Мікі Вордло підняв руку. На його великому обличчі застигла злякана, примирлива усмішка.
— Я тобі не перешкоджаю, братане, — промовив він. — Роби все, що мусиш. — І показав пальцями знак миру [414].
— Зроблю, — відповів Джуніор, — братане.
Він вистрелив у Мікі. Великий хлопчак завалився, знак миру тепер обрамляв діру в голові там, де лише щойно в нього було око.
Підкочене ціле око дивилося на Джуніора з тупою сумирністю вівці в загоні стригаля. Джуніор ще раз вистрелив у нього, просто для надійності. А потім роззирнувся. Схоже на те, що приміщення було в його цілковитому розпорядженні.
— Окей, — промовив він. — Ох… кей.
Він було вже вирушив до сходів, та раптом повернувся до тіла Стейсі Моґґін. Переконався, що в неї точно така ж «Беретта Таурус», як і в нього, і вивергнув магазин зі свого пістолета. Замінив повним, знятим з її пояса.
Розвертаючись, Джуніор похитнувся, впав на одне коліно і знов підвівся. Чорна пляма перед його лівим оком тепер здавалась великою, як кришка вуличного люка, і він здогадувався, що це ознака того, що з лівим оком у нього дійсно якась херня. Та нічого страшного; якщо йому потрібно більше одного ока, щоби застрелити людину, замкнену в камері, він і ламаного півнячого гребеня не вартий. Він рушив через кімнату чергових, послизнуся на крові Мікі Вордло і знову ледь не впав. Проте зумів утриматись на ногах. У голові в нього так і кресало, але Джуніор вітав це бемкання. «Воно тримає мене в тонусі», — подумав він.
— Привіт, Бааарбі,— гукнув він униз зі сходів. — Я знаю, що ти мені поробив, і йду по тебе. Якщо хочеш помолитися, молися швидше.
Расті побачив, як сходами вниз закульгали ноги. Він відчув запах порохового диму та крові й достоту зрозумів, що наближається його час смерті. Той, хто сюди шкандибає, йде по Барбі, але він майже напевне не знехтує певним фельдшером, котрий трапиться йому по дорозі. Ніколи йому більше не побачити Лінду і своїх Джей-Джей.
Показалися груди Джуніора, далі шия, а потім і голова. Расті вистачило одного погляду на його перекошений рот, ліва частина якого була відтягнута вниз у хижому усміху, і на ліве, спливаюче кров'ю око, щоб подумати: «Далеко вже хвороба зайшла. Навіть дивно, що він ще на ногах, і дуже шкода, що він не зачекав десь хоч трішечки довше. Ще б трішки часу, і він уже й вулицю не здатен був би перейти».
Ледь-ледь, ніби з іншого світу, він почув посилений мегафоном голос з міської ради: «НЕ БІЖІТЬ! НЕ ПАНІКУЙТЕ! НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! ГОВОРИТЬ ОФІЦЕР ГЕНРІ МОРРІСОН, Я ПОВТОРЮЮ — НЕБЕЗПЕКА МИНУЛАСЯ!»
Джуніор оступився, але на цей час він уже досяг нижньої сходинки. Замість того щоб беркицьнутись і скрутити собі в'язи, він лише припав на одне коліно. Відпочив у цій позі кілька секунд, схожий на призового боксера, що перечікує обов'язкову лічбу до восьми, щоби підвестись і відновити бій. Расті бачив і переживав усе це ясно, зблизька й дуже щемливо. Дорогоцінний світ раптом стоншився і став хистким, один тонесенький шар марлі залишився прокладкою між ним і тим, що буде далі. Якщо буде.
«Падай, — послав він думку Джуніору. — Падай ниць на долівку. Зомлій, ти, мазефакер».
Але Джуніор важко підвівся, вирячився на пістолет у себе в руці так, ніби вперше його бачив, а потім спрямував погляд вздовж коридору, на дальню камеру, де, вчепившись руками в ґрати, стояв і дивився на нього Барбі.
— Бааарбі,— проспівав пошепки Джуніор і рушив уперед.
Расті відступив назад, гадаючи, що так Джуніор, можливо, промине його, не помітивши. А ще, може, сам застрелиться, покінчивши з Барбі. Він розумів, що це малодушні думки, але також розумів, що вони практичні. Барбі він нічим допомогти не може, але може посприяти власному виживанню.
І це могло б спрацювати, сидів би він у якійсь із камер зліва по коридору, бо на цей бік Джуніор був сліпим. Але його замкнули в камері справа і Джуніор помітив його порух. Він зупинився і втупився в Расті, на його скривленому обличчі застигло здивування навпіл із лукавством.
— Фасті, — прошепотів він, — так твоє ім'я? Чи Беррік? Не можу згадати.
Расті хотів було благати пощади, але язик йому прилип до піднебіння. Та й що за сенс у благанні? Юнак уже підводив пістолет. Джуніор збирався його застрелити. Ніяка сила на землі неспроможна була його зупинити.
У крайньому відчаї розум Расті кинувся на пошуки виходу, знайденого багатьма умами в їх останні миті свідомості — переш ніж клацне вмикач, перш ніж розчахнеться ляда під ногами, перш ніж дуло, притиснуте до скроні, плюне вогнем. «Це сон, — подумав він. — Це все сон. І Купол, і той дикий випадок на Дінсморовому полі, і бійка за харчі, і цей юнак також. Ось він натисне гачок, і цей сон скінчиться, і я прокинусь у своєму ліжку посеред прохолодного, свіжого, осіннього ранку. Обернуся до Лінди й скажу: «Я щойно такий кошмар бачив, ти не повіриш».
— Заплюфсь оці, Фасті, — проказав Джуніор. — Так буде квафьше.
Першою думкою Джекі Веттінгтон, коли вона увійшла до передпокою поліцейської дільниці, була: «О Боже правий, тут повсюди кров».
Стейсі Моґґін лежала проти стіни під дошкою наказів і оголошень, хмара її білявого волосся розсипалась навкруг неї, а порожні очі дивилися в стелю. Другий коп — вона не могла впізнати, хто саме — розпластався ниць перед диспетчерською стійкою, з ногами, розведеними вшир під неможливим кутом. Поза ним, у кімнаті чергових, боком лежав третій коп. Ним мусив бути Вордло, один із новобранців їхньої стайні. Крупнішого за нього просто не існувало. Плакат над кавоварним апаратом заляпало хлоп'ячою кров'ю й мозком. Тепер напис на ньому виглядав так: «К ВА І ПО НЕПЛАТНІ».
Ззаду почулося тихе потріскування. Вона рвучко обернулася, не усвідомлюючи, що одночасно підводить пістолет, поки не побачила на мушці Роммі Берпі. Роммі її навіть не зауважив; він дивився на тіла трьох мертвих копів. Потріскувала його маска Діка Чейні. Він скинув її, пожбуривши на підлогу.
— Господи, що тут трапилось? — спитав він. — Це не…
Не встиг він завершити речення, як знизу, з кліті, прилетів крик: «Егей! Сракоротий! Я тебе таки дістав, еге ж? Я тебе гарненько дістав!»
А за тим, неймовірно, сміх. На високих тонах, маніакальний сміх. Якусь мить Джекі й Роммі просто дивилися одне на одного, не в змозі поворухнутися.
Врешті Роммі опам'ятався:
— Я думаю, се Барбара, да.
Ерні Келверт сидів у фургоні телефонної компанії, що стояв із працюючим на холостих обертах двигуном біля бордюру, вздовж якого йшов трафаретний напис: «ТІЛЬКИ 10 ХВИЛИН У ПОЛІЦЕЙСЬКИХ СПРАВАХ». Він замкнув усі двері, побоюючись, щоб, прагнучи захопити машину, до нього не вдерся ніхто з тих людей, які в паніці бігли по Мейн-стрит від міської ради. У руках він тримав рушницю, яку Роммі перед тим сховав позаду його сидіння, хоча не був певен, що зможе вистрелити в когось, якщо хтось захоче до нього вдертися; він знав цих людей, багато років продавав їм продукти. Від жаху їх обличчя зробились чужими, проте не нерозпізнаваними.
Він побачив, як по галявині перед міськрадою гасає туди-сюди Генрі Моррісон, немов мисливський пес у пошуках втраченого сліду. Він кричав у мегафон, намагаючись закликати народ хоч до якогось порядку посеред хаосу. Хтось його штовхнув, і Генрі завалився навзнак. Благослови його Господь.
А ось й інші: Джордж Фредерік, Марті Арсенолт, синок Ширлзів (впізнаваний через пов'язку, яку він усе ще носив на голові), обидва брати Бові, Роджер Кіл'ян та пара інших новобранців. По широких сходах будівлі міської ради грізно спускався Фредді Дентон зі зброєю наголо. Ерні ніде не бачив Рендолфа, хоча кожний, хто не мав про нього поняття, мусив би очікувати, що саме шеф поліції очолить операцію із встановлення контролю над ситуацією, котра хиталася на межі хаосу.