— Гаразд, — Стюарт промовив понуро, але Великий Джим був певен, що той зробить усе правильно. Та й все одно він більше не міг витрачати на нього час; будь-якої хвилини може прийти Рендолф.
«Достоту, парад дурнів довічно нескінченний», — подумав він.
— Ну, а тепер восхвалимо Бога великого, — проказав Великий Джим. Внутрішнім зором він побачив себе верхи на спині в Стюарта, як він топче його обличчям у грязюку. Захоплива вийшла картинка.
— Хвалімо Бога, — пробурмотів Стюарт.
— Амінь, брате, — відгукнувся Великий Джим і відімкнувся.
Скоро по цьому прийшов і шеф Рендолф, з утомленим, але задоволеним обличчям.
— Здається мені, що декількох наймолодших новобранців ми втратили назовсім, Додсон, Рокліфф і синок Річардсонів пішли, але більшість інших тримаються. І я заохотив декількох нових. Це Джо Боксер… Стаббі Норман, Обрі Таул… той, що його брат, ну, ти знаєш, тримає книгарню…
Великий Джим доволі терпляче слухав цю тираду, щоправда, лише краєм вуха.
Коли Рендолф нарешті заглух, Великий Джим підштовхнув до нього по полірованій стільниці конверт із написом ВЕЙДЕР.
— Ось те, чим вимахувала наша бідна Ендрія. Поглянь-но сам.
Рендолф завагався, потім відшпилив клапан і витяг звідти стос аркушів.
— Але тут нема нічого, лише чистий папір.
— Твоя правда, правдива й істинна. Коли збереш завтра свій особовий склад — у поліцейській дільниці, рівно о сьомій ранку, бо наші мурашки мусять почати метушитися вельми рано, ти слухай уважно, коли дядько Джим тобі щось говорить, — можеш їм роз'яснити, що бідна жінка була просто не в собі, як той анархіст, котрий застрелив президента Маккінлі.
— А хіба це не гора? [427]
Великий Джим згаяв хвилинку на зачудування, з якого такого дуба впав синочок місіс Рендолф, коли був маленьким. А тоді продовжив, воліючи швидше закінчити. Йому не світить цієї ночі доброго восьмигодинного сну, за Божого благословення вдасться поспати хоча б п'ять годин. А йому так треба виспатись. Цього так треба його втомленому серцю.
— Потрібно задіяти всі поліцейські машини. По два офіцери на екіпаж. Перевір, щоб у кожного був газовий диспенсер і шокер. Але якщо хтось вистрелить з вогнепальної зброї на очах у репортерів, перед камерами, перед тим нікчемашним зовнішнім світом… Я сам у того вирву кишки на підтяжки до штанів.
— Так, сссер.
— Нехай вони їдуть по узбіччях шосе 119, супроводжують натовп. Ніяких сирен, але мигалки щоб блимали.
— Як на параді, — зауважив Рендолф.
— Атож, Піте, як на параді. Дорожнє полотно нехай залишається вільним для людей. Хто під'їжджатиме на своїх машинах, наказуйте їм залишити їх і далі йти пішки. Оголошуйте це через гучномовці. Я хочу, щоб вони були вже добряче втомленими, коли туди дістануться. Втомлені люди — це люди, більш схильні до покірності.
— А як ти гадаєш, може, нам варто відрядити кілька загонів на пошуки арештантів, утікачів? — Він побачив, як на цих його словах спалахнули очі Великого Джима, і підняв долоню. — Я просто спитав, просто спитав.
— Гаразд, ти заслужив на відповідь. Ти ж, кінець-кінцем, у нас шеф. Правда, Картере?
— Йой, — сказав Картер.
— Відповідь буде однозначна — ні.І це тому, шефе Рендолф… слухай мене уважно… бо вони не можуть втекти.Навкруг Честер Мілла стоїть Купол, і вони абсолютно… беззастережно…не мають ніякої змоги кудись втекти. Тепер ти второпав, як робляться умовиводи? — Він помітив, як почервоніли щоки в Рендолфа, і додав: — Будь обережним з відповіддю. Ятобі раджу.
— Я розумію.
— А тоді зрозумій ще й інше: поки Дейл Барбара перебуватиме десь на волі, не кажучи вже про його спільника Еверета, люди ще ревніше шукатимуть захисту у своїх урядовців. І як би нам не хотілося закручувати гайки, але ми змушені будемо зреагувати на такі обставини.
Рендолф прояснів. Нехай він і не мав поняття, що є й президент і є також гора на ім'я Маккінлі, проте він зрештою докумекав-таки, що Барбі в чистім полі для них може бути набагато вигіднішим за Барбі в кулаку.
— Так, — сказав він. — Будемо змушені. Чорт, а точно ж. А як щодо прес-конференції? Якщо ти на неї не підеш, то, може, захочеш послати…
— Ні, не захочу. Я буду тут, на своєму посту, де моє законне місце, моніторити розвиток подій. А преса нехай собі провадить конференцію з тисячею або й більше тих людей, які припруться туди, до південної межі міста, й лупитимуть там очі, немов ті роззяви на нову будівлю. Нехай щастить їм в інтерпретаціях того белькотіння, якого вони там наслухаються.
— Дехто там може розповісти про не дуже похвальні стосовно нас речі, — промовив Рендолф.
Великий Джим блиснув крижаною усмішкою.
— На те і дав нам Бог міцні плечі, друже. Окрім того, що зможе зробити той нахабний нікчемаха Кокс? В'їде сюди верхи на коні й витурить нас із кабінетів?
Рендолф запопадливо захихотів, вирушив до дверей, але раптом про щось іще згадав.
— Там збереться дуже багато людей, і вони там перебуватимуть довший час. Військові на своєму боці встановили пересувні туалети. Чи не треба нам зробити щось подібне і зі свого боку? У нас, здається, було кілька таких кабінок на складі. Для дорожніх робітників їх використовували. Може, Ел Тіммонс міг би…
Великий Джим послав промовистий погляд, у якому ясно читалася його думка: він вважає, що новий шеф поліції раптом здурів.
— Якби моя воля, наші люди завтра сиділи б у безпеці по своїх власних домівках, замість того щоб відходити з міста, мов якісь ізраеліти з Єгипту. — Він витримав паузу для наголошення на наступному. — Якщо комусь припече, дозволиш їм піти й покакати там, десь у клятих чагарниках.
Коли Рендолф нарешті пішов геть, Картер промовив:
— Якщо я побожусь, що не маю наміру лізти не в свої справи, чи можу я вам дещо сказати?
— Так, звісно.
— Я люблю дивитися, як ви дієте, містере Ренні.
Великий Джим вишкірився — в широкій сонячній посмішці, яка освітила цілком усе його обличчя.
— Ну, ти маєш свій шанс, синку; навчався чогось в інших, повчись тепер у кращого.
— Я так і думаю робити.
— А зараз від тебе мені лише потрібно, щоб ти підвіз мене додому. Будь у мене завтра рівно о дев'ятій ранку. Ми приїдемо сюди й дивитимемося шоу по Сі-Ен-Ен. Але спершу ми посидимо на міському пагорбі, подивимося, як виходитиме народ із міста. Сумно це, насправді; ізраеліти без Мойсея.
— Мурахи без мурашника, — підхопив Картер. — Бджоли без вулика.
— Але, перш ніж забрати мене, я хочу, щоб ти з деким побачився. Або спробував принаймні. Можу закластися сам із собою, що вони виявляться безвісті зниклими.
— Хто це?
— Розі Твічел і Лінда Еверет. Дружина медика.
— Я знаю.
— Можеш також перевірити, де Шамвей. Я чув, що вона може зараз жити в Ліббі, у тієї проповідниці з погано вихованим собакою. Якщо хоч когось із них побачиш, допитай їх про місцеперебування наших утікачів.
— Жорстко чи м'яко?
— Середнє. Мені не конче потрібно, щоби Барбару або Еверета зловили саме зараз, але я б не відмовився знати, де вони ховаються.
Вийшовши на ґанок, Великий Джим набрав повні груди смердючого повітря, а відтак і видихнув із гмиканням, у якому вчувалося задоволення. Картер теж почувався вельми задоволеним собою. Ще на минулому тижні, в банькатих окулярах, щоб уберегти собі очі від іржавої лупи, яка сіялася з поїдених сіллю вихлопних систем, він міняв глушники. Сьогодні він впливова людина зі становищем. Легкий сморід у повітрі здавався невеликою ціною за це.
— Маю до тебе одне питання, — промовив Великий Джим. — Як вона тобі смакувала? Нічого була?
Картер трохи завагався, а потім таки відповів:
— Трохи сухувата спершу, але далі все поїхало, як по базарній олії.
Великий Джим розреготався. З якимсь металевим призвуком, немов монети посипалися у лоток торговельного автомата.
Північ, і рожевий місяць спускається до обрію, за яким лежить Таркер Мілл, там місяць може собі висіти, поки не надійде світло дня і, перед тим, як йому зовсім зникнути, перетворить його на привид.
427
Вільям Маккінлі (1843–1901) — 25-й президент (1897–1901), був застрелений анархістом Леоном Чолгошем; найвища в Північній Америці гора Маккінлі (6198 м) розташовується на Алясці, сьогоднішню назву їй дали золотошукачі, котрі підтримували тоді ще кандидата в президенти Вільяма Маккінлі, бо в його програмі був пункт переведення грошової системи США зі срібного на золотий стандарт.