— Біля дебаркадеру позаду мого магазина, — кивнув Роммі. — Щоб залишатися непоміченими.
— Тільки-но Ренні візьметься за свою промову, — продовжила Лінда. — Я подам вам потрійним клацанням виклик по радіо. Це буде сигнал вам вирушати.
— А скільки полісменів може бути в дільниці? — запитала Лісса.
— Можливо, мені вдасться про це дізнатися у Стейсі Моґґін, — сказала Джекі. — А втім, багато людей там не мусить бути. Навіщо їм там сидіти? Наскільки Великому Джиму відомо, не існує ніяких підпільних «друзів Барбі» — є лише створені ним самим солом'яні опудала, якими він усіх лякає.
— Крім того, він потурбується, щоби його ніжна срака добре охоронялася, — додала Джулія.
На це теж дехто засміявся, але дуже стурбованою виглядала матінка Джо.
— Але ж у поліцейській дільниці все одно хтось залишиться, не важливо, скільки саме їх там буде. Що ви збираєтесь робити, якщо вони почнуть вам опиратися?
— Не почнуть, — запевнила Джекі. — Ми їх самих позамикаємо у камерах раніше, ніж вони зрозуміють, що відбувається.
— А якщо вони все-таки будуть опиратися?
— Тоді ми будемо намагатися нікого не вбити, — голос Лінди звучав спокійно, але очі в неї були, наче в істоти, котра останнім зусиллям волі зібрала всю свою хоробрість для того, щоб порятуватися. — Хоча вбивства, либонь, все одно будуть, якщо Купол залишиться стояти довший час. Страта Барбі й мого чоловіка на Меморіал-плазі стане в цій справі лише початком.
— Ну от, скажімо, ви їх звідти витягли, — промовила Джулія. — Куди ви їх дінете? Привезете сюди?
— Не можна, — заперечила Пайпер і торкнулася своїх все ще припухлих губ. — Я вже в чорному списку Ренні. Не кажучи вже про того парубка, що тепер виступає в ролі його персонального охоронця, Картера Тібодо. Мій пес його погриз.
— Ніяке місце поблизу центру міста не годиться, — сказала Розі. — Вони можуть обшукувати всі будинки підряд. Бачить Бог, копів у них тепер достатньо.
— Плюс усі ті, хто тепер носять на руках голубі пов'язки, — додав Роммі.
— А якщо до якоїсь хатки на озері Честер? — спитала Джулія.
— Можливо, — погодився Ерні, — Але вони до цього теж можуть додуматися.
— І все одно це, либонь, найкращий варіант, — сказала Лісса.
— Містере Берпі, — запитав Джо. — А у вас є ще рулони свинцевого полотна?
— Аякже, тонни. І зви мене Роммі.
— Якщо містер Келверт зуміє завтра вивести фургон і ви сховаєте його за універмагом, ви ж можете туди завантажити завчасно порізані шматки свинцевого полотна? Такого розміру, щоби прикрити ним вікна?
— Гадаю, так…
Джо перевів погляд на Джекі:
— А ви можете зв'язатися з полковником Коксом, коли виникне потреба?
— Так, — одночасно відповіли Джекі й Джулія, здивовано перезирнувшись.
У Роммі прояснішало лице.
— Ти думаєш про стару ферму Маккоя, правда ж? Про Чорну Гряду? Про її верхівку, де та коробочка?
— Атож. Може, це й негарна ідея, але якщо нам усім доведеться тікати… якщо ми всі зберемося там… ми зможемо захистити генератор. Я розумію, це звучить божевільно щодо штуки, яка породила вся наші проблеми, але ми не можемо дозволити Ренні заволодіти тією коробочкою.
— Я сподіваюсь, до відтворення облоги Аламо [392]у яблуневому саду не дійде, — сказав Роммі, — але сенс у твоїй ідеї є.
— Є й іще дещо, що ми можемо зробити, — продовжував Джо. — Це трохи ризикова операція, і взагалі, можливо, не потрібна, проте…
— Давай, кажи, — заохотила його Джулія. Вона дивилася на Джо Макклечі з благоговійним трепетом.
— Ну… Роммі, лічильник Ґайґера все ще лежить у вашому фургоні?
— Та думаю, що так.
— Може, хтось зміг би повернути його до протиатомного сховища, туди, де він лежав раніше. — Джо обернувся до Джекі з Ліндою. — Хтось із вас міг би це зробити? Тобто я розумію, вас обох звільнили.
— Гадаю, Ел Тіммонс міг би нас туди пустити, — сказала Лінда. — А Стейсі Моґґін він запустить без проблем. Вона з нами. Вона не тут тільки тому, що зараз у неї чергова зміна. Але навіщо такий ризик, Джо?
— Тому що… — він говорив з нехарактерною для нього повільністю, намацуючи слова. — Ну… там є радіація, так? Небезпечнарадіація. Вона там, як пояс… я можу закластися, крізь цей пояс можна проїхати взагалі без усякого захисту і не постраждати, якщо їздити швидко і не часто… але ж вонипро це не знають. Проблема полягає в тому, що вони взагалі не знають про радіацію. І не взнають, якщо не матимуть лічильника Ґайґера.
Джекі насупилась.
— Сама по собі це крута ідея, хлопче, але мені в цій ідеї не подобається те, що Ренні прямо вказується на місце, куди ми збираємося. Це суперечить моїй ідеї безпечної схованки.
— Це не обов'язково робити, — сказав Джо. Він говорив так само повільно, намацуючи слабкі місця. — Принаймні не достеменно так. Одна з вас може зв'язатися з полковником Коксом, правильно? Сказати йому, щоб зателефонував до Ренні й повідомив, що вони зафіксували присутність радіації. Кокс може йому сказати щось на кшталт: «Ми не можемо її визначити точно, бо вона то з'являється, то згасає, але рівень доволі високий, можливо, навіть летальний, тож будьте обережні; у вас там часом нема лічильника Ґайґера?»
Запала довга тиша, поки обмірковувалися його слова. А тоді промовив Роммі:
— Ми доставимо Барбару і Расті на ферму Маккоя. І самі переберемося туди, якщо доведеться… а так воно, напевне, і станеться. А якщо вониспробують туди дістатися…
— Побачать на шкалі Ґайґера такий стрибок, що тікатимуть назад до міста, прикривши руками свої нікчемні сіменники, — скреготнув Ерні. — Клер Макклечі, а в тебе синок таки геній.
Клер міцно обняла Джо, цього разу обома руками.
— Аби ж то мені ще якось привчити його прибирати у своїй кімнаті.
Горес лежав на килимку у вітальні Ендрії Ґріннел, утвердивши писок в себе на лапах, а очі на жінці, з якою його залишила його хазяйка. Зазвичай Джулія всюди брала його з собою; вдачу він мав спокійну і ніколи не створював клопоту навіть там, де були коти, котрих він ігнорував через їхній, як у дурзілля, запах. Але цього вечора Джулії подумалось, що Пайпер Ліббі, либонь, буде боляче бачити живого Гореса в той час, як її собака загинув. Також вона помітила, що Горес подобається Ендрії, і разом з цим подумала, що коргі допоможе її подрузі відволікатися від абстинентного синдрому, котрий трохи послабшав, але зовсім ще не пропав.
Якийсь час так і було. Ендрія знайшла гумовий м'ячик у коробці з іграшками, які вона тримала для свого єдиного онука (котрий давно уже вийшов з іграшкового віку). Горес слухняно ганявся за м'ячиком і приносив його назад, хоча не вбачав у цьому великої для себе цікавості; йому більше подобались м'ячики, котрі можна було ловити в повітрі. Але робота є роботою, і він продовжував її виконувати, поки Ендрія не затрусилася так, ніби їй раптом стало холодно.
— Ох, ох же курва, знову найшло.
Вона лягла на диван, цілком перейнята дрижаками. Одну з диванних подушок вона притисла собі до грудей, а очима втупилась у стелю. Скоро в неї почали торохтіти зуби — вельми дратівливий звук, на думку Гореса.
Він підніс їй м'ячик, сподіваючись її розрадити, але вона його відштовхнула.
— Ні, миленький, не зараз. Дай мені пережити це.
Горес поклав м'ячик перед вимкненим телевізором і сам ліг. Тремтіння жінки трохи притишилось, і разом з цим притишився її хворобливий запах. Руки, що стискали подушку, розслабилися, коли вона спершу почала куняти, а невдовзі й захропла.
Що значило — настав час поживи.
Горес знову гулькнув під стіл, пройшов по конверту з коричневого манільського паперу, де лежали матеріали справи ВЕЙДЕР. За конвертом лежала попкорнова Нірвана. О, блаженний пес!
Горес усе ще обжирався, виляючи безхвостим задком від насолоди, що майже дорівнювала екстазу (розсипані там бубки були надзвичайномаслянисті, фантастичносолонуваті і — що найкраще — ідеально витримані), коли знову заговорив мертвий голос.
«Передай їй це».
392
Битва за Аламо (1836) — найвідоміша подія під час Техаської революції, коли мексиканське військо після кількаденної облоги захопило місію техаських поселенців Аламо.