Облизнувши собі губи, він сказав:
— Посмертна синюшність шкіри на сідницях і споду стегон Бренди Перкінс вказує, що вона померла понад дванадцять годин тому, ймовірно, чотирнадцять. На обох щоках у неї характерні травми. Сліди долонь. У мене нема щодо цього жодних сумнівів. Хтось ухопив її за обличчя й ривком повернув її голову вліво, розтрощивши атлас і епістрофей, перші два шийних хребці, C1 та C2. Імовірно, також зламавши їй і хребет.
— О Расті, — простогнала Лінда.
Расті натиснув великим пальцем спершу на одну повіку Бренди, потім на другу і побачив те, чого боявся.
— Травми на щоках і петехії склери — точкові крововиливи в білках очей цієї жінки — вказують на те, що померла вона не миттєво. Вона втратила спроможність вдихнути повітря й загинула від асфіксії. У цей час вона могла бути як при свідомості, так і ні. Хочеться сподіватися, що ні. На жаль, це все, що я наразі можу сказати.
Дівчата — Анджела і Дороті — померли найраніше. Ступінь розкладу їхніх тіл підказує, що зберігалися вони в теплому місці.
Він вимкнув диктофон.
— Іншими словами, я не бачу нічого, що могло б абсолютно реабілітувати Барбі, і нічого такого, чого б ми не знали раніше.
— А якщо його долоні не відповідають травмам на обличчі в Бренди?
— Лін, сліди надто розпливчасті, щоби на них покладатися. Я відчуваю себе найтупішою людиною на землі.
Обох дівчат, котрі ще так недавно лаяли бутики в Оберні, тамтешні ціни на сережки, купували собі одяг в крамницях «Деб» [337]та обмінювалися враженнями від хлопців, він закотив назад у темряву. А потім знову повернувся до Бренди.
— Подай-но мені полотняну серветку, я їх бачив там, біля раковини. На вигляд навіть чисті, що вже можна вважати чудом у цьому свинюшнику.
— Що ти збираєшся…
— Просто дай мені ганчірку. А ще краще, дві. Зволож їх.
— У нас мало часу…
— Мусимо використати наш час.
Лінда мовчки дивилася, як її чоловік акуратно обмиває Бренді Перкінс сідниці і спідні частини стегон. Закінчивши, він пожбурив брудні ганчірки в куток, подумавши, що, аби тут зараз з'явилися брати Бові, він запхнув би одну до рота Стюартові, а другу — Ферну.
Поцілував Бренду в холодний лоб і закотив її тіло назад в охолоджений бокс. Вже було взявся, щоб закотити й Коґґінса, та раптом зупинився. Обличчя преподобного було витерте сяк-так; засохла кров ще залишалася у нього в вухах, у ніздрях і навіть на лобі.
— Ліндо, намочи ще серветку.
— Милий, ми тут уже майже десять хвилин. Я люблю тебе, поважаю за твою шану до мертвих, але ми про живих мусимо…
— Можливо, ми знайдемо щось тут. У нього інші сліди побиття. Я це вже бачу навіть без… намочи серветку.
Вона більше не сперечалася, а пішла намочила, викрутила й подала йому серветку. А тоді дивилася, як він змиває залишки крові з лиця мертвого чоловіка, делікатно, але без тієї пошани, яку виказував до Бренди.
Він не належав до фанатів Лестера Коґґінса (котрий якось у своїй щотижневій радіопрограмі оголосив, що діти, які поїхали дивитися на Майлі Сайрес [338], ризикують потрапити до пекла), але те, що зараз відкрилося очам Расті, краяло йому серце. «О Боже, він схожий на городнє опудало після того як зграя хлопчаків попрактикувалася на ньому в киданні в ціль каміння».
— Я тобі казав. Зовсім не такі забої. Це було зроблено не кулаками і навіть не ногами.
— А що це на скроні? — показала Лінда.
Расті не відповів. Його очі понад маскою вибалушилися від здивування. І ще від дечого: розуміння, яке лишень почало народжуватися.
— Що це, Еріку? Це схоже на… ну, не знаю… на сліди шва.
— Атож, — маска в нього на роті нап'ялася від усмішки. Найбезрадіснішої з усмішок. — І на лобі, бачиш? І на щелепі. Йому її і зламано було цією штукою.
— Яка ж це зброя залишає такі сліди?
— Бейсбольний м'ячик, — промовив Расті, закочуючи платформу в бокс. — Але не звичайний, а вкритий золотом? Так. Гадаю, кинутий з достатньою силою, він міг би це наробити. Я певен, що саме ним це і зроблено.
Расті нахилив голову до Лінди. Їхні маски зіткнулися. Він зазирнув їй у вічі.
— Такий м'ячик має Джим Ренні. Я бачив такий у нього на столі, коли заходив до нього побалакати про зниклий пропан. Про інших я нічого не скажу, але, гадаю, нам тепер відомо, де помер Лестер Коґґінс. І хто його вбив.
Після падіння даху Джулія вже не мала сили далі на це дивитися.
— Ходімо до мене додому, — запропонувала Розі. — Гостьова кімната в твоєму розпорядженні на скільки забажаєш.
— Дякую, але ні. Мені треба побути на самоті, Розі. Ну… тобто з Горесом, розумієш. Мені треба подумати.
— А де ти ночуватимеш? З тобою все буде гаразд?
— Так, — сама не знаючи, як воно насправді буде. З розумом, нібито все гаразд, процес мислення в порядку, але почувалася вона так, немов хтось їй вколов у душу добрячу дозу новокаїну. — Я, може, прийду пізніше.
Коли Розі її залишила, перейшовши на інший бік вулиці (там вона озирнулася й невесело махнула їй на прощання), Джулія повернулась до «Пріуса» і спершу впустила Гореса на переднє сидіння, а тоді вже сама сіла за кермо. Вона шукала очима Літа Фрімена й Тоні Гая, але не побачила їх ніде. Можливо, Тоні повів Піта до лікарні, щоб там йому чимось погоїли руку. Це просто чудо, що ніхто з них не отримав серйозніших ушкоджень. А якби, виїжджаючи на зустріч із Коксом, вона не взяла з собою Гореса, її пес загинув би разом з усім іншим, що там згоріло.
Услід за цією думкою до неї прийшло усвідомлення, що емоції в ній зовсім не заніміли, лише десь ховалися. Звук — близький до голосіння — почав народжуватися зсередини. Горес нашорошив вуха і тривожно дивився на неї. Вона хотіла примусити себе перестати тужити, але не змогла.
Газета її батька.
Дідова газета.
Газета її прадіда.
Попелище.
Вона вирушила по Вест-стрит і, доїхавши до покинутого паркінгу за «Глобусом», стала там. Вимкнула двигун, притисла до себе Гореса і повних п'ять хвилин ридала в його хутряне, сильне плече. Треба віддати псові належне, він це терпляче витримав.
Виплакавшись, вона відчула себе краще. Спокійніше. Можливо, цей спокій був результатом шоку, але вона принаймні знову була здатна мислити. І першим, про що вона помислила, була вціліла пачка газет у багажнику. Вона нахилилася повз Гореса, котрий по-братньому лизнув їй шию, й відкрила комірку для рукавичок. Вона була забита всяким мотлохом, але Джулія гадала, що десь там… може лежати…
І, немов подарунок від Бога, воно знайшлося. Маленька пластикова коробочка з канцелярськими кнопками, шпильками й скріпками та гумовими колечками. Гумові колечка й скріпки не годяться для того, що вона задумала, зате кнопки зі шпильками — саме те…
— Горесе, — спитала вона. — На погулянку хо'?
Горес гавкнув, підтверджуючи бажання вигулятися.
— Добре, — сказала вона. — Я теж.
Діставши газети, вона пішки повернулася на Мейн-стрит. Будівля «Демократа» тепер уже перетворилася на купу палаючих руїн, яку копи поливали водою («З оцих, ах яких зручних, наспинних помп, — подумала вона, — й усі вони були заряджені й готові до роботи»).Це видовище прохромило Джулії серце (а як інакше?), але не так, щоб аж надто дуже тепер, коли вона мала що робити.
Джулія йшла вулицею, поряд задоволено тюпав Горес, і до кожного телефонного стовпа вона пришпилювала останнє число «Демократа». Заголовок — «КОЛОТНЕЧА І ВБИВСТВА З ПОГЛИБЛЕННЯМ КРИЗИ»— здавалося, палахкотить у відблисках пожежі. Тепер вона думала, що краще б там було лише одне слово: «СТЕРЕЖІМОСЬ».
Так вона і ходила, допоки не закінчилися газети.
По той бік вулиці в Пітера Рендолфа тричі крекнула рація: хрусь-хрусь-хрусь.Щось термінове. Страшачись того, що зараз може почути, він натиснув кнопку й проказав:
— Шеф Рендолф. Говоріть.
Фредді Дентон, котрий, як старший зміни цього вечора, був зараз фактично заступником шефа, повідомив:
337
«Deb Shops» — заснована 1932 року мережа крамниць брендового одягу й білизни, яка від 1960-х pp. орієнтується на дівчат-підлітків і молодих жінок.
338
Miley Cyrus (нар. 1992 р.) — дочка популярного кантрі-співака Біллі Рея Сайреса, кіноактриса й поп-співачка, котра ще дитиною уславилася головною роллю в музично-комедійному серіалі «Ганна Монтана».