— Ні, сер. Мої обидва сини з дружинами мусять приїхати, вони мені пообіцяли. Привезуть своїх дітей. Я не бажаю розминутися з ними. І не покину тут мою дружину. Вона й так розстроєна.
Генрі радо б струсонув цього дядька за його тупість (і буквально придушив би його за егоїзм). Натомість він вимагає в Оллната ключі й просить показати, котрим відкривається гараж. А тоді каже Оллнатові, що той може повертатися до своєї дружини.
— Вибач, Генрі, — говорить Оллнат, — але я мушу побачитися зі своїми дітьми й онуками. Я на це заслужив. Я не закликав кривих, убогих та сліпих сюди приходити і я не збираюся платити за їхню тупість.
— Авжеж-авжеж, ти файний американець, нема питань, — каже Генрі. — Забирайся геть з моїх очей.
Оллнат відкриває рота, збираючись протестувати, але передумує (мабуть, щось помітив у виразі обличчя офіцера Моррісона) і шкрьобає собі геть. Генрі голосно гукає Памелу, котра не виказує невдоволення, коли він каже їй, що вона мусить повернутися до міста, тільки питає куди, що і чому. Генрі їй пояснює.
— Гаразд, але… у тих шкільних автобусах стандартне переключення передач? Бо я не вмію на стандартному…
Генрі голосно перепитує про це в Оллната, котрий стоїть біля Купола зі своєю дружиною Сарою, обоє невідривно дивляться на порожнє шосе по інший бік міської межі.
— Шістнадцятий номер має стандартну коробку, — кричить у відповідь Оллнат. — Усі решта — автоматичні! І скажи їй, щоб не забула про блокування! Ті автобуси не заводяться, якщо водій не замкнув на собі ремінь безпеки!
Генрі відсилає Памелу на завдання, просячи бути розсудливою, але повернутись якомога швидше. Автобус йому потрібен терміново.
Спершу люди біля Купола стоять, нетерпляче дивлячись на дорогу. Потім більшість із них сідають. Хто приніс із собою ковдри, ті їх розстеляють. Декотрі прикривають собі голови від каламутного сонця принесеними плакатами. Ущухають мляві балачки, і тому ясно чути голос Венді Голдстон, коли вона запитує в своєї подружки Еллен, куди поділися цвіркуни — не чути їхніх співів у високій траві.
— Чи це я оглухла? — питається вона.
Ні, вона не глуха. Цвіркуни теж або замовкли, або померли.
У студії РНГХ повний повітря (свіжого, прохолодного) простір центрального приміщення відлунює голосом Ерні «Барила» Келлога [444], котрий зі своїм тріо «Втіха», гатить роковий псалом «Я отримав телефонний дзвінок з Небес, і на лінії був Ісус». Двоє чоловіків не слухають музику; вони дивляться телевізор, зачудовано втупившись у поділений навпіл екран, як і Марта Едмандс (котра вже допиває другу пляшку пива «Бадвайзер», зовсім забувши про накритий простирадлом труп Клейтона Брессі поряд з собою). Зачудовано, як і вся Америка і — факт — як решта світу.
— Поглянь на них, Сендерсе, — видихає Майстер.
— Я дивлюся, — каже Енді. На колінах у нього лежить КЛОДЕТТ. Майстер запропонував йому ще пару гранат, але цього разу Енді відхилив пропозицію. Він боїться, що висмикне чеку, а сам застигне. Він таке бачив якось у кіно. — Це дивовижно, але чи не вважаєш ти, що краще б нам було чатувати перед візитом наших гостей.
Майстер розуміє, що Енді правий, але важко відірвати очі від того боку екрана, де камера з гвинтокрила супроводжує автобуси і великий фургон з відеобладнанням, котрий очолює весь цей парад. Він знає кожну цятку на тім шляху, де вони проїжджають; він усе там впізнає навіть згори. Візитери неухильно наближаються.
«Всі ми неухильно наближаємося», — думає він.
— Сендерсе!
— Що, Майстре?
Майстер подає йому коробочку льодяників «Сакретс» [445].
— Їх не приховає скеля, мертве дерево не дасть укриття, ані цвіркун не втішить. От тільки, де саме це в Книзі сказано, вилетіло мені з голови.
Енді відкриває коробочку, бачить там щільненько притулені одна до одної шість штук товстеньких самокруток і думає: «Солдати екстазу».Це найпоетичніша думка за все його життя, і він від цього ледь не плаче.
— Ти можеш подарувати мені «амінь», Сендерсе?
— Амінь.
Майстер натискає кнопку на телевізійному пульті, й екран гасне. Йому б хотілося побачити, як під'їдуть автобуси — хоч який не обдовбаний він чи, там, параноїк, проте, як і будь-хто інший, він любить історії зі щасливим возз'єднанням до того розлучених людей, — але гіркі люди можуть з'явитися будь-якої хвилини.
— Сендерсе!
— Тут, Майстре.
— Я виведу з гаража фургон «Християнські обіди на колесах» і поставлю його під дальнім торцем складу. Там я за ним засяду і добре бачитиму ліс. — Він бере до рук БОЖОГО ВОЇНА. Підвішені до автомата гранати розхитуються, стукаючись одна об одну. — Чим більше я про це думаю, тим більше впевнений, що саме звідти вони й полізуть. Там є під'їзна просіка. Вони, можливо, гадають, що я про неї не знаю, але… — Майстрові червоні очі спалахують. — Майстер знає більше, ніж про це думають люди.
— Я знаю. Я люблю тебе, Майстре.
— Дякую тобі, Сендерсе. Я тебе теж люблю. Якщо вони з'являться з лісу, я дам їм вийти на відкрите місце, а тоді покладу, як пшеницю в жнива. Але ми не можемо класти всі наші яйця до одного кошика. Тому я хочу, щоб ти пішов, зайняв місце там, де ми їх зустріли минулого разу. Якщо хтось із них з'явиться з того боку…
Енді скинув угору КЛОДЕТТ.
— Саме так, Сендерсе. Але не поспішай. Підпусти їх якомога ближче і лиш тоді починай стріляти.
— Так я й зроблю. — Іноді Енді вражає сумнів, що все це йому сниться; і зараз саме такий момент. — Як пшеницю в жнива.
— Йо, алілуя. Але послухай-но мене уважно, бо це важливо, Сендерсе. Не йди зразу, як почуєш, що я почав стріляти. І я не прийду зразу, якщо почую, що типочав стріляти. Вони можуть здогадатися, що ми розділилися, та я достатньо мудрий для таких трюків. Ти вмієш свистіти?
Енді засовує до рота два пальці й видає пронизливий свист.
— Добре, Сендерсе. Чудово, насправді.
— Я навчився цього в початковій школі, — він не продовжує своєї подальшої думки вголос: «Коли життя було простішим».
— Засвистиш тільки, якщо побачиш, що тобі непереливки. Тоді я прийду. А якщо почуєш, що свищу я, біжи стрімголов підсилювати мою позицію.
— Окей.
— Давай курнемо за це, Сендерсе, що ти на таке скажеш?
Енді підтримує пропозицію.
На Чорній Гряді, на краю саду Маккоя, сімнадцять утікачів стоять на тлі замурзаного небосхилу, немов індіанці в якомусь вестерні Джона Форда [446]. Більшість із них у мовчазному зачаруванні дивляться на мовчазну процесію, що рухається по шосе 119. Вони стоять майже за шість миль звідти, але розміри натовпу не дозволяють його не помітити.
Один лиш Расті дивиться на дещо ближче, і це наповнює його такою радістю, що хоч співай. Сріблястий фургон «Одіссей» мчить по дорозі Чорна Гряда. У нього перехоплює дихання, коли той наближається до виїзду з гаю, до осяйного поясу, котрий знову тепер став невидимим. Йому вистачає часу, аби подумати про те, як жахливо все може обернутись, якщо той, хто там сидить за кермом — а це Лінда, припускає він, — зомліє і фургон перекинеться, але ось той уже проминув небезпечну точку. Здалося, його там трішечки вихнуло, проте Расті розуміє, що навіть це може бути лише його уявою. Невдовзі його родина вже буде тут.
Вони стоять за сто ярдів зліва від коробочки, але Джо Макклечі здається, ніби він її відчуває: ця легка пульсація, що бринить у його мозку кожного разу, як спалахує ліловий вогник. Утім, це можуть бути просто трюки його власного розуму, але він так не думає.
Барбі стоїть поряд з ним, обнімаючи міз Шамвей. Джо торкається його плеча і каже:
— У всьому цьому відчувається щось погане, містере Барбара. Усі ті люди разом. Щось жахливев цьому відчувається.
— Так, — погоджується Барбара.
— Вониспоглядають. Шкіроголовці. Я їх відчуваю.
— Я теж, — каже Барбара.
— І я, — каже Джулія голосом тихим таким, що її ледь чутно.
У кімнаті засідань у міськраді Великий Джим і Картер Тібодо мовчки дивляться на телеекран, де два різних кадри згори поступаються зображенню, що транслюється з рівня землі. Спершу зображення дрижить, як на відеокадрах наближення торнадо або відразу після вибуху автомобіля. Вони бачать небо, гравій і ноги, що біжать. Хтось бурмотить:
444
Кінг вигадав співака Ерні Келлога, поєднавши ім'я Ерні Родригеса і прізвище Ричарда Келлога — музикантів реального блюз-рокового гурту «Canned Heat» («Консервована спека»).
446
Джон Форд (1894–1973) — один із найповажаніших режисерів в історії американського кіно.