Лінда Еверет спакувала дві великих торби консервів, хотіла було їх виставити за двері кухні, та потім вирішила залишити в коморі, поки вона, Терсі й діти не будуть цілком готові. І дуже зраділа цьому, побачивши, як під'їзною алеєю до будинку наближається отой Тібодо. Цей молодик лякав її не на жарт, але на справжній жах вона могла очікувати, якби він побачив дві торби, вщент заповнені супами, бобами та бляшанками тунця.
«Десь зібралися, місіс Еверет? Ану давайте-но, розповідайте».Проблема полягала в тому, що з усіх новачків, яких понабирав Рендолф, Тібодо був єдиним розумним.
«Ну чому Ренні не міг прислати сюди Ширлза?»Бо Мелвін Ширлз йолоп. Елементарно, мій люб'язний Ватсоне. Вона поглянула крізь кухонне вікно на задній двір і побачила, що Терстон там розхитує гойдалку, на якій сидять Аліса й Дженні. Поклавши морду собі на лапи, поряд лежить Одрі. Джуді з Ейденом граються в пісочниці. Джуді обнімає Ейдена, схоже, вона його втішає. Лінда подумки похвалила за це свою доню. Вона сподівалася, що їй вдасться зробити так, щоб містер Тібодо пішов звідси задоволений раніше, ніж ті п'ятеро на задньому дворі довідаються, що він взагалі сюди приходив. Вона не акторствувала з того часу, як на першому курсі коледжу грала Стеллу в «Трамваї на ім'я Бажання» [433], але цього ранку збиралася знову вийти на сцену. Єдиною позитивною рецензією, якої вона прагла, була її свобода, і тих людей, що наразі перебували на задньому дворі її садиби.
Вона поспішила через вітальню, приймаючи вираз обличчя, який, як вона сподівалася, випромінює тривогу, і відчинила двері. Картер стояв на килимку з написом ПРОСИМО ДО ГОСПОДИ і вже підняв руку, щоби постукати. Їй довелося на нього дивитися знизу вгору; в ній самій було зросту під метр вісімдесят, але він був на цілих півфута вищим.
— Ти диви яка, — усміхнувся Тібодо. — Ще й пів на восьму не пробило, а вона вся сяє, сповнена енергії.
Насправді йому було не до сміху, ранок видався непродуктивним. Проповідниця десь зникла, сучка газетниця також зникла, обидва її репортери, схоже, теж, а на додаток також і Розі Твічел щезла. Ресторан було відчинено, у закладі порядкував той хлопець Вілер, але на питання, де може перебувати Розі, він відповів, що не має поняття. Картер йому повірив. Енс Вілер був схожий на собаку, котрий забув, де закопав свою улюблену кістку. Судячи з жахливих запахів, що долітали з кухні, в готуванні їжі він теж не тямив. Картер обійшов «Троянду-Шипшину» подивитися, чи стоїть там ресторанний фургон. Нема. Його це не здивувало.
Після ресторану він перевірив універмаг, спершу постукавши в передні двері, потім у задні, біля яких хтось із безтолкових робітників магазину залишив покрівельний матеріал для даху — бери хто захоче й неси собі геть. А втім, якщо подумати, хто стане морочити собі голову покрівельним полотном у місті, де більше не йде дощ?
Картер гадав, що в Еверетів теж виявиться порожня нора, пішов сюди лише заради того, щоб потім мати можливість відрапортувати босу, що виконав усі його інструкції до останнього пункту, але, вже підходячи до будинку, почув голоси дітей, які долітали з заднього двору. І її машина стояла на місці. Саме її машина, без усякого сумніву; на приладовій панелі він побачив портативну мигалку. Бос казав про помірне поводження, але, оскільки Лінда Еверет виявилась єдиною, кого він знайшов, Картер вирішив, що може додати до тієї міри трохи жорсткості. Сподобається це комусь чи ні — а їй самій це явно не сподобається — ця Еверет мусить відповісти й за себе, і за тих, кого йому не вдалося розшукати. Проте не встиг він розкрити рота, як вона сама забалакала. І не просто заговорила, а й вхопила його за руку, буквально затягнула до хати.
— Ви знайшли його? Прошу, Картере, з Расті все гаразд? Якщо, боронь Боже… — вона відпустила його руку. — Якщо, боронь Боже, з ним щось трапилось, говоріть тихіше, діти поряд, надворі, вони вже й так посмучені, я не хочу, щоб вони ще більше хвилювалися.
Картер пройшов повз неї до кухні і подивився крізь вікно над мийкою.
— А що це той хіпі-доктор тут робить?
— Він привів дітей, якими опікується. Каро повела їх на збори вчора і… ну, ви самі знаєте, що там з нею скоїлося.
Такої скорострільної балачки Картер очікував від неї почути найменше. Вона, либонь, нічого не знає. Той факт, що вчора ввечері вона була на зборах, а сьогодні вранці ще залишається тут, вочевидь говорить на користь такого припущення. А може, вона просто намагається збити його з пантелику. Робить, як то кажуть, випереджальний наїзд. Цілком може бути, вона тямовита. Це ясно, достатньо лиш поглянути на неї. А також доволі миловидна, як для підстаркуватої бейбі.
— Ви знайшли його? Барбара його не… — їй легко вдалося підпустити тремтіння собі в голос. — Барбара його не скривдив? Підранив і десь покинув? Ви можете сказати мені правду.
Він обернувся до неї, злегка усміхаючись у розрідженому світлі, що линуло крізь вікно.
— Спершу ви.
— Що?
— Спершу ви, я сказав. Ви меніскажіть правду.
— Я знаю лише те, що він зник, — вона дозволила своїм плечам зіщулитись. — І ви не знаєте, куди він дівся. Я бачу, що не знаєте. А якщо Барбара його убив? Якщо він уже його у…
Картер обхопив її руками, крутонув, як крутонув би партнерку в кантрі-танці, і завернув їй руку за спину, аж у плечі в неї хруснуло. Це було зроблено з такою шаленою, надлюдською швидкістю, що вона не могла собі уявити, ніби думка про цей рух прийшла йому в голову раніше, ніж він його виконав.
«Він знає! Він знає і зараз почне мене катувати! Катуватиме, аж поки я все не розкажу».
Він гаряче дихав їй у вухо. А коли заговорив, її щоці стало лоскотно від дряпання його щетини і Лінда вся затремтіла.
— Не жени гонщику, мамуню, — шепнув він ледь чутно. — Ви з Веттінгтон завжди були нерозлийвода — стегно до стегна, цицька до цицьки. І тепер ти хочеш мені сказати, ти не знала, що вона збирається виручати твого чоловіка?
Він ще вище підсмикнув її руку, і Лінді довелося закусити губу, щоб подавити зойк. Діти були поряд, Дженні гукала через плече Терстону, щоб той розхитував їх дужче. Якщо вони почують крик з будинку…
— Якби вона мені сказала, я розказала б Рендолфу, — віддихнула вона. — Невже ви думаєте, що я дозволила б ризикувати життям Расті, коли він ні в чому не винен?
— Винен він у багато чому. Погрожував не дати ліків босу, якщо той не піде у відставку. Блядьський шантажист. Я сам це чув. — Він знову підсмикнув їй руку. Вона дозволила собі неголосний стогін. — Маєш щось сказати з цього приводу? Га, мамуню?
— Може, це й правда. Я його особисто не бачила, не балакала з ним, звідки мені про це знати? Але все одно він єдиний, хто найбільше схожий на справжнього лікаря з усіх, кого ми наразі маємо в місті. Ренні ніколи його б не стратив, Барбі так, можливо, але не Расті. Я це розуміла, і ви мусили б розуміти це. А тепер відпустіть мене.
Він її мало не відпустив. Все ліпилося докупи. Та раптом йому зринула краща думка і він підштовхнув її до мийки.
— Нахились, мамуню.
— Ні!
Він знову шарпонув угору її руку. Відчуття було таке, наче та ось-ось вивернеться з плечового суглоба.
— Нахиляйся. Уяви, що миєш своє гарне біляве волосся.
— Ліндо? — погукав Терсі. — Як ви там?
«Господи, хоч би він не запитав, чи зібрала я вже харчі. Прошу, Господи, вбережи нас від цього».
А слідом її прохромила інша думка: «Де дитячі валізки? Дівчатка вже були спакували кожна собі дорожню валізку. А якщо вони складені у вітальні?»
— Відповідай йому, скажи, що в тебе все гаразд, — наказав Картер. — Нам же не потрібен тут цей хіпі. Чи діти. Авжеж?
Боже, ні. Але де ж вони поставили свої валізки?
— Нормально! — гукнула вона.
— Скоро вже? — перепитав Терстон.
«Ох, Терсі, замовкни».
— Ще п'ять хвилин.
Терстон хвильку постояв з таким виразом, ніби хотів ще про щось запитати, але потім знову взявся гойдати дівчаток.
— Добре впоралась. — Тепер Картер навалився на неї, у нього встав. Вона відчула його задом крізь тканину джинсів. За відчуттям, той був великий, як розсувний ключ. Та раптом Картер відступився.
433
Всесвітньо відома п'єса (1947) американського драматурга Теннессі Вільямса (1911–1983); Стелла Ковальські (в дівоцтві Дюбуа) — одна з головних героїнь п'єси, вірна дружина свого безпутного чоловіка.