— Атож. Френкі каже, якщо так буде й далі, ми тут усі стушкуємося, як у духовці яєчка. О котрій нам треба це зробити?
Джуніор похмуро знизав плечима. Батько йому казав, але він не пам'ятав точно. Либонь, о десятій. Та яка різниця? Хай оті двоє там згорять. А якщо сучка редакторка в себе нагорі — мабуть, розслабляється зі своїм улюбленим ділдо після важкого дня, — най і вона згорить. Ще більше неприємностей для Бааарбі.
— Давай починати.
— Ти певен, братане?
— Ти кого-небудь бачиш на вулиці?
Картер роззирнувся. Мейн-стрит лежала пустельна і загалом темна. Генератори позаду будівель редакції газети й аптеки були єдиними, які він чув. Він знизав плечима:
— Гаразд. Чом би й ні?
Джуніор розстебнув пряжки рюкзака й відслонив клапан. Нагорі лежало дві пари оснащених світлодіодами рукавичок. Одну пару він віддав Картеру, другу натяг сам. Нижче лежало щось загорнуте в банний рушник. Розвернувши цей пакунок, він виставив на латаний асфальт чотири винних пляшки. На самому дні рюкзака лежала бляшана лійка. Джуніор вставив її у горло першої пляшки і потягнувся по бензин.
— Давай краще я, братане, — сказав Картер. — У тебе руки дрижать.
Джуніор здивовано подивився на свої пальці. Він не відчував дрожу, але дійсно вони тремтіли.
— Я не боюся, якщо це те, що ти думаєш.
— Я й зблизька такого не казав. Це не просто якісь проблемки з головою. Усім це видно. Тобі треба сходити до Еверета, бо з тобою щось негаразд, а він зараз єдиний, кого наше місто має найбільш подібного на справжнього лікаря.
— Я почуваюся пречудо…
— Замовкни, поки тебе хтось не почув. Займися рушником, решту я сам зроблю.
Джуніор вихопив з кобури пістолет і вистрелив Картеру в око. Голова в того луснула, хлюпнувши навсібіч кров'ю й мозком. А потім Джуніор став над ним, стріляючи знову,й знову,й знов…
— Джунз?
Джуніор замотав головою, щоб прогнати видіння — така яскрава, чисто галюцинаторна маячня, — і второпав, що дійсно вчепився за руків'я пістолета. Може, той вірус ще не зовсім вийшов з його організму? А може, то й не вірус зовсім.
«А що ж тоді? Що?»
Ароматний запах бензину вдарив йому в ніс, та так сильно, що аж в очах запекло. Картер почав наповнювати першу пляшку. «Глюк, глюк, глюк», — заспівала каністра. Джуніор розчепив зіпер бічної кишені наплічника і дістав звідти кравецькі ножиці, що були належали його матері. Ними він відрізав від рушника чотири смуги. Одну з цих ганчірок засунув до першої пляшки, потім витяг і натомість запхав її до пляшки іншим кінцем, залишивши звисати зовні вже просяклий бензином край. Те саме він проробив з рештою пляшок.
У цій справі тремтіння рук йому не заважало.
А Барбіїв полковник Кокс змінився з того часу, як Джулія його бачила востаннє. Як для виходу в люди о пів на десяту вечора, він був гладенько виголений і волосся мав акуратно зачесане, хоча його уніформа хакі втратила колишню ідеальну випрасуваність і поплінова куртка тепер висіла на ньому мішком так, ніби він схуд. Він стояв перед тими кількома плямами аерозольної фарби, що залишилися після невдалого експерименту з кислотою, і хмурився на ці намальовані двері, немов гадаючи, чи зможе пройти крізь них, якщо достатньо сконцентрується.
«Заплющ очі й тричі клацни підборами, — подумала Джулія. — Бо нема місця, милішого за Купол» [322].
Вона відрекомендувала Розі Коксу і Кокса Розі. Поки вони обмінювалися стандартним «приємно познайомитися», вона роззирнулася довкола і побачене їй не сподобалося. Прожектори ще залишалися на своїх місцях, лупили в небо, ніби сповіщаючи про якусь гламурну голлівудську прем'єру, і генератори, що живили їх, так само гурчали, але десь зникли армійські вантажівки і той великий зелений штабний намет, що стояв раніше, напнутий ярдів за п'ятдесят далі при дорозі. Лиш прим'ята трава залишилася на тім місці, де він був. З полковником Коксом прибули два солдати, але вони мали той небоєздатний вигляд, що завжди асоціювався в неї з радниками й аташе. Вартових, можливо, й не прибрали, але відвели подалі, встановивши периметр за межами сягання людського голосу, щоби ніякий слинько, котрий міг прибрести сюди з боку Мілла, не почав розпитувати їх, що ж воно таке збіса коїться.
«Спершу запитання, доповідь потім», — подумала Джулія.
— Просвітіть мене, міс Шамвей, — почав Кокс.
— Спершу дайте відповідь на моє питання.
Він підкотив очі (вона подумала, що напевне дала б йому ляпаса за це, якби могла його дістати; нерви в неї ще дзвеніли після того ледь не зіткнення по дорозі сюди). Але він запропонував їй запитувати про будь-що.
— На нас махнули рукою?
— Аж ніяк, абсолютно ні, — відразу ж відповів він, проте намагаючись при цьому не дивитися їй в очі. Їй подумалось, що це знак іще гірший, ніж підозріливе запустіння, яке вона бачить зараз перед собою по його бік Купола — схоже на цирк, що був стояв тут, а потім раптом знявся й поїхав.
— Прочитайте оце, — промовила вона і розпластала першу сторінку завтрашнього числа газети по невидимій поверхні Купола, немов жінка, що ліпить до вітрини супермаркету оголошення про розпродаж. Під пальцями вона відчула легесеньке, перебіжне бриніння, це було схоже не те, як буває, коли торкаєшся сухого морозного ранку чогось металевого.
Він прочитав цілком усю газету, повідомляючи, коли треба перегортати сторінки. Це забрало в нього десять хвилин. Діждавшись, коли він закінчив, вона промовила:
— Як ви, можливо, звернули увагу, місця для реклами майже не залишилося, але я тішу себе надією, що якість письма від цього тільки виграла. Схоже, що вкурвленість іде мені тільки на краще.
— Міс Шамвей…
— О, чом би вам не звертатись до мене на ім'я, просто Джулія? Ми ж з вами вже практично давні знайомі.
— Чудово. Тоді ви для мене стаєте Джулією, а я для вас — Джей К.
— Я старатимуся не плутати вас з тим, котрий ходив по воді [323].
— Ви вважаєте, що цей чолов'яга, Ренні, встановлює диктатуру на чолі з собою? На кшталт якогось північно-східного Мануеля Нор'єги?
— Мене більше непокоїть його схожість на Пол Пота.
— Ви гадаєте, таке можливе?
— Ще два дні тому я б розреготалася з таких прогнозів — у той час, коли він не керує засіданнями виборних, він торгує вживаними автомобілями. Але два дні тому в нас ще не було бійок за харчі. Ми також не знали про ці вбивства.
— Це не Барбі, — втомлено, але вперто помотала головою Розі.
Кокс не відгукнувся на її слова, і не тому, що він ігнорував Розі, здогадалася Джулія, а тому, що саме таке припущення було занадто сміховинним, щоби звертати на нього увагу. Через це вона відчула до нього потепління, принаймні трохи.
— Джуліє, ви гадаєте, це Ренні винен у тих вбивствах?
— Я думала про це. Всі його дії з того часу, як встановився Купол, — від заборони продажу алкоголю до призначення шефом поліції абсолютного бовдура — були політичними кроками, спрямованими на посилення його персонального впливу.
— Ви хочете сказати, що вбивство не в його репертуарі?
— Не обов'язково. Коли померла його дружина, ходили чутки, ніби це відбулося не без його допомоги. Я не кажу, що це чиста правда, але те, що такі чутки народилися, перш за все свідчить про те, якою дану особу бачать люди.
Кокс розуміюче мугикнув.
— Проте, заради всього святого, мені не зрозуміло, яка політична доцільність у вбивстві й сексуальній нарузі з двох неповнолітніх дівчат.
— Барбі ніколицього не зробив би, — знову повторила Розі.
— Така ж незрозуміла картина, якщо розглядати Коґґінса, хоча його пасторат, особливо та їхня радіостанція, виглядає підозріливо розкішно забезпеченим матеріально. А щодо Бренди Перкінс? От тут уже може ховатись політика.
— Але ж ви не можете прислати до нас морських піхотинців, щоб його зупинити, авжеж? — спитала Розі. — Ви нічого не можете, окрім як споглядати. Як ті діти на акваріум, де найбільші риби спершу з'їдають усю їжу, а потім починають пожирати менших рибок.
322
«Заплющ очі й тричі клацни підборами, бо нема місця, кращого за дім» — замовляння, якому Добра фея Півдня Глінда навчила взуту в чарівні черевички дівчинку Дороті, щоб та могла перенестися з Країни Оз додому, в Канзас.