Але, стоячи на сходах, звідки не так давно шкереберть котилася Пайпер Ліббі, Фредді довідується, що йому не вдалося цілком уникнути командирської ролі. Рендолф вручає Фредді папірець. На ньому сім імен. Одне з них його власне. Решта шість належать Мелу Ширлзу, Джорджу Фредеріку, Марті Арсенолту, Обрі Таулу, Стаббі Норману і Лорен Конрі.
— Ти поведеш цю групу тим путівцем, — каже Рендолф. — Ти знаєш ту дорогу?
— Атож, вона відходить від Малої Курви неподалік міста. Батько Нечупари Сема проклав там про…
— Мене не цікавить хто її проклав, — обриває його Рендолф, — просто доїдеш по ній до кінця. А опівдні проведеш там своїх людей крізь шматок лісу. І вийдеш на задвірки радіостанції. Опівдні,Фредді. Це означає ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше.
— Я гадав, ми всіразом мусимо вирушати по цій дорозі, Піте.
— Плани змінились.
— А Великий Джим знає, що вони змінились?
— Фредді, Великий Джим виборний. Шеф поліції тут я. Отже, це я твій начальник, тому, будь такий ласкавий, стули зараз пельку і слухай.
— Вибачаюсь-ся, — мимрить Фредді, прикладаючи долоні горнятками собі до вух зухвалим, якщо не сказати більше, манером.
— Я під'їду і стану на дорозі, що проходить повз фасадстанції. Зі мною будуть Стюарт і Ферн. А також Роджер Кіл'ян. Якщо Буші з Сендерсом настільки дурні, що чинитимуть тобі опір — іншими словами, якщо ми почуємо постріли з-поза радіостанції, — ми втрьох нападемо на них ззаду. Ти все зрозумів?
— Йо, — Фредді цей план здається насправді розумним.
— Чудово, давай тепер синхронізуємо годинники.
— Еее… вибачаюся?
Рендолф зітхає:
— Нам треба перевірити, що вони йдуть однаково, таким чином полудень у нас обох настане в один і той самий час.
Обличчя у Фредді лишається зачудованим, але він слухняно робить, що йому сказано.
Хтось — з голосу начебто Стаббі — кричить у приміщенні дільниці: «Ух ти, ще один відкинув копита! Отих зомлілих уже понакладено попід тими «крузерами», як колод на дрова!» У відповідь йому лунає сміх і оплески. Вони там напомповані адреналіном, збуджені причетністю до того, що Мел Ширлз назвав «службовим відрядженням із можливою стріляниною».
— Вирушимо в похід об одинадцятій п'ятнадцять, — обертається Рендолф до Фредді. — Таким чином, зараз ми маємо ще майже сорок п'ять хвилин на те, щоб далі дивитися це шоу по телевізору.
— Хочеш попкорну? — питає Фредді. — У нас його сила-силенна, там, у шафці над мікрохвильовкою.
— А чого ж, можна, я залюбки.
А там, біля Купола, Генрі Моррісон іде до своєї машини і щедро пригощається прохолодною водою. Форма на ньому просякла потом, він не може пригадати, чи був ще коли-небудь настільки утомленим (це головним чином через важке повітря, гадає він — він засапався і, схоже, ніяк не може віддихатися), але в цілому він задоволений собою й своїми підлеглими. Їм вдалося відвернути масову тисняву під Куполом, на їхньому боці ніхто не помер — поки що — і народ заспокоївся. З півдюжини телеоператорів снують туди-сюди на моттонському боці, намагаючись зняти якомога більше епізодів возз'єднання близьких. Генрі розуміє, що це порушення приватності, але він гадає, що Америка і світ поза нею мають право це бачити. А загалом, людям, здається, на це байдуже. Декому це навіть подобається; отримують «свої п'ятнадцять хвилин» [448]. Генрі має час, щоб пошукати своїх матір і батька, хоча він не дивується, коли не бачить їх; вони живуть казна-де, у чорта на рогах, аж у Деррі [449], і вже в літах. Він сумнівається, щоб вони взагалі брали участь у лотереї для відвідувачів.
Новий гелікоптер плеще лопатями, наближаючись із заходу, і, хоч Генрі про це невідомо, всередині цього вертольота сидить полковник Джеймс Кокс. Кокс теж не може нарікати на те, як загалом проходить День побачень. Йому доповіли, що на честер-міллівському боці не видно ніяких приготувань до прес-конференції, проте це його ані дивує, ані тривожить. Зважаючи на той багатий матеріал, який він уже зібрав, його більше здивувала б поява Ренні. Кокс віддавав честь багатьом особам за роки своєї кар'єри, і бздуна при владі він чує за милю.
Нарешті Кокс бачить довгу вервечку візитерів і навпроти них — мешканців міста, яке потрапило в пастку. Це відриває Кокса від його думок.
— А чи це не найжахливіше видовище, — бурмоче він. — А чи це не найжахливіше видовище з усіх, будь-коли кимсь бачених?
Під Куполом позаштатний підручний Тобі Меннінг кричить: «Он їде автобус!»
Хоча цивільні ледь на це зауважують — вони або захоплені спілкуванням зі своїми родичами, або ще шукають їх, — копи здіймають радісний галас.
Генрі обходить свій «крузер», і дійсно, великий жовтий шкільний автобус вже проїжджає повз салон «Уживані автомобілі Джима Ренні». Хай Памела Чен і важить не більше від ста п'яти фунтів [450]у намоченому стані, але зараз вона зірка цього шоу, та ще й за кермом великого автобуса.
Генрі дивиться на свій годинник і бачить, що вже двадцять хвилин по одинадцятій. «Ми впораємося, — думає він. — Ми впораємося з усім цим просто чудово».
По Мейн-стрит три великих помаранчевих ваговози котять міським пагорбом. У третьому Пітер Рендолф тісниться разом зі Стю, Ферном і Роджером (запашний аромат курей). І лише коли вони з'їжджають з північного шосе 119, беручи курс на Малу Курву і радіостанцію, Рендолфа вражає одна думка, і він ледь утримується, щоб не стукнути кулаком собі по лобі.
Вони запаслися купою вогнепальної зброї, але забули шоломи й кевларові [451]жилети.
Повернутись і взяти? Якщо так, вони зможуть встигнути на позицію не раніше від дванадцятої п'ятнадцять, а то й ще пізніше. Та й бронежилети майже напевне виявляться зайвими. Одинадцятеро проти двох, кім того, ті двоє, либонь, обдовбані в грязь. Це мусить бути легка прогулянка, не інакше.
Енді Сендерс розташувався за тим самим дубом, де він стояв і минулого разу, коли приїздили гіркі люди. Не взявши жодної гранати, спереду собі за ремінь він заткнув шість повних магазинів, плюс ще чотири стирчало в нього за поясом ззаду. А в дерев'яному ящику біля його ніг лежало ще дві дюжини. Достатньо, щоб оборонитися від армії… хоча, він гадав, якщо Великий Джим насправді пришле сюди цілу армію, його самого моментально вколошкають. Бо, врешті-решт, він усього лиш якийсь «пілюлько».
Почасти йому було важко повірити в те, що він оце таким зараз займається, але інша частина його душі — той аспект його характеру, про існування якого він ніколи б не здогадався без метамфетаміну — перебувала в похмурому задоволенні. А також в обуренні.
Великі Джими цілого світу не мусять володіти усім на світі, і звідси вони також нічого не вивезуть. Цього разу ніяких переговорів не буде, ніяких політичних компромісів, ніяких поступок. Він стоятиме до кінця зі своїм другом. Зі своїм душевнимдругом. Енді розумів, що мислить нігілістично, але це було добре. Все життя він вираховував ціну, яку треба сплачувати за те чи інше, і обдовбаний стан «на-все-насрати» став для нього п'янливою переміною на краще.
Він почув гудіння ваговозів, що наближалися, і подивився на свій годинник. Той зупинився. Енді подивився на небо і за положенням жовто-білого сяйва, що було колись сонцем, вирішив, що зараз мусить бути десь близько полудня.
Він слухав бубнявіння дизельних двигунів, а коли цей звук відхилився вбік, зрозумів, що його compadre [452] нюхом вгадав гру — унюхав усе точно, як якийсь мудрий форвард-ветеран під час обіднього футбольного матчу в неділю. Частина їх завернула до путівця позаду радіостанції.
Енді глибоко затягнувся димом своєї чергової чад-доні, затримав дихання на якомога довше і перегодом видихнув. Із жалем кинув недопалок косяка на землю і затоптав. Більше він не куритиме (хай там як не просвітлює його цей приємний процес), щоб не видати своєї позиції.
448
Знаменита фраза художника Енді Ворхола, сказана ним 1968 року: «У майбутньому кожен матиме свої 15 хвилин світової слави».
451
Кевлар — вп'ятеро міцніший від сталі синтетичний матеріал, розроблений 1965 року компанією «Дюпон».