Роммі прочинив задні двері, побачив, що це вони, і вийшов на дебаркадер із гвинтівками в обох руках.
— Були якісь проблеми?
— Гладенько, як по шовку, — відповів Ерні, вилазячи по сходах на дебаркадер. — На дорогах нікого. Є ще рушниці?
— Йо. Трішки. Усередині, за дверима. Ви теж допомагайте, міс Норрі.
Норрі підхопила пару рушниць і передала їх у руки дідусеві, котрий поклав їх у кузов фургона. Роммі викотив на дебаркадер візок. У ньому лежало з десяток рулонів свинцевого полотна.
— Нам не тгеба їхь зараз розгортати, — сказав він. — Я тільки відріжу кілька шматків для вікон. А щит на лобове скло ми зробимо, коли вже під'їдемо туди. Залишимо щілину для прозору, як у старому танку «Шерман» [401], і покотимося прямо вгору, ми. Норрі, поки ми з Ерні пораємосься тут, спробуй, чи ти зможеш викотити інший візок звідтіля. Коли не зможеш, покинь його там, ми потім його заберемо.
Інший візок було навантажено картонними ящиками з харчами, здебільшого там були бляшанки або пакети концентратів для туристів. Один із ящиків був ущент напханий конвертиками з дисконтними розчинними напоями. Візок виявився важким, та варто було їй його попхати, як той покотився далі легко. Інша справа зупинити; якби не Роммі, котрий кинувся від кузова фургона з простягнутими руками, візок би напевне перекинувся з дебаркадера.
Ерні закінчив блокувати маленькі задні віконця краденого фургона відрізами свинцевого полотна, які трималися там завдяки нещадному використанню клейкої стрічки. Тепер він витер собі лоба і сказав:
— Це диявольськи ризикове діло, Берпі… Те, що ми задумали вирушати аж такою, збіса, колоною до саду Маккоя.
Роммі знизав плечима й почав завантажувати ящики з припасами, нагромаджуючи їх попід стінами, щоб середина фургона залишалася вільною для пасажирів, котрі, як вони сподівалися, з'являться пізніше. На спині його сорочки розросталося потове дерево.
— Ми можемо лиш надіятись, що великі збори нас прикриють, якщо робитимемо все жваво й по-тихому. Вибір маємо небагатий.
— А Джулії й місіс Макклечі вистачить свинцю на вікна їхніх машин? — запитала Норрі.
— Йо. Після полудня. Я їм допоможу. По тому вони мусять залишити свої машини тут, позаду магазину. Не можуть же вони кататися містом із завішаними свинцем вікнами, у людей родяться запитання, да.
— А ваш «Ескалейд» [402]? — спитав Ерні. — Він заковтне решту припасів і не подавиться. Ваша дружина може підігнати його сю…
— Міша не поїде, — сказав Роммі. — Не бажає мати нічого спільного з цим, вона. Я прохав, по-всякому, хіба лиш навколішках не молив, але для неї це було все одно, якби я вив вітром, що гасає навкруг дому. Наскільки сильно я можу здогадуватися, це тому, що я розповідав їй не більше за те, що вона й так уже знала… хоча там зовсім небагато, це не вбереже її від лиха, якщо Ренні на неї напосяде. Але вона не хоче цього визнавати, сама.
— Чому ні? — спитала Норрі з розширеним очима, второпавши, що це її запитання, мабуть, негідне, тільки після того, як ці слова вже скотилися їй з язика, й дідусь насупився.
— Бо вона отака-от уперта, любонько. Я їй пояснював, що її можуть образити. «Най тільки спробують», — відповіла вона. Вуаля, така моя Міша. Чорт. Якщо мені дасться шанс пізніше, я проберусь згори сюди, подивлюся, чи не передумала вона. Кажуть, це такий жіночий привілей. Нумо, давай завантажимо ще кілька ящиків. Тільки не заставте ними рушниці, Ерні. Нам вони можуть знадобитися.
— Я сам собі повірити не можу, що втягнув тебе в це, дитинко, — промовив Ерні.
— Все гаразд, дідуню. Мені більш не сподобалось би бути невтягнутою, ніж навпаки.
І ось це принаймні було щирою правдою.
БРЯЗЬ.Тиша.
БРЯЗЬ.Тиша.
БРЯЗЬ.Тиша.
Схрестивши ноги, Оллі Дінсмор сидів за чотири фути від Купола, а поряд з ним стояв його бойскаутський рюкзак. Рюкзак був повний каменів, які він назбирав у палісаднику… рюкзак був, правду кажучи, такий повний, що Оллі сюди радше приволікся, ніж прийшов, побоюючись, що брезент на дні прорветься і виваляться всі його боєприпаси. Але рюкзак витримав і хлопець теж. Він вибрав черговий камінь — гладенький, гарно відполірований якимсь із прадавніх льодовиків — і замашно метнув його в Купол, де камінь вдарився немов об чисте повітря й відскочив назад. Він його підібрав і пожбурив знову.
БРЯЗЬ.Тиша.
Купол має одну принадливу якість, думав хлопець. Хоч він і є причиною того, що померли його брат і мати, але, їй-бо, одного заряду боєприпасів достатньо на цілий день.
«Кам'яні бумеранги», — подумав він і усміхнувся. Щиро усміхнувся, але на його надто схудлому обличчі ця посмішка виглядала дещо жахливою. Останнім часом він майже не їв і гадав, що їсти йому знову захочеться вельми нескоро. Почути постріл, а потім знайти на підлозі біля кухонного столу власну матір із задертою пеленою, коли з-під сукні в неї видніються труси, а півголови відстрелено… такі враження аж ніяк не сприяють апетиту.
БРЯЗЬ.Тиша.
По інший бік Купола буяв розтривожений вулик; там виросло наметове містечко. Туди-сюди пиряли джипи та ваговози і сотні осіб військового люду метушилися там під зливою команд і лайки їхніх начальників, промовлюваних часто на одному подихові.
На додаток до вже встановлених наметів там зараз напинали ще три довгих. На вкопаних перед ними щитах були написи: «1 ПУНКТ ОБСЛУГОВУВАННЯ ВІДВІДУВАЧІВ», «2 ПУНКТ ОБСЛУГОВУВАННЯ ВІДВІДУВАЧІВ» та «ПУНКТ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ». А знак перед іншим, ще довшим наметом повідомляв: «ЛЕГКІ ЗАКУСКИ Й НАПОЇ». Невдовзі по тому, як Оллі сів і почав шпурляти камінці в Купол, прибули ще два ваговози, на платформах яких приїхали туалетні кабінки. Тепер ці сральники вже стояли привітними голубими рядами доволі віддалік від ареалу, вздовж якого розташуються й балакатимуть рідні з рідними, бачачи одне одного, але не в змозі торкнутись.
Те, що вихлюпнулося з голови його матері, було схожим на запліснявіле варення, але чого не міг зрозуміти Оллі: навіщо вона зробила це таким чином і в тому місці? Чому саме там, де вони зазвичай їли всі разом? Чи вона так уже була знетямилась, що не усвідомлювала, що в неї є ще й інший син, котрий, либонь, знову там їстиме (якщо до того не заморить себе голодом), але ніколи не зможе забути жаху споглядання того, що лежало на підлозі?
«Йо, — подумав він. — Таки-так, зовсім знетямилась. Бо Рорі завжди був її улюбленцем, її мазунчиком. Вона про мене майже не згадувала, хіба що коли я забував нагодувати корів або почистити хліви, поки вони на пасовищі. Або якщо я приносив додому оцінку D в табелі. Ботой ніколи не приносив нічого іншого, окрім як А».
Він кинув камінь.
БРЯЗЬ.Тиша.
Кілька армійських хлопців ладнали ще пару додаткових щитів біля самого Купола. Той, що можна було прочитати з боку Мілла, повідомляв:
УВАГА!
ЗАРАДИ ВАШОЇ БЕЗПЕКИ!
ТРИМАЙТЕСЬ ЗА 2 ЯРДИ (6 ФУТІВ) ВІД КУПОЛА!
Оллі подумав, що на оголошеннях, котрі дивляться в інший бік, либонь, містяться такі ж написи, і на тому боці з них може бути якась користь, бо там достатньо служби, щоби підтримувати порядок. Натомість тут товпитиметься чоловік вісімсот міських жителів та, либонь, пара дюжин копів, більшість із яких нетямущі новачки. Утримувати людей тут від наближення до Купола — все одно що намагатися захистити замок із піску від морського припливу.
Труси в неї були вологі, і калюжа натекла між її розчепірених ніг. Вона обпісялась або перед тим, як натиснути на гачок, або відразу після. Оллі гадав, що, мабуть, таки після.
БРЯЗЬ.Тиша.
Поблизу порався молодик в армійській формі. Зовсім юний. На рукавах не мав жодних нашивок, тож Оллі здогадався, що той, мабуть, рядовий. На вигляд йому було років шістнадцять, проте Оллі гадав, що той мусить бути старшим. Він чув про хлопців, котрі прибріхували собі віку, аби потрапити на службу, але гадав, що таке траплялось до того, як повсюди завелися комп'ютери, щоби відстежувати такі речі.
402
«Escalade» — назва кількох моделей джипів, які виробляються з 1999 року компанією «Cadillac».