарці біля крихітної раковини.
І раптом йому дійшло, як це зазвичай і буває, якщо сильно не тиснути. Килим. Який він подумки називав «не Лінсі» [260].
Приблизно футів п'ять завдовжки і два завширшки. «Не Лінсі» мав ритмічний малюнок із синіх, червоних, білих та коричневих ромбів. Він купив його в Багдаді, але іракський полісмен, котрому він довіряв, запевнив його, що килим цей курдської роботи.
«Дуже старий, дуже красивий, — казав той полісмен. Його звали Латіф-абд-аль-Халік Гассан. Добрий служака. — Схожий на турецькі, та ні-ні-ні, — широка усмішка, білі зуби; через тиждень після того дня на базарі мозок з голови Латіфа-абд-аль-Халіка Гассана вибила куля чийогось снайпера. — Але ні, це не турецькі курди, це іракці!»
Продавець килимів був у жовтій майці з написом НЕ СТРІЛЯЙТЕ В МЕНЕ, Я УСЬОГО ЛИШ ПІАНІСТ [261]. Латіф його слухав, кивав. Вони засміялися разом. Тоді торговець посмикав рукою, аж дивно стало, в суто американському жесті «дрочити» і вони розреготалися ще гучніше.
— Про що це ви? — спитав Барбі.
— Він каже, п'ять такі килим купив собі один американський сенатор Лінсі Греєм. П'ять килим за п'ятсот долар. П'ятсот готівка, для преса. Більше потай. Але всі килим сенатора фальшиві. Тільки цей справжній. Це я, Латіф Гассан, кажу тобі, Барбі. Не Лінсі Греєм килим.
Латіф підняв долоню, і Барбі стукнув по ній своєю п'ятірнею. Гарний тоді був день. Спекотний, але гарний. Він купив цей килим за двісті доларів американських і DVD-плеєр фірми «Кобі» [262]на всі формати. «Не Лінсі» був його єдиним сувеніром з Іраку, і він не ступав на нього ногою, ніколи. Завжди його обходив. Покидаючи Мілл, він думав його полишити тут — в глибині душі він уважав це способом залишити врешті позаду Іракз усім своїм тамтешнім досвідом. Куди прямуєш, там ти і є. Велика у віках дзенська істина.
Він на нього не наступав, був забобонний щодо цього, завжди рухався навколо, ніби, наступивши, міг ввімкнути якийсь комп'ютер у Вашингтоні й знову опинитися в Багдаді або проклятій Фаллуджі. Але хтосьнаступав, по килиму це було видно. «Не Лінсі» тепер мав зморщечки. І був трохи зсунутий. Він лежав строго прямо, коли Барбі йшов з дому сьогодні вранці — тисячу років тому.
Барбі зайшов до спальні. Покривало гляділося ідеально рівним, як завжди, але відчуття, що хтось тут побував, тільки посилилося. Чи тут не застарілим потом пахне? Чи це чиїсь психічні вібрації? Барбі не знав і не переймався цим. Він підійшов до комода, витяг верхню шухляду і побачив, що його найвитертіші джинси, котрі лежали зверху купки, тепер опинилися на споді. А шорти-хакі, які він був поклав зіпером угору, тепер лежать зіпером униз.
Він тут же перейшов до другої шухляди, до шкарпеток. Вистачило п'яти секунд, аби упевнитися, що пропали його особисті жетони, і це його не здивувало. Ні, він абсолютно не був цим здивований.
Він ухопив той свій дешевий телефон, котрий хотів був теж назавжди залишити тут, і повернувся до вітальні. Спільний телефонний довідник Таркера-Честера лежав на столику біля дверей, книжечка така тоненька, ледь не брошурка. Пошукав потрібний йому номер, не дуже сподіваючись на те, що він там знайдеться. Шефи поліції не мають звички оприлюднювати свої домашні номери.
А втім, здається, в маленьких містечках вони це роблять. Принаймні цей шеф повівся так, хоча довідник не відкривав про нього всієї правди: Г. і Б. Перкінс, Морін-стрит № 28. Хоч вже перейшло за північ, Барбі не вагався і зразу набрав номер. Він не міг дозволити собі чекання. Бо підозрював, що має вкрай мало часу.
260
Насправді сенатор від республіканської партії Лінсі Греєм у квітні 2007 року заявив, що економіка Іраку на підйомі, доводячи це тим, що він сам щойно купив на Багдадському базарі п'ять натуральних килимів за п'ять доларів.
261
«Don't Shoot Me I'm Only the Piano Player» — назва шостого студійного альбому (1973) Елтона Джона.
262
«Соbу» — компанія з виробництва електроніки, заснована 1994 року в Нью-Йорку корейським емігрантом Янг Донг Лі.