Армійський молодик роззирнувся навкруги, побачив, що на нього ніхто не звертає уваги, і заговорив стиха. З південним акцентом.
— Хлоопче! А не покинув би ти ото кидати своє камінюччя? Очмеліти моожна.
— То піди собі десь деінде, — відповів Оллі.
БРЯЗЬ.Тиша.
— Не моожу. Наказ.
Оллі промовчав. Натомість знову кинув камінь.
БРЯЗЬ.Тиша.
— На'іщо ти це робиш? — спитав армієць. Зараз він уже тільки робив вигляд, ніби все ще зайнятий щитами, а насправді йому хотілося побалакати з Оллі.
— Бо рано чи пізно якийсь із них не відскочить. А коли це трапиться, я встану і піду звідси, щоби ніколи більше не бачити цієї ферми. Не доїти ніколи жодної корови. Яке там повітря, з вашого боку?
— Гарне. Прохолодне, правда. Я сам із Південної Ка'оліни. У нас у Південній Ка'оліні зовсім не так у жовтні, я тобі кажу.
Там, де перебував Оллі, за три ярди від юнака з півдня, було жарко. Та ще й тхнуло.
Армієць показав рукою повз Оллі.
— Чом би тобі не покинути кидати каміння та не зайнятися отими-там коровами? — Останнє слово в нього прозвучало як коуовами. — Завести їх до корівника, подоїти їх чи повтирати їм «утішної мазюки» в дійки, чи щось таке.
— Нам нема потреби їх заганяти, вони самі знають, куди йти. Але тепер нема й потреби їх доїти, і бальзаму втирати нема сенсу також. Дійки в них сухі.
— Йо?
— Йо. Мій тато каже, щось не те з травою. Він каже, що трава погана, бо погане повітря. Знаєш, тут не вельми приємно тхне. Тхне ніби лайном.
— Йо? — армійський юнак виглядав зворушеним. Він ще пару раз ударив молотком по забитих у землю стовпцях двох супротивних щитів, хоч ті й без того вже досить надійно стояли.
— Йо. Моя мати вбила себе сьогодні вранці.
Армійський юнак якраз був підняв молоток для чергового удару. Тепер рука, в якій він його тримав, просто впала, повиснувши вздовж його тіла.
— Ти дуркуєш з мене, хлоопче?
— Ні. Вона застрелилася на кухні просто біля столу. Я її там і знайшов.
— Ох, курва, як це паскудно, — зробив крок до Купола армієць.
— Ми відвезли мого брата до міста, коли він помер минулої неділі, бо він іще був живий, трішки живий, але моя мама була вже мертвіша мертвої, тож ми поховали її там, на пагорбку. Ми з моїм батьком. Їй там подобалось. Там красиво було, поки все тут так не запаскудилось.
— Господи Ісусе, хлопчику! Та ж ти там пережив таке, незгірш як у пеклі побував!
— Я й зараз тут, — мовив Оллі, а разом з цими словами немов якийсь кран відкрився в ньому і хлопець почав плакати. Він підвівся й рушив до Купола. Вони з юним солдатом стояли лице проти лиця на відстані менше фута. Солдат підняв руку, скривившись трішки від енергетичного імпульсу, котрий пробив його наскрізь і вщух. Тоді він поклав на Купол долоню з розчепіреними пальцями. Оллі теж підняв руку і притиснув її до купола зі свого боку. Їхні долоні, здавалось, торкаються одна одної, палець пальця, пучка пучки, але насправді вони залишались розділені. Це був марнотний жест, котрий знову і знову дублюватиметься наступного дня: сотні, ні, тисячі разів.
— Хлоопчику…
— Рядовий Еймсе! — гаркнув хтось. — Ану, хапай свою сраку в руки і геть звідти!
Рядовий Еймс здригнувся, немов заскочена під час поїдання недозволеного варення дитина.
— Рушай сюди! Бігом!
— Держися, хлопчику, — кинув рядовий Еймс і побіг отримувати догану.
Оллі зміркував, що тому світить хіба що догана, бо розжалувати рядового нема куди. Ну, не посадять же його на гауптвахту за те, що розмовляв з якоюсь тваринкою з зоопарку. «Я навіть не отримав ніяких горішків», — подумав Оллі.
На мить він затримався поглядом на коровах, котрі більше не давали молока, котрі навіть траву майже перестали скубти, і знову сів біля свого рюкзака. Пошукав у ньому і вибрав гарний круглий камінь. Згадав облуплений лак на нігтях матері, на тій її витягнутій руці, біля якої ще димився пістолет. А потім кинув камінь. Той ударився об Купол і відскочив.
БРЯЗЬ.Тиша.
О четвертій дня того четверга, коли північ Нової Англії перебувала в напівсутінках, а в Честер Міллі крізь схожу на шкарпетку проріху в хмарах сяяло, немов якийсь туманний прожектор, сонце, Джинні Томлінсон пішла перевірити, як почувається Джуніор. Спитала в нього, чи не потрібно йому якихось ліків проти головного болю. Він відповів, що не потрібно, потім передумав і попросив тиленолу або адвілу [403]. Коли вона повернулася, він рушив через кімнату їй назустріч, щоб узяти ліки. Вона записала в його картці: «Кульгавість ще присутня, але схоже, що виправляється».
Коли через сорок п'ять хвилин туди зазирнув Терстон Маршалл, палата була порожньою. Він вирішив, що Джуніор пішов у хол, але, пошукавши його там, він не знайшов нікого, окрім Емілі Вайтхаус, інфарктної пацієнтки. Емілі одужувала чудово. Терстон спитав у неї, чи не бачила вона русявого юнака, котрий накульгує. Вона відповіла, що ні. Терстон повернувся до палати Джуніора й зазирнув до шафи. Там було порожньо. Юнак, імовірно з пухлиною в мозку, одягся і сам себе виписав з лікарні, не переймаючись паперовою тяганиною.
Джуніор ішов додому. Скидалося на те, що його кульгавість майже цілком виправилася, щойно в нього розігрілися м'язи. І темна замкова шпарина, яка плавала перед його лівим оком, зменшилася до розміру бісеринки. Може, він усе ж таки отримав лиш невелику дозу талію? Судити важко. Та хоч там як, а він мусить виконати свою обіцянку Богу. Якщо він подбає про дітей Епплтонів, Бог подбає про нього.
Коли він покидав шпиталь (через задні двері), вбивство батька стояло на першому місці в його списку нагальних справ. Але коли він нарешті підійшов до свого будинку — будинку, в якому померла його мати, того будинку, де померли Лестер Коґґінс і Бренда Перкінс, — плани в нього змінилися. Якщо він уб'є батька зараз, скасують надзвичайні міські збори. Джуніор цього не хотів, бо міські збори забезпечать гарне прикриття для виконання його головної місії. Більшість копів перебуватимуть там, і таким чином дістатись підвалу буде легше. От тільки жаль, не буде в нього з собою отруєних армійських жетонів. З якою радістю він забив би їх у глотку здихаючому Бааарбі.
А втім, Великого Джима все одно не було вдома. Єдиною живою істотою в хаті був той самий вовк, якого він бачив на світанку, коли той біг через шпитальний паркінг. Тепер вовк стояв на середині сходів, дивився на нього й утробно гарчав. Хутро мав нашорошене. Очі жовті. На шиї в нього висіли жетони Дейла Барбари.
Джуніор заплющив очі й порахував до десяти. Розплющивши очі, він побачив, що вовк зник.
— Я тепер вовк, — прошепотів він порожньому, гарячому дому. — Я вовкулака, я бачив, як Лон Чейні [404]танцює з королевою.
Вгору сходами він піднімався накульгуючи, але сам цього не помічав. Його уніформа висіла в шафі, там же лежала й казенна зброя — «Беретта-92 Таурус» [405]. У поліцейській дільниці було близько десятка цих пістолетів, куплених в основному на гроші федеральної агенції Національної безпеки. Він перевірив п'ятнадцятизарядний магазин і переконався, що той повний. Засунув пістолет у кобуру, затягнув ремінь на своїй схудлій талії, вийшов із кімнати.
На верхньому майданчику сходів Джуніор затримався, вагаючись — куди б йому піти, почекати, щоб узятися за виконання свого завдання вже тоді, коли міські збори йтимуть повним ходом. Балакати ні з ким йому не хотілося, він навіть бачити нікого не хотів. А потім йому зринуло: гарне потайне місце, до того ж неподалік від місця дії. По сходах він спустився обережно — клята кульгавість повернулася в повному обсязі, плюс ліва половина обличчя в нього заніміла, неначе обморожена, — і пошкандибав передпокоєм. Він був ненадовго зупинився біля дверей батькового кабінету, міркуючи, чи не варто відкрити сейф і спалити там усі гроші. Потім вирішив, що цим не варто паритися. Неясно йому пригадався анекдот про банкірів, висаджених на безлюдному острові, котрі збагатилися, перепродуючи один одному одяг, і він дзявкотливо розсміявся, хоча й не зміг пригадати фінал, та й взагалі ніколи не розумів цілком сенсу цього анекдоту.
404
Лон Чейні-молодший (1906–1973) — характерний актор, який після успіху фільму «Вовкулака» (1941), де він зіграв головну роль, і в наступні роки часто виступав у тому ж амплуа, знявшись у безлічі фільмів жахів.
405
Розроблений 1975 року італійською компанією «Beretta» пістолет, який тепер також випускається і в США.