— Тепер ви бачите, — продовжував Теппер. — Не гелікоптери гудять, а вентилятори промислового типу. А зараз… якщо ми знову наїдемо на тих, хто врятувався…
Камера його послухалась. Люди там уклякли на колінах або сиділи перед Куполом прямо напроти вентиляторів. Картер бачив, як під вітерцем ворушиться їхнє волосся. Не розвівається, ні, але ж таки ворушиться. Немов водорості в'лінивій підводній течії.
— Он Джулія Шамвей, — дивувався Великий Джим. — Треба було мені вбити цю твар, що римується з «п'яддю», коли була така можливість.
Картер не звертав уваги. Він не відривав очей від телевізора.
— Чарлі [474], спільного вітру від цих вентиляторів вистачило б, щоб повалити з ніг тих людей, — говорив Джейк Теппер, — але звідси це виглядає так, що їм дістається повітря достатньо лише на те, щоб залишатися живими в атмосфері, котра перетворилася на отруйний бульйон з вуглексилого газу, метану й бозна ще чого. Наші експерти кажуть, що й без того обмежений запас кисню в Честер Міллі витратився на підживлення вогню. Один з експертів, професор хімії з Принстона Доналд Ірвінг, сказав мені по телефону, що склад повітря всередині Купола зараз може не дуже відрізнятися від атмосфери на Венері.
Кадр змінився, на екрані з'явився Чарльз Гібсон з серйозним обличчям, котрий сидів у безпечному Нью-Йорку ( щасливий байстрюк,подумав Картер).
— Є якась інформація про те, від чого спричинилася пожежа?
Камера знову показала Джека Теппера… а потім біженців у тому їхньому маленькому анклаві, де можна було хоч якось дихати.
— Ніякої, Чарлі. Стався якийсь вибух, це очевидно, але жодного повідомлення не надходило ні від військових, ні з Честер Мілла. Деякі з людей, котрих ви бачите на екрані, мусили б мати телефони, але єдиний, з ким вони спілкуються, це полковник Кокс, котрий приземлився тут приблизно хвилин сорок п'ять тому і моментально почав радитися з тими людьми, котрі вціліли. Поки камера показує вам цю похмуру картину з нашого, визнаємо це, доволі віддаленого місцеположення, дозвольте мені оголосити для всіх схвильованих громадян Америки — і всього світу, звісно — імена людей, котрих ми зараз бачимо в Куполі, тих з них, котрих було позитивно ідентифіковано. Я гадаю, у вас є фотографії декотрих і ви могли б показувати їх на екрані в той час, як я оголошуватиму список. Я гадаю, вони йдуть у мене в абетковому порядку, проте не дуже покладайтесь на це.
— Не будемо, Джейку. Фотографії деяких з них ми дійсно маємо, але читайте повільно, будь ласка.
— Полковник Дейл Барбара, колишній лейтенант Барбара, Армія Сполучених Штатів. — На екрані з'явилося фото Барбі в пустельному камуфляжі. Він обнімав усміхненого хлопця-іракця. — Нагороджений ветеран, а в зовсім нещодавньому минулому кухар у міському ресторані.
— Анджеліна Буффаліно… у нас є її фотографія?… Ні?… Окей.
— Ромео Берпі, власник місцевого універсального магазину. — Показали фото Роммі. Він стояв разом зі своєю дружиною біля барбекю, на ньому була майка з написом: ПОЦІЛУЙ МЕНЕ, Я ФРАНЦУЗ.
— Ернест Келверт, його дочка Джоун і її дочка Елеонора Келверт. — Тут фотографія була ніби зроблена під час якого сімейного свята: всюди самісінькі лише Келверти. Норрі, на вигляд одночасно похмура й гарненька, тримала в руці скейтборд.
— Елва Дрейк… її син Бенджамін Дрейк…
— Вимкни це, — прогарчав Великий Джим.
— Вони хоча б на волі, — тоскно промовив Картер, — а не застрягли в якійсь норі. Я почуваюся, як той Саддам, курва, Хусейн, коли він переховувався.
— Ерік Еверет, його дружина Лінда та їхні двоє дочок…
— Ще одна родина! — промовив Чарлі Гібсон схвальним, майже мормонським, тоном.
Великому Джиму цього вже було задосить; він підвівся і, різко крутнувши зап'ястком, сам вимкнув телевізор. При цьому він тримав у другій руці бляшанку з сардинами, і трохи олії вихлюпнулось йому на штани.
«Тобі ніколи їх не випрати», — подумав Картер, але промовчав.
«Я хотів дивитися цю передачу», — подумав Картер, але промовчав.
— Та газетярка, — пробурчав собі під носа Великий Джим, сідаючи назад на диван. Зашипіли подушки, стискаючись під його вагою. — Завжди вона діяла проти мене. Кожним словом, Картере. Кожним словом у її нікчемашній газетці. Подай-но мені ще бляшанку сардин, зроби таку ласку.
«Сам візьми», — подумав Картер, але промовчав. Він підвівся й дістав банку консервів.
Замість озвучувати виниклу в нього асоціацію між смородом сардин і покійних жіночих статевих органів, він поставив найлогічніше з можливих запитань.
— Як нам бути далі, бос?
Великий Джим вирвав зі споду бляшанки ключ, вставив його у паз і відкотив кришку, явивши черговий ескадрон мертвих рибок. Вони маслянисто блищали в неяскравому сяйві автономних світильників.
— Почекаємо, поки очиститься повітря, синку, потім піднімемося нагору й почнемо збирати все докупи. — Він зітхнув і поклав скрапуючу олією сардинку на крекер. — Як це завжди роблять такі люди, як ми. Відповідальні люди. Люди, що тягнуть плуга.
— А якщо повітря не очиститься? По телевізору сказали…
— Ой-ой, небо валиться, ой-ой, небо падає! — проспівав Великий Джим дивним (і дивно дражливим) фальцетом. — Вони це торочать роками, хіба не так? Учені та м'якодухі ліберали. Третя світова війна! Ядерні реактори розплавлять ґрунт аж до центру землі! У двохтисячному році зупиняться всі комп'ютери! Озоновий шар зникає невідворотно! Тануть полярні льодові шапки! Вбивчі урагани! Глобальне потепління! Задристані слабкодухі атеїсти, котрі не вірять у волю люблячого, спочутливого Бога! Котрі відмовляються вірити, що існуєтака річ, як співчутливий, люблячий Бог!
Великий Джим наставив свій масний, проте непохитний палець на юнака.
— Попри вірування безбожних гуманістів, небо невалиться. Вони не здатні вгомонити власний страх, що обсипає морозом їхні спини, синку — «і винний втікає, де ніхто за ним не женеться», як це й сказано в книзі «Левит», — але ніщо не відмінить Божої правди: «Ті, хто надію складають на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли» — книга Ісаї. Надворі просто густий смог. Просто потрібен якийсь час, щоби він розвіявся.
Але через дві години, коли перейшло лише за четверту дня тієї п'ятниці, з ніші, де містилися механізми системи життєзабезпечення протиатомного бункера, почало лунати нав'язливе «пі-пі-пі».
— Що це? — спитав Картер.
Великий Джим, котрий тепер лежав на дивані з напівприкритими очима (й блискучими від сардинової олії щелепами), сів і прислухався.
— Очищувач повітря, — сказав він. — Типу великого іонізатора. У мене в автосалоні, в демонстраційному залі теж такий стоїть. Добрий прилад. Не тільки робить приємним повітря на смак і запах, а й запобігає отим електростатичним зарядам, що взимку зазвичай…
— Якщо повітря в місті очищується, чому тоді завівся цей очисник?
— Чому б тобі не піднятися нагору, Картере? Прочинив би двері трішечки та позирнув, що там і як. Може, тоді тебе трохи попустить?
Картер не міг знати, попустить чи ні, але сидіти тут, як на голках, йому було вже несила. Він піднявся сходами.
Тільки-но він зник, Великий Джим тут же підвівся й поспішив до шафки між плитою й маленьким холодильником. Для такого дебелого чоловіка рухався він напрочуд швидко й беззвучно. Знайшов те, що шукав, у третій шухляді. Кинув погляд через плече, переконався, що він тут ще сам, і сховав.
На дверях нагорі сходів Картера зустрів доволі зловісний напис:
МОЖЕ, ТРЕБА ПЕРЕВІРИТИ РІВЕНЬ РАДІАЦІЇ?
ПОДУМАЙ!!!
Картер подумав. І дійшов висновку, що Великий Джим майже напевне наговорив купу лайна про те, що повітря очищується. По тих людях, що стояли шеренгою перед вентиляторами, було явно видно, що обмін повітрям між Честер Міллом і зовнішнім світом був майже нульовим.
474
Чарльз Гібсон (нар. 1943 р.) — ведучий програми «Доброго ранку, Америко» та міжнародних новин на каналі «Ей-Бі-Сі Ньюз».