— Яка норма вигоряння? — спитав він у неї. — Ти собі уявляєш?
— А яке це має значення?
— Бо зараз твій заклад живиться від генератора. Освітлення, печі, холодильники, насоси. Й обігрівач, якщо сьогодні вночі похолоднішає, також увімкнеться. А генер, щоб усе це підтримувати, добряче жере пропан.
Якусь хвильку вони мовчали, прислухаючись до рівного гудіння майже нового генератора «Хонда» позаду ресторану.
Підійшов і сів біля них Енсон Вілер.
— На шістдесяти відсотках потужності генер висмоктує два галони пропану за годину, — сказав він.
— Звідки ти знаєш? — спитав Барбі.
— Прочитав на шильдику. А коли тягне все на собі, як от сьогодні від полудня, коли вимкнулась електрика, він, мабуть, вижирає і всі три галони. А може, й трохи більше.
Реакція Розі була миттєвою.
— Енсі, вимкни все світло, тільки в кухні залиш. Зараз же. І термостат обігрівача перемкни на п'ятдесят. — Вона подумала. — Ні, вимкни його зовсім.
Барбі усміхнувся, показавши їй великого пальця. Вона второпала. Не кожен у Міллі здатен був на це. Не кожному в Міллі вистачило б розуму.
— Гаразд. — Проте Енсон виглядав збентеженим. — То ти гадаєш, що до завтрашнього ранку… чи принаймні до полудня?…
— По телевізору збирається особисто виступити Президент Сполучених Штатів, — нагадав Барбі. — Опівночі. На які думки тебеце наштовхує, Енсі?
— Я думаю, таки треба вимкнути світло, — відповів той.
— І термостат, не забудь, — нагадала йому Розі. Хлопець пішов, і вона звернулася до Барбі: — Те саме я зроблю і в себе, як піднімуся нагору. — Удовиця вже більше десяти років, вона жила над своїм рестораном.
Барбі кивнув. Перевернувши одну з паперових серветок-підстилок («Чи відвідували ви 20 визначних природних місцин штату Мейн?»), він щось вираховував на її зворотному боці. З того моменту, як постав бар'єр, згоріло від двадцяти семи до тридцяти галонів пропану. Отже, в залишку маємо п'ятсот сімдесят. Якщо Розі зможе зменшити його споживання до двадцяти п'яти галонів на день, теоретично вона здатна протриматися три тижні. Якщо зменшити до двадцяти галонів на день — чого вона, певне, зможе досягти, якщо закриватиме заклад між сніданком і ланчем, а потім ще робитиме перерви між ланчем і вечерею — протриматися можна майже місяць.
«І цього достатньо, — подумав він. — Бо якщо через місяць це місто все ще буде закритим, у ньому все одно вже не залишиться чого готувати».
— Про що ти думаєш? — спитала Розі. — І що то за цифри? Я не розумію, що вони означають.
— Бо ти дивишся на них догори ногами, — пояснив Барбі, зрозумівши, що більшість людей у Міллі схильні саме до такого бачення. Це були ті цифри, на які нікому не схотілося б дивитися прямо.
Розі обернула серветку з принагідними підрахунками Барбі до себе. Сама перерахувала цифри. А тоді підняла голову і подивилася на нього, вражена. Якраз у цю мить Енсон вимкнув майже все освітлення, і вони втупилися одне в одного в мороці, який — принаймні для Барбі — виглядав жахливо переконливим. Неприємності можуть бути серйозними.
— Двадцять вісім днів? — перепитала вона. — Ти гадаєш, ми мусимо розраховувати на чотири тижні?
— Я не знаю, мусимо чи не мусимо, але, коли я був в Іраку, хтось подарував мені «Маленький червоний цитатник» товариша Мао. Так я носив його завжди в кишені і прочитав від дошки до дошки. У багатьох його висловах більше сенсу, ніж у наших політиків у їхні найпритомніші моменти. Серед тих його фраз, що застрягли мені в голові, є й така: «Сподівайся на погожі дні, але будуй дамби».От я й гадаю, що саме це ми, тобто ти…
— Ні, ми, — заперечила вона, торкаючись його зап'ястка. Перевернувши руку, він приплеснув своєю долонею по її долоні.
— Гаразд, ми. Гадаю, саме таким чином нам і треба все розпланувати. Тобто зачинятися на проміжні години, економно використовувати печі — ніяких цинамонових рулетів, хоча я, як і будь-хто, люблю їх — і ніякої посудомийної машини. Вона стара і жере забагато енергії. Знаю, Доді з Енсоном не сподобається ідея мити посуд вручну…
— Не думаю, що нам варто розраховувати на те, що Доді скоро повернеться, та й взагалі хоч колись. Тепер, коли її мати мертва, — зітхнула Розі. — Хочеться вірити, що вона дійсно поїхала до Оберна повештатись по крамницях. Хоча, гадаю, про це буде надруковано в завтрашніх газетах.
— Можливо.
Барбі не уявляв собі, як багато інформації потрапить в Честер Мілл або вийде звідси, якщо ця ситуація не вирішиться швидко, і бажано, щоб іще й із якимсь раціональним поясненням. Мабуть, небагато. Він подумав, що їх скоро накриють легендарним Конусом Тиші Максвела Смарта [73], якщо цього вже не сталося.
До столу Барбі й Розі повернувся Енсон. Він уже був у куртці.
— То я вже піду собі, Розі?
— Авжеж, — відповіла вона. — До завтра о шостій?
— Чи не запізно буде? — посміхнувся він і додав: — Та ні, я не скаржуся.
— Ми відчинятимемо пізніше, — вона завагалася. — І робитимемо перерви між годівлями.
— Правда? Класно, — він перевів погляд на Барбі. — У тебе є де переночувати сьогодні? А то можеш до мене. Сейда поїхала в Деррі [74]відвідати батьків.
Сейдою звали Енсонову дружину.
Барбі мав де притулитися, це місце було прямо напроти, лише через вулицю перейти.
— Дякую, але я повернуся до свого помешкання. У мене ж заплачено за нього до кінця місяця, то чом би й ні? Уранці, перед тим як піти з міста, я залишив ключ Петрі Ширлз в аптеці, але в мене на зв'язці залишився дублікат.
— Окей. Тоді до завтра, Розі. А ти тут будеш, Барбі?
— І не сподівайся.
— Чудово! — поширшала усмішка Енсона.
Коли він пішов, Розі потерла собі очі, потім похмуро подивилася на Барбі.
— Як довго це триватиме? Твій власний прогноз.
— Я не можупрогнозувати, бо не знаю, що саме відбувається. І коли воно перестаневідбуватися.
Розі, дуже тихо, промовила:
— Барбі, ти мене лякаєш.
— Я сам себе лякаю. Нам обом треба вже йти спати. Вранці все виглядатиме краще.
— Після нашої бесіди мені, либонь, лише ембіен [75]допоможе заснути, — поскаржилась вона. — Незважаючи на втому. Проте я вдячна Богу, що ти повернувся.
Барбі згадав про свої міркування щодо запасів.
— Ось іще що. Якщо завтра відкриється «Фуд-Сіті»…
— Вони завжди працюють у неділю. З десятої до шостої.
— Якщовони працюватимуть завтра, ти мусиш дещо купити.
— Та ж «Сиско» [76]постачає… — вона затнулася, нахмурено втупившись у нього очима. — Щочетверга, але ми не можемо на це розраховувати, так? Авжеж, ні.
— Ні, — підтвердив він. — Якщо навіть те, що тут зараз нас замкнуло, раптом щезне, військові все одно триматимуть це містечко в стані карантину якийсь довший час.
— Що я мушу купити?
— Все, але найголовніше — м'ясо. М'ясо, м'ясо, м'ясо. Якщо крамниця відкриється. А я не певен цього. Джим Ренні може переконати того, хто там зараз керує…
— Джек Кейл. Він став директором, коли Ерні Келверт пішов на пенсію в минулому році.
— Так от, Ренні може переконати його не відкриватися, поки він особисто цього не дозволить. Або попросить шефа Перкінса видати такий наказ.
— Так ти не знаєш? — спитала Розі і, побачивши його нерозуміючий погляд, продовжила: — Авжеж. Дюк Перкінс помер, Барбі. Він помер прямо там, — махнула вона рукою десь в південному напрямку.
Барбі ошелешено дивився на неї. Енсон забув вимкнути телевізор, і позаду них Розин улюбленець Вульфі знову розповідав світу, що якась нез'ясована сила обгородила маленьке містечко в Західному Мейні, що той район ізольовано армійськими підрозділами, що Об'єднаний комітет начальників штабів засідає у Вашингтоні, що Президент звернеться до нації опівночі, а зараз він просить народ Америки приєднати свої молитви за людей у Честер Міллі до його власної.
73
Максвел Смарт — агент 86, герой комедійного шпигунського телесеріалу «Відчайдушно» (1965–1970), який повсякчас забуває, що дефектний засіб для секретних розмов Конус Тиші не працює.
74
Деррі, Касл Рок — фіктивні міста в штаті Мейн, вигадані Кінгом, де відбувається дія багатьох його творів.
76
«Sysco» — компанія з постачання продуктів і кухонного знаряддя, що обслуговує понад 400 тис. клієнтів у США.