Джулія обережно ступала крізь темний сад туди, де ферма Маккоя переходила в західний схил Чорної Гряди, і не здивувалася, помітивши темнішу тінь людини, що сиділа під одним із дерев. Праворуч від себе вона кожні п'ятнадцять секунд бачила проблиски, які посилала коробочка з викарбуваним на ній чужинним символом: найменший, найдивовижніший у світі маяк.
— Барбі? — погукала вона, намагаючись робити це якомога тихіше. — Як там Кен?
— Поїхав до Сан-Франциско взяти участь у ювілейному гейпараді. Я зажди знав, що він хлопець не простий.
Джулія розсміялась, а потім узяла його руку й поцілувала.
— Друже мій, я страшенно рада, що ви тепер у безпеці.
Він обхопив її руками, розцілував в обидві щоки і тільки потім відпустив. Затяжні цілунки. Справжні.
— Я теж, друг мій, Джуліє.
Вона засміялась, але всередині неї виник раптовий трепет, яким її прохромило від шиї до колін. Знайомий трепет, хоча їй давно не траплялося його відчувати. «Розслабся, дівчинко, — переконувала вона себе. — Він же тобі в сини годиться».
Ну так, авжеж… якби вона завагітніла тринадцятирічною.
— Всі вже сплять, — сказала Джулія. — Навіть Горес. Він у будинку разом з дітьми. Вони кидали йому ломачки, і він їх приносив, аж поки язик йому буквально не почав стелитися по землі. Він думає, що вже помер і потрапив у рай, я певна.
— Я теж намагався заснути. Та не зміг.
Він двічі вже майже засинав і обидва рази знову опинявся в камері, бачив перед собою Джуніора Ренні. Перший раз Барбі помилився і, замість кинутися вправо, розпластався на тапчані, перетворившись на ідеальну ціль. Другий раз Джуніор простягнув крізь ґрати неймовірну довгу гумову руку, вхопив його й утримував достатньо довго для того, щоб позбавити життя. Після цього Барбі полишив сарай, де полягали спати чоловіки, і прийшов сюди. Тут теж стояв запах кімнати, в якій півроку тому помер споконвічний курій, але все одно повітря тут було кращим, ніж у місті.
— Так мало вогнів там, унизу, — промовила вона. — Звичайної ночі їх було б удев'ятеро більше, ніж зараз, навіть о цій годині. Вуличні ліхтарі скидалися б на подвійну низку перлин.
— Зате тут є оце, — лівою рукою Барбі обнімав Джулію, і зараз він показав вільною правою на осяйний пояс унизу. Якби не Купол, проти якого світіння раптово обривалось, вона б визнала цей пояс за ідеальне коло. А так він був схожим на підкову.
— Авжеж. А як ви гадаєте, чому Кокс не говорив про це? Вони мусили б його зафіксувати на супутникових фото. — Вона замислилась. — Мені він принаймні ні словом не прохопився. Може, вам щось казав?
— Ні, а мусив би. Що означає — вони його не бачать.
— Ви вважаєте, що Купол… як це? Фільтрує картинку?
— Щось таке, либонь. Кокс, новинні телеканали, весь зовнішній світ, вони цього не бачать, бо їм його не потрібно бачити. Так мені здається.
— А Расті правий, як ви гадаєте? Ми ті мурашки, що їх катують жорстокі діти, граючись із лінзою? Яка ж це розумна раса могла б дозволити своїм дітям творити таке з іншою розумною расою?
— Це ми самі себе вважаємо розумними, а вони нас? Ми знаємо, що мурашки — це істоти, які мають власне суспільство, вони будують житла, створюють цілі колонії, вони чудові архітектори. Вони наполегливо трудяться, як і ми. Вони ховають своїх померлих, як і ми. У них навіть відбуваються міжрасові війни, коли чорні б'ються з рудими. Все це ми знаємо, але не вважаємо мурашок розумними.
Вона тісніше пригорнулася йому під руку, хоча надворі не було прохолодно.
— Розумні чи ні, все одно це неправильно.
— Згоден. Більшість людей із цим погодяться. Расті зрозумів це ще в дитинстві. Але більшість дітей не сприймають світ у координатах моралі. Потрібні роки, щоби розвинути це відчуття. Ставши дорослими, більшість із нас забуває свої дитячі розваги, такі як спалювання мурашок лупою або відривання крилець мухам. Можливо, їхнідорослі колись робили так само. Тобто якщо взагалі коли-небудь помічали нас. Коли ви останній раз нахилялися до мурашника, щоби його роздивитися?
— Але ж… якби ми знайшли мурашню на Марсі або навіть мікробів, ми б їх не знищували. Бо життя у Всесвіті — така безцінна річ. Боже мій, будь-яка з планет у нашій системі — суцільна пустеля.
Барбі подумав, що, якби специ НАСА знайшли щось живе на Марсі, вони знищили б це без жодних докорів сумління, аби лише покласти його під мікроскоп і вивчати, але не промовив цього.
— Якби ми були більш просунутими науково — чи духовно просунутішими, бо, можливо, саме це потрібно, аби подорожувати в тому безмежжі, що простягається навкруг нас — ми, либонь, переконалися б, що життя існує скрізь. Заселених світів, розумних форм життя там не менше, ніж мурашників на території цього міста.
Чи це його рука вже тепер спочиває збоку на опуклості її грудей? Саме так, погодилася з собою вона. Давно там не лежала чоловіча рука, а відчуття дійсно було приємним.
— Єдине, в чому я впевнений, це те, що існують й інші світи, окрім тих, які ми можемо побачити крізь наші слабенькі телескопи тут, на Землі. Чи навіть за допомогою «Габбла» [428]. І ці… вони…зовсім не тут зараз, розумієте. Це не вторгнення. Вони просто дивляться. І ще… напевно… граються.
— Я знаю, як воно, — мовила вона. — Коли з тобою граються, як з іграшкою.
Він подивився їй в обличчя. На поцілунковій відстані. Вона була не проти, щоб її поцілували, зовсім не проти.
— Що ви маєте на увазі? Ренні?
— Ви вірите, що в житті людини бувають особливі, визначальні моменти? Рубіжні моменти, котрі якраз і змінюють нас?
— Так, — відповів він, думаючи про ту пляму у формі усмішки, пропечатану його черевиком на сідниці в Абдула. Звичайна сідниця чоловіка, що проживав був своє звичайне маленьке життя. — Абсолютно.
— Зі мною це трапилось у четвертому класі. У початковій школі на Мейн-стрит.
— Розкажіть.
— Історія коротка. То був найдовший день у моєму житті, але розповідь займе зовсім мало часу.
Він чекав.
— Я була доволі видною дитиною. Мій батько володів місцевою газетою — тримав пару репортерів і одного рекламного агента, але все решту він робив сам-один, такий собі чоловік-орекстр, саме так йому подобалось вести справу. Ніколи не виникало питання, чим займуся я, коли він відійде від справ. Він вірив у це, моя мати в це вірила, мої вчителі також вірили, і, звісно, вірила в це я сама. Детально було розплановано мою подальшу вищу освіту. Звичайно, і мови не могло йти про якийсь провінційний коледж, типу університету штату Мейн, бо це було не для донечки Ела Шамвея. Дочка Ела Шамвея навчатиметься у Принстоні. Вже в четвертому класі в мене над ліжком висів Принстонський прапорець, я вже тоді жила буквально на валізах. — Усі кругом, включно зі мною, ледь не молилися на кожен мій крок. Тобто всі, окрім моїх однокласників. Я в той час не розуміла причин, це тепер я дивуюся, як я могла цього не помічати. Я сиділа за першою партою і завжди тягнула руку, коли місіс Коннот ставила якесь запитання, і завжди я давала на нього правильну відповідь. Аби можна було, я б наперед виконала всі завдання, я жадала додаткових балів. Я була невситимою здобувачкою оцінок і трохи підлизою. Одного разу, коли місіс Коннот на кілька хвилин залишила нас самих, повернувшись до класу, вона побачила закривавлений ніс малого Джессі Вашона. Місіс Коннот оголосила, що весь клас залишиться після уроків, якщо ніхто не скаже, хто це зробив. Я підняла руку і доповіла, що це зробив Енді Меннінг. Енді вдарив по носі Джессі, коли той відмовився дати йому свою гумку-стирачку. І я не вбачала в цьому нічого неправильного, бо я ж сказала правду. Ви уявляєте собі цю картину?
— Ви її змалювали на високу п'ятірку.
— Цей епізод виявився останньою соломинкою. Одного дня, невдовзі після цього випадку, коли я йшла додому через міський майдан, на мене напала зграйка дівчат, котрі ховалися, чекаючи на мене, в мості Миру. Їх було шестеро. Їх очолювала Ліла Страут, котра тепер має прізвище Кіл'ян — вона вийшла заміж за Роджера Кіл'яна, котрий їй абсолютно підходяща пара. Ніколи не вірте, якщо хтось вас почне переконувати, ніби діти не тягнуть за собою в доросле життя свої дитячі образи. Вони затягли мене на паркову сцену. Я спочатку пручалася, але потім дві з них — одною була Ліла, а другою Сінді Коллінс, тепер мати Тобі Меннінга — не почали мене бити кулаками. Не в плечі, куди, знаєте, зазвичай цілять діти. Сінді ударила мене в щелепу, а Ліла прямо в праву грудь. Як же це було боляче! У мене тільки почали тоді рости груди, і вони самі по собі, навіть без усякого до них доторку, дуже боліли. Я почала плакати. Зазвичай це ясний сигнал — принаймні серед дітей, — що справа зайшла надто далеко. Але не того дня. Коли я заридала, Ліла сказала: «Заткнися, бо гірше буде». Поряд не було нікого, хто міг би їх зупинити. Було холодно, такий мрячний день, і на майдані не було ані душі, окрім нас. Ліла ляснула мені по обличчю так сильно, що аж з носа в мене пішла кров, і виголосила: «Донощиця-задавака! Бодай зжерли б тя собаки!» І всі дівчата почали сміятися. Вони казали, що це за те, що я виказала Енді, і тоді я й сама так думала, але тепер розумію, що то була відплата мені за все, аж по те, як пасували стрічечки в волоссі до моїх блузок і спідничок. Вони носили одяг, а я наряди. Енді просто послужив останньою соломинкою.
428
«Hubble Space Telescope» — телескоп, який з 1990 року працює на навколоземній орбіті; названий на честь американського астронома Едвіна Габбла (1889–1953).