— Мабуть, я заберу його додому, до себе, — мовила Генріета.
— Доведеться вам. Я не можу взяти його з собою до шпиталю. Я подзвоню Стюарту Бові, щоби приїхав і забрав… їх, — кивнув він великим пальцем собі за плече. У Твіча бурлило в шлунку, але не це було поганим; поганим було те, що депресія, котра прокралася в нього, потьмарила його зазвичай сонячну душу.
— Не розумію, навіщо їм здумалось це зробити, — промовила Генріета. — Звісно, якби ми вже цілий рік були просиділи під Куполом… чи навіть місяць… тоді так, можливо. Але менше від тижня?Не годиться стійким людям відповідати таким чином на неприємності.
Твічу здавалося, що він їх розуміє, але йому не хотілося казати про це Генріеті: попереду в них, либонь, той самий місяць, а то й рік. А може, ще більше. Без дощів, з дедалі меншими ресурсами і погіршенням повітря. Якщо найпотужніша технологічно країна в світі досі не спромоглася збагнути, що ж саме трапилося в Честер Міллі (не кажучи вже про вирішення проблеми), значить навряд чи це відбудеться скоро. Вілл Фрімен, мабуть, це зрозумів. А може, це була ідея Лоіс. Може, коли зупинився генератор, вона сказала: «Любий, давай це зробимо, поки вода в джакузі ще гаряча. Давай виберемося з-під Купола, поки ми не голодуємо. Що ти на це скажеш? Посидимо наостанок у ванні та трохи вип'ємо на прощання».
— Може, це той літак підштовхнув їх до краю, — озвався Твіч. — Той ірландський лайнер, що врізався учора в Купол.
Генріета нічого не промовила на ці його слова, вона відхаркалась і сплюнула в кухонну раковину. Доволі шокуюча демонстрація неприйняття. Вони вийшли надвір.
— Будуть ще й інші люди, котрі так робитимуть, еге ж? — запитала вона, коли вони вже дійшли до кінця під'їзної алеї. — Бо подеколи самогубство просто витає в повітрі. Як вірус якогось грипу.
— Дехто вже встиг, — Твіч не знав, чи дійсно самогубство безболісне [398], як співається в тій пісні, але безумовно, за правильних обставин воно може бути заразливим. Напевне особливо заразливим, коли ситуація безпрецедентна, а в повітрі починає смердіти отак, як цього безвітряного, неприродно теплого ранку.
— Самогубці — боягузи, — заявила Генріета. — Це правило, в якому немає винятків, Дагласе.
Твіч, чий батько довго й важко помирав від затяжного раку шлунка, мав щодо цього сумніви, але нічого не сказав.
Генріета, уперши руки собі в кістляві коліна, нахилилася до Бадді. Той витягнув вгору шию, принюхуючись до неї.
— Ходімо, тут поряд, мій волохатий друже. У мене є три яєчка. Ти можеш їх з'їсти, поки вони не зіпсувалися.
Вона вже було вирушила, та потім знову обернулася до Твіча.
— Самогубці — це боягузи, — повторила вона, роблячи особливий наголос на кожному слові.
Виписавшись із «Кеті Рассел», Джим Ренні добре виспався у власному ліжку і прокинувся освіженим. Хоча він нізащо нікому в цьому не зізнався б, почасти причина полягала в тім, що вдома не було Джуніора.
Тепер, о восьмій, його чорний «Гаммер» стояв неподалік ресторану Розі (прямо перед пожежним гідрантом, та яка збіса різниця, пожежного департаменту наразі не існувало). Він снідав із Пітером Рендолфом, Мелом Ширлзом, Фредді Дейтоном і Картером Тібодо. Картер займав вже звичне їм обом місце по праву руку від Великого Джима. Цього ранку він мав при собі два пістолети: власний на стегні та нещодавно повернутий Ліндою «Беретта Таурус» у підпахвеній кобурі.
Квінтет займав баляндрасовий стіл у дальнім кутку ресторану, без усяких докорів сумління витуривши звідти завсідників. Розі до них не підходила, послала Енсона обслуговувати.
Великий Джим замовив три смажених яйця, подвійну порцію ковбаси і домашніх тостів, підсмажених на свинячому салі, як їх колись готувала його мати. Він пам'ятав, що йому рекомендовано скоротити споживання холестерину, але сьогодні хотів набратися якомога більше так потрібної йому зараз енергії. Не тільки сьогодні, він потребуватиме її ще кілька днів; а вже опісля все буде під контролем. Тоді він і займеться своїм холестерином (казка, якою він годував себе впродовж останніх десяти років).
— Де Бові? — запитав він у Картера. — Я бажав бачити цих клятих Бові тут, а вони де?
— Змушені були поїхати на Бетл-стрит. Там містер і місіс Фрімен покінчили життя самогубством, — доповів Картер.
— Той нікчемаха себе уколошкав? — вигукнув Великий Джим. Кілька клієнтів, котрі гуртувались головно біля шинкваса, дивлячись Сі-Ен-Ен, озирнулись на нього, але тут же повідверталися. — Оце так добре! Я й на цент не здивований! — У голові йому майнуло, що дилерство «Тойоти» тепер буде легко прибрати до рук… Але навіщо воно йому? Набагато солодший шмат упав, йому просто в пелену: ціле місто. Він уже почав складати список надзвичайних декретів, які почне впроваджувати, щойно отримає надзвичайні повноваження. Це станеться вже сьогодні ввечері. Але попри все, він так багато років ненавидів того бичого сина Фрімена й оту його цицясту, чиє ім'я римується зі словом «п'ядь».
— Хлопці, вони з Лоіс зараз снідають на небесах, — він зробив паузу, а тоді вибухнув сміхом; не вельми політично, але незмога було стриматись. — У їдальні для прислуги, я не маю щодо цього сумнівів.
— Коли Бові вже туди приїхали, вони отримали ще дзвінок, — далі повідомляв Картер. — З ферми Дінсмора. Там теж самогубство.
— Хто? — спитав Рендолф. — Арлен?
— Ні. Його жінка. Шеллі.
Тут уже насправді сталотрохи соромно.
— Давайте схилимо наші голови на хвилину, — промовив Великий Джим і простягнув уперед руки. За одну його руку взявся Картер, за другу Ширлз; підключилися Рендолф із Дейтоном.
— Обоже прошублагословибіднідуші, зарадиісусаамінь, — проторохтів Великий Джим і підняв голову. — Пітере, невеличка справа для тебе.
Пітер видобув записничок. Картерів нотатник уже лежав поряд із його тарілкою.
Хлопець усе більше й більше подобався Великому Джиму.
— Я знайшов пропалий пропан, — оголосив Великий Джим. — Він на РНГХ.
— Господи Ісусе! — вигукнув Рендолф. — Треба послати туди кілька вантажівок і привезти його до міста!
— Так, але не сьогодні, — сказав Великий Джим. — Завтра, коли всі зустрічатимуться зі своїми родичами. Я вже почав над цим працювати. Знову поїдуть Бові й Роджер, але нам також потрібно кілька офіцерів. Отже, ти, Фреде, і ти, Меле. Плюс, я гадаю, ще чоловік п'ять. Але без тебе, Картере, ти мені потрібен поряд.
— Навіщо потрібні копи, щоби забрати скількись там балонів із газом? — здивувався Рендолф.
— Ну, — почав Великий Джим, умочуючи шматочок смаженого хліба в яєчний жовток, — ця справа сягає нашого приятеля Дейла Барбари і його планів щодо дестабілізації міста. Там перебуває пара озброєних людей, котрі, схоже на те, охороняють якусь лабораторію з виробництва наркотиків. Я гадаю, Барбара започаткував її там задовго до того, як він з'явився тут особисто; все було дуже хитро сплановано. Один із тамтешніх охоронців — це Філ Буші.
— Тойлузер, — пхекнув Рендолф.
— А другий, як мені не сумно це казати, Енді Сендерс.
Рендолф якраз наколював смажену картоплю. Загриміла виделка, випавши йому з пальців.
— Енді!?
— Отака печальна правда. Це Барбара затягнув його в той бізнес — я маю достовірні дані, але не питайте мене звідки, моє джерело потребує анонімності. — Великий Джим зітхнув, а вже тоді запхав просякнутий жовтком шматок смаженого хліба собі до пельки. Святий Боже,як же хороше він почувається цього ранку! — Я здогадуюсь, що Енді дуже потрібні були гроші. Я так розумію, що банк був уже за крок від того, щоб забрати в нього аптеку. Він ніколи не мавдостатньо розуму для бізнесу.
— Та й для керування містом, — додав Фредді Дентон.
Зазвичай Великому Джимові вельми не подобалося, коли його перебивали підлеглі, але цього ранку йому подобалось усе.
398
«Suicide Is Painless» — тематична пісня, що звучить у знаменитому серіалі «MASH» («Воєнно-польовий шпиталь») і однойменному фільмі.