Він бере Джулію за руки і притуляється губами до її вуха:
— Ми мусимо йти. Хватай Пайпер, а вона нехай чіпляє того, хто стоїть далі за нею. Всі один одного…
— А як же він? — кричить вона, не перестаючи показувати на повільну фігурку.
Можливо, там дитячий візочок, та річ, яку тягне цей чоловік або жінка. Він навантажений чимось важким, бо та людина зігнута і рухається дуже повільно.
Барбі мусить переконати Джулію, бо часу лишилося надто мало.
— Не думай про нього. Ми повертаємося до будинку. Зараз же.Всім зімкнути руки, щоб ніхто не залишився тут.
Вона намагається обернутися, подивитись на нього, але Барбі тримає її міцно.
Йому потрібне її вухо — буквально, — бо він хоче, щоб вона все нарешті зрозуміла.
— Якщо ми не підемо зараз, потім може вже бути пізно. У нас закінчиться повітря.
По шосе 117 в голові колони втікаючих автомобілів мчить Велма Вінтер у своєму пікапі «Датсун». Вона неспроможна думати про щось інше, окрім диму, який заповнює її люстерко заднього огляду. На спідометрі в неї сімдесят миль, коли вона врізається в Купол, про який у своєму панічному стані Велма абсолютно забула (словом, чергова пташка, тільки ця наземна). Зіткнення відбувається там же, де Біллі й Ванда Дебек, а потім Нора Робішо і Ельза Ендрюс потрапили в біду тиждень тому, невдовзі по тому, як опустився Купол. Двигун Велминого пікапа стрибає назад і розриває її навпіл. Верхня її частина катапультується крізь лобове скло, тягнучи за собою святковий серпантин кишок, і розплющується об Купол, немов соковита комаха. Це початок стовпища дванадцяти машин, в яких кілька людей гинуть зразу. Більшість отримують лише поранення, але довго страждати їм не доведеться.
Генріета з Петрою відчувають, як їх омиває жаром. Те саме відчувають і сотні притиснутих до Купола людей. Вітром їм здіймає волосся, вітер шарпає їх за одяг, котрий невдовзі згорить.
— Візьми мою руку, любонько, — каже Генріета, і Петра бере її за руку.
Вони бачать, як великий жовтий автобус робить широкий, п'яний розворот. Він ледь не завалюється у рівчак, чудом не наїжджаючи на Річі Кіл'яна, котрий спершу ухиляється вбік, а потім проворно кидається вперед, до минаючого його автобуса, і хапається за задні двері. Річі підбирає ноги і вже навпочіпки сидить на бампері.
— Я сподіваюся, у них вийде, — мовить Петра.
— Я теж, любонько.
— Але мені в це не віриться.
Тепер деякі олені з пожежища, що насувається, вискакують, уже охоплені вогнем.
Генрі перехоплює кермо автобуса. Памела стоїть поряд з ним, тримаючись за хромований стояк. Пасажири — це близько дюжини тих мешканців міста, що сіли в автобус раніше, бо мали якісь фізичні проблеми. Серед них Мейбел Олстен і Мері Лу Кост'ас зі своєю дитиною, на голові в котрої все ще бейсбольний картуз Генрі. Грізний Джо Ламойн теж забрався на борт, хоча в нього проблеми, схоже, не фізичного а радше психічного порядку; він скавчить від страху.
— Топчи педаль і газуй на північ! — кричить Памела. Вогонь уже майже дістався до них, він менше ніж за п'ятсот ярдів попереду, і від його ревіння трясеться світ. — Жени як мазефакер, нізащо не зупиняйся!
Генрі розуміє, що це безнадійно, але оскільки він також розуміє, що краще вже такий вихід, ніж теж безнадійно притискатися спиною до Купола, він блимає передніми фарами і різко рве вперед. Памелу кидає назад, на коліна Чеза Бендера, вчителя — Чезу допомогли залізти в автобус, коли в нього почало пришвидшуватись серцебиття. Він обхоплює Паммі руками, щоб не дати їй впасти. Лунають крики і перелякані зойки, але Генрі їх ледь чує. Він знає, що попри фари скоро перестане бачити дорогу, ну то й що? Він коп, він їздив цією ділянкою шосе тисячі разів.
«Використовуй силу, Люк»[464], — думає він і вголос сміється, вдавлюючи педаль акселератора в долівку, спрямовуючи автобус у палаючу темряву. Річі Кіл'ян, котрий тримається за задні двері автобуса, раптом не може дихати. Часу йому вистачає тільки на те, щоб побачити, як спалахують його руки. За мить температура за бортом автобуса підскакує до восьмисот градусів [465]і його змітає з бампера, немов м'ясну жаринку з розпеченого гриля.
Світильники вздовж центра автобуса ввімкнуті, в їх слабкому жеврінні «опівнічного генделика» зблискують налякані, зрошені потом обличчя пасажирів, але світ ззовні автобуса перетворився на мертвенну чорноту. Кучерявиться смерчами попіл у радикально скорочених променях фар. Генрі кермує по пам'яті, дивуючись, що шини під ним досі не вибухнули. Він усе ще сміється, хоча сам себе не чує через верещання ошпареного кота, яке видає двигун 19-го. Він тримається дороги; цього вже достатньо. Скільки ще залишилося, поки вони вирвуться з іншого боку вогняної стіни? Чи це взагалі можливо, що вони зможутькрізь неї прорватися? Він починає думати, що так, така можливість існує. Боже милостивий, наскільки ж вона широка?
— Ти прорвешся! — кричить Памела. — Ти вжепрориваєшся!
«Може бути, — думає Генрі. — Може, я вивезу нас».
Але, Господи, який жар!Він тягнеться рукою до регулятора кондиціонера, збираючись провернути його до кінця, на максимальний холод, і саме в цю мить усередину ввалюються вікна і автобус затоплює жаром. Генрі думає: «Ні! Ні! Не тепер, коли ми так близько».
Але коли з обвугленого автобуса вивітрюється дим, попереду він не бачить нічого, окрім чорної пустелі. Дерева вигоріли до тліючих пнів і сама дорога перетворилася на киплячий рівчак. А відтак ззаду його накриває вогняним кожухом і Генрі Моррісон більше не пам'ятає нічого. Автобус № 19 зіскакує з останків шосе і перекидається, і з кожного його розбитого вікна чвиркає вогонь. Швидко чорніюче гасло ззаду автобуса закликає: «НЕ ПОСПІШАЙ, ДРУЖЕ! МИ ЛЮБИМО НАШИХ ДІТЕЙ!»
Оллі Дінсмор мчить до корівника. Дихальна маска дідуся Тома висить у нього на шиї, а в руках він тягне два кисневих балони з силою, про яку він у себе ніколи не підозрював (другий балон він помітив, коли біг напрямки крізь гараж), хлопчик біжить до сходів, які зведуть його вниз, до картопляного льоху. Згори щось сутужно рипить, це зайнявся дах. З західного боку корівника починають горіти ще й гарбузи, запах такий насичений, поживний, як на День подяки [466]в пеклі.
Пожежа рухається до південної границі Купола, пробігаючи останню сотню ярдів; на фермі Дінсмора руйнуються корівники і щось вибухає. Генріета Клевард задивилася на вогонь, що надходить, і думає: «Ну, я вже стара. Я прожила ціле життя. Його в мене більше, ніж могла б собі уявити ця бідна дівчина».
— Відвернися, любонько, — говорить вона Петрі, — і поклади голову мені на груди.
Петра Ширлз піднімає своє заплакане і дуже юне обличчя до Генріети.
— Мені буде боляче?
— Лише одну секунду, любонько. Заплющ очі, а коли їх розплющиш, ти вже купатимеш ноги в прохолодному ручаї.
Петра промовляє свої останні слова:
— Красиво звучить.
Вона заплющується. Те саме робить і Генріета. Вогонь охоплює їх. Ось лишень щойно вони були тут, а вже наступної секунди… щезли.
Кокс усе ще поблизу, по інший бік Купола, і камери все ще знімають з безпечної відстані на території блошиного ринку. Вся Америка дивиться на це в шокованому зачаруванні. Ошелешені коментатори заніміли, тож єдиним звуковим супроводом залишається сам вогонь, який має багато чого сказати.
Ще якусь мить Кокс бачить довгу людську змію, хоча фігури, з яких вона складається, видніються лише силуетами на тлі вогню. Більшість їх — як і втікачі на Чорній Гряді, котрі нарешті вирушили до будівель ферми й своїх автомобілів — тримаються за руки. А потім вогонь накочується на Купол і закипає, і всі вони щезають. Ніби заради компенсації їхнього зникнення стає видимим сам Купол: грандіозна закопчена стіна, що височіє до неба. Більшу частину жару вона затримує всередині, але й назовні його проривається достатньо, щоб змусити Кокса розвернутися і тікати. На бігу він зриває з себе задимлену сорочку.
466
Одне з головних свят у США, яке святкується в четвертий четвер листопада; свято відзначає перший урожай, зібраний пілігримами 1621 року після голодної зими.