— Давай, поспішай.
Голос Вульфа Бліцера:
— Прибув транспорт з відеобладнанням. Вони вочевидь поспішають, і, я певен, десь за хвилину ми… так. Ох, царю небесний, ви лишень подивіться на це.
Камера панорамує сотні мешканців Честер Мілла під Куполом у той момент, коли вони підводяться на ноги. Це виглядає так, немов великий натовп паломників разом встає після спільної молитви десь на відкритому повітрі. Тих, що попереду, притискають до Купола ті, що за ними; Великий Джим бачить розплющені носи, щоки і губи, так, ніби громадян притискають до якоїсь скляної стіни. На мить йому трохи паморочиться в голові, і він розуміє чому: це він уперше дивиться сюди ззовні. Це вперше ним усвідомлюється монструозність і водночас реальність цього явища. Уперше він насправді лякається.
Ледь чутні, приглушені Куполом, долітають звуки пістолетних пострілів.
— Мені здається, я чую постріли з вогнепальної зброї, — каже Вульф. — Андерсоне, ви чуєте постріли? Що трапилось?
Ледь чутно, немов через супутниковий телефонний зв'язок із кимсь загубленим у нетрях австралійської пустелі, долітає голос Андерсона Купера.
— Вульфе, ми поки ще не там, але переді мною малий монітор і там щось схоже на…
— Я вже бачу, — каже Вульф. — Схоже, що там…
— Це Моррісон, — говорить Картер. — Він таки має чоловічі яйця, нічого казати.
— З завтрашнього дня його звільнено, — кидає Великий Джим.
Картер дивиться на нього, звівши вгору брови:
— За те, що він сказав на зборах учора?
Великий Джим наставляє на нього палець:
— Я знав, що ти метикуватий хлопець.
Сам Генрі Моррісон біля Купола не думає про вчорашні збори, ані про хоробрість він не думає, ані про виконання обов'язку; він думає, що людей зараз роздавлять об Купол, якщо він щось не зробить, і то терміново. Тому він стріляє з пістолета вгору. За його прикладом кілька копів — Тодд Вендлештат, Ренс Конрой і Джо Боксер — роблять те саме.
Галас (і крики болю тих людей попереду, котрих притиснули до Купола) поступається місцем шокованій тиші, і Генрі волає у мегафон: «РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ! РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ, ЧОРТИ ВАС ЗАБИРАЙ! МІСЦЯ ВИСТАЧИТЬ УСІМ, ЯКЩО ВИ ПРОСТО РОЗІЙДЕТЕСЬ НАХЕР ПО СТОРОНАХ!»
Лайка діє на них ще протверезливіше за пістолетну стрільбу і, хоча найбільші упертюхи залишаються на шосе (Білл і Сара Оллнати найупертіші серед них, а також Джонні й Керрі Карвер), інші починають сунутись вздовж Купола. Дехто прямує праворуч, але переважна більшість сунуть ліворуч, на поле Алдена Дінсмора, куди йти легше. Серед них і Петра з Генріетою, трохи похитуючись після щедрих ковтків «Канадської сухої ракети».
Генрі ховає зброю до кобури і наказує зробити так само іншим офіцерам. Вендлештат і Конрой слухаються, але Джо Боксер продовжує тримати в руці свій тупорилий — найдешевшого базарного виду з усіх, які коли-небудь доводилось бачити Генрі, — пістолет 38 калібру.
— А змусь мене, — фиркає він, і Генрі думає: «Це все дурний сон. Скоро я прокинусь у себе в ліжку, і підійду до вікна, і побачу там свіжий, гарний осінній день».
Багато хто з тих, хто вирішив не ходити до Купола (тривожно велика кількість людей залишилася в місті тому, що вони почали відчувати проблеми з диханням), можуть усе це бачити по телевізору. Чоловік сорок засіли в «Діппері». Томмі й Вілла Андерсони самі зараз біля Купола, але свій заклад вони залишили відкритим і телевізор увімкнутим. Люди, що стовпилися на дерев'яній підлозі салуна перед великим екраном, поводяться дуже тихо, хіба що чути чиїсь схлипи. Зображення високої роздільності кришталево чітке. Воно рве душу.
Не тільки вони вражені видовищем восьми сотень людей, що вишикувалися вздовж невидимого бар'єра, дехто розпластавши долоні на тому, що здається просто повітрям. Вульф Бліцер каже:
— Я ніколи не бачив такої туги на людських обличчях. Я… — він затинається, — я краще помовчу, нехай зображення говорить саме за себе.
Він замовкає, і це добре. Це та картина, що не потребує ніяких тлумачень.
На своїй прес-конференції Кокс попереджав: «Відвідувачі висадяться і пройдуть… Відвідувачам буде дозволено стояти на відстані два ярди від Купола, ми вважаємо таку дистанцію безпечною».Певна річ, усе відбувається інакше. Тільки-но відчиняються двері автобусів, як тут же люди ринуть звідти потоками, вигукуючи імена своїх рідних і близьких. Кілька з них падають, і натовп галопом біжить по них (одну людину в цій колотнечі затопчуть на смерть, а чотирнадцять буде поранено, півдюжини серйозно). Солдатів, котрі намагаються забезпечити неприступну смугу перед самим Куполом, змітають геть. Обірвані жовті стрічки з написами ПРОХОДУ НЕМА зникають в пилюці, здійнятій підошвами поспішаючих ніг. Маса новоприбулих рветься вперед і розсипається по свій бік вздовж Купола, більшість людей плачуть, і всі вигукують імена своїх дружин, чоловіків, дідів та баб, синів і дочок, своїх коханих. Четверо або збрехали про наявність в них різних електронних медичних пристроїв, або самі про них забули. Троє з них помирають миттєво; четвертий, котрий не знайшов свого живленого від батареї слухового імплантату в списку заборонених пристроїв, пролежить у комі тиждень, перш ніж сконати від численних крововиливів у мозок.
Потроху-помалу вони розбираються між собою, і все це бачать телекамери знімальної команди. Вони спостерігають, як мешканці міста і візитери притискають долоні до долонь з невидимим бар'єром між ними; вони стежать за тим, як плачуть жінки і чоловіки, вдивляючись одне одному в очі; вони примічають тих, хто зомліває, як всередині Купола, так і ззовні, і тих, що вклякають на колінах і моляться, зчепивши задерті догори руки; вони фіксують чоловіка на зовнішньому боці, котрий починає гатити кулаками по тій перегородці, що не пускає його до його вагітної дружини, він гатить, допоки в нього не тріскається шкіра і краплі крові мерехтять у повітрі; вони роздивляються на стареньку, яка намагається торкнутися пальцями — гладенькі побілілі пучки притиснуті до невидимої поверхні — лоба своєї зарюмсаної онучки.
Знову злітає в повітря телевізійний вертоліт і ширяє вгорі, передаючи образи подвійної людської змії, що розтягнулася на чверть милі. На моттонському боці листя горить яскравими жовтневими кольорами; на боці Честер Мілла воно безвільно висить. Позаду міських жителів — на дорозі, по полях, застряглі в чагарнику — десятки покинутих плакатів. У цю мить возз'єднання (чи майже возз'єднання) політика й протести забуті.
Кенді Кравлі [447]каже:
— Вульфе, поза всякими сумнівами, це найсумніша, найдивовижніша подія з усіх, які я бачила за довгі роки моєї репортерської роботи.
Поза тим, ніхто краще не адаптується за людську істоту, тож потроху-помалу збудження і почуття незвичайності починають розвіюватися. Афект возз'єднання поступається місцем настрою відвідин. А поза людською лінією — по обидва боки Купола — відтягують назад тих, яким уже стало зле. На міллівському боці нема намету Червоного Хреста, куди б їх можна було доправити. Поліція збирає їх там, де вбогу тінь відкидають поліцейські автомобілі, нехай тут почекають на Памелу Чен зі шкільним автобусом.
Рейдова команда перед нападом на РНГХ дивиться в поліцейській дільниці на все це з таким самим мовчазним захватом, як і люди повсюди. Рендолф їм дозволяє; хоча скоро вже треба вирушати. Він перевіряє імена за списком у своїй течці, а потім жестом кличе Фредді Дентона за собою на ґанок. Він очікував, що Фредді засмутиться, дізнавшись, що його позбавили ролі головнокомандувача (Пітер Рендолф усе життя судить людей по собі), але цього нема. Тут справа світить набагато серйозніша за витягання з бакалійної крамниці якогось засмальцьованого старого пияка, і Фредді навпаки радий спихнути з себе відповідальність. Звісно, він був би не проти, якби йому поставили це в заслугу, коли все піде як годиться, а якщо ні? Рендолф таких сумнівів не має. Один шкідник-нероба та ще тишко-аптекар, котрий не промовить слова «гівно», навіть якщо побачить його в себе в тарілці? Що там може піти не так?