А може, думав він, йому зовсім і не треба забирати дітей на озеро. Це доволі далеченько від міста. Може, він замість того забере їх до комори Маккейнів. Це близько. І там повно їжі.
І ще, звичайно, там темрява.
— Я піклуватимусь про вас, дітки, — промовив Джуніор. — Зі мною ви будете в безпеці. Тільки-но Барбі стане мертвим, розвалиться вся змова.
Невдовзі він притулився лобом до шибки, а вже тоді нарешті й сам заснув.
Хай срака в Генріети Клевард і не була зламана, а лише побита, боліла вона, мов та гаспидська паразитка — у вісімдесят чотири роки, як з'ясувала Генріета, будь-якийрозлад в організмі заявляє про себе гаспидським болем, — тож спершу ця пані подумала, що це саме срака розбудила її на світанку того вівторка. Проте скидалося на те, що парацетамол, який вона прийняла о третій ранку, все ще діяв. До того ж вона знайшла подушку-бублик свого покійного чоловіка (Джон Клевард страждав на геморой) і ця штука теж допомагала їй значною мірою. Ні, розбудило її щось інше, і скоро по тому, як прокинулася, вона зрозуміла причину.
Вив Бадді, ірландський сетер Фріменів. Бадді, котрий до того ніколине вив. Він був найвихованішим псом на всій Бетл-стрит, короткій вуличці, що йшла одразу після під'їзної алеї лікарні імені Кетрін Рассел. Натомість генератор Фріменів мовчав. Генріета подумала, що, либонь, саме це, а не виття пса, могло її розбудити. Бо минулого вечора якраз гудіння їхнього генератора допомогло їй поринути в сон. Їхній не належав до породи тих скреготливих чудовиськ, що викидають у повітря синій дим, генератор Фріменів видавав низьке, м'яке вурчання, яке дійсно діяло заспокійливо. Генріета гадала, що машина ця дорога, але Фрімени могли її собі дозволити. Вілл володів ексклюзивним у їхньому місті дилерським центром «Тойоти», право на відкриття якого колись так хотів отримати Великий Джим Ренні, і, хоча часи тепер для всіх автодилерів були не найкращі, Вілл завжди видавався винятком з правил. Тільки минулого року вони з Лоіс звели дуже красиву й елегантну надбудову над своїм домом.
Але це виття.Голос собаки звучав так, ніби йому було боляче. Поранений чи хворий звір ніколи б не залишився поза увагою таких людей, як Фрімени, вони мусили б відреагувати негайно… То чому ж цього не трапилось?
Генріета злізла з ліжка (трохи кривлячись, коли її гузно покидало втішливу ямку в поролоновому бублику) і підійшла до вікна. Вона цілком добре бачила верхній поверх будинку Фріменів, хоча світло надворі було сірим, мертвотним, а не ясно-різким, як годилося б для ранку наприкінці жовтня. Зі свого місця біля вікна вона ще краще чула Бадді, але не бачила, щоб хоч хтось там рухався. Будинок залишався геть темним, у жодному вікні не світилося навіть найпростішого ліхтаря Коулмена. Вона було подумала, що вони могли кудись поїхати, але обидві їхні машини стояли на під'їзній алеї. Та й взагалі, куди тепер тут можна поїхати?
Бадді не переставав вити.
Генріета накинула домашній халат, взула капці й вийшла надвір. Стоячи вже на тротуарі, вона побачила машину, що під'їжджала. У ній сидів Даглас Твічел, котрий, звісно ж, прямував до лікарні. Він вийшов із машини з пластиковим кавовим стаканом, на якому був логотип «Троянди-Шипшини», і вона побачила, які в нього припухлі очі.
— З вами все гаразд, місіс Клевард?
— Так, але щось із Фріменами негаразд. Чуєш оце?
— Авжеж.
— Атож, значить, і вони мусили б. Машини їхні стоять тут, то чому вони не реагують?
— Я піду погляну. — Твіч відсьорбнув кави й поставив стакан на капот свого авто. — Ви постійте тут.
— Дурниці, — заперечила Генріета Клевард.
Вони пройшли ярдів із двадцять тротуаром, а потім по під'їзній алеї Фріменів. А пес усе вив і вив. Від цього звуку в Генріети, незважаючи на в'яле вранішнє тепло, морозом бралася шкіра.
— Повітря якесь гидотне, — промовила вона. — Тхне, як було в Рамфорді [395], коли я тільки вийшла заміж і всі папірні ще працювали. Недобре це для людей.
Твіч крекнув і подзвонив Фріменам. Не діждавши ніякої відповіді, він спершу постукав, а потім уже почав і грюкати в двері.
— Спробуй, мо', вони незамкнуті, — порадила Генріета.
— Я не певен, що мені варто це…
— Ото ще вигадки. — Вона відштовхнула його і взялася за клямку. Та повернулася. Вона прочинила двері. Дім за дверима був сповнений тиші й глибоких передсвітанкових тіней. — Віллє? — погукала Генріета. — Лоіс? Ви вдома?
Не відповів ніхто, лише виття так і лунало.
— Собака на задньому дворі, — сказав Твіч.
Швидше було б пройти туди навпростець через будинок, але ні йому, ні їй цього не хотілося, тож вони вирушили по під'їзній алеї, а далі критою галереєю між будинком і гаражем, у якому Вілл тримав не машини, а свої іграшки: пару снігомобілів, всюдихід-квадроцикл та два мотоцикли — позашляховик «Ямаха» і турер «Хонда Золоте Крило».
Задній двір Фріменів оточувала непроглядно висока огорожа. Туди вела хвіртка в кінці галереї. Тільки-но Твіч її прочинив, тієї ж миті на грудях у нього опинилося сімдесят фунтів ваги ошалілого ірландського сетера. Злякано крикнувши, Твіч задер руки, але пес не збирався його кусати; настрій у Бадді був однозначним: молю-благаю-рятуйте-мене-людоньки. Поклавши лапи на груди Твічу, вимазуючи грязюкою його останню чисту робочу сорочку, пес заходився обслинювати йому обличчя.
— Припини! — заволав Твіч і відштовхнув собаку. Бадді опинився долі, але тут же скочив назад і, залишаючи свіжі сліди лап на сорочці Твіча, знову почав шарувати йому лице своїм довгим рожевим язиком.
— Бадді, фу! — скомандувала Генріета, і пес умент присів на задні лапи, заскиглив, забігав очима, не знаючи, на кому з них зупинити погляд. Позаду нього почала поширюватися калюжа сечі.
— Місіс Клевард, щось тут недобре.
— Атож, — кивнула Генріета.
— Мабуть, вам краще залишитися з соба…
Генріета знову промовила своє «ото ще вигадки» і промаршувала на задній двір Фріменів, дозволивши Твічу сунути за нею в кільватері. Бадді скрадався позаду них — голова опущена, хвіст підібганий — і безутішно скиглив.
Їм відкрилося мощене кам'яною плиткою патіо з барбекю посередині. Мангал було акуратно накрито зеленим брезентовим чохлом з написом: КУХНЯ ЗАКРИТА. За ним, на краю галявини, стояв сосновий поміст. А на помості — джакузі Фріменів. Твіч вирішив, що високий паркан навкруг дворика було зведено спеціально, щоб їм можна було спокійно посидіти в джакузі голими, а то й полюбитися, якщо дуже закортить.
Вілл із Лоіс саме там і сиділи зараз, але часи їхніх любовних утіх минулися назавжди. На головах в обох були прозорі пластикові пакети. Пакети ці були стягнуті в них на шиях чи то шнурами, чи коричневими гумовими джгутами. Зсередини вони затуманилися, проте не так щоб дуже, не так, щоб Твіч не міг роздивитися їхні набрезклі обличчя. Між земними рештками Вілла і Лоіс Фріменів стояли на сосновій поличці пляшка віскі й маленький медичний флакончик.
— Стоп, — промовив він, сам не знаючи до кого звертається: до себе, чи до місіс Клевард, чи, може, до Бадді, котрий якраз знову розпочав своє сиротливе виття. Звісно, що не Фріменам він це сказав.
Генріета не зупинилась. Вона пішла просто до джакузі, з прямою, як у солдата, спиною піднялася на дві сходинки і подивилася в обличчя своїх абсолютно пристойних (і абсолютно нормальних, сказала б вона) сусідів, кинула оком на пляшку віскі, побачила, що це «Гленлівет» [396](відійшли вони принаймні стильно), а тоді вже підібрала флакончик з етикеткою Сімейної аптеки Сендерса.
— Ембіен чи лунеста? [397]— запитав пригнічено Твіч.
— Ембіен, — відповіла вона, вдячна вже за те, що її пересохлі гортань і рот спромоглися вимовити ці слова нормальним голосом. — Ліки виписані на неї. Хоча, гадаю, наостанок вона з ним поділилася.
— Там є якась записка?
— Тут нема, — відповіла Генріета. — Може, в будинку.
Але й там нічого не знайшлося, принаймні ніде на видних місцях, та й важко їм було уявити причину, яка б спонукала когось ховати таку річ, як передсмертна записка. Бадді слідував за ними з кімнати в кімнату, він не вив, лише тихесеньке скигління доносилось із глибини його горла.
395
Рамфорд — засноване 1779 року місто в окрузі Оксфорд, яке й зараз залишається центром сучасної паперової промисловості штату Мейн.