— Перестаньте, — прошепотів Великий Джим, — нічого такого я не чую, отже, зараз же припиніть.Я рахую вдихи. Я направляю собі серце.
— Всі документи в мене збереглися, — промовила Бренда Перкінс. — І копій маю достатньо. Скоро їх буде розвішано на кожному телефонному стовпі в місті, як розвішувала Джулія останнє число своєї газети. «Начувайся, твої гріхи знайдуть тебе» — книга «Числа», розділ тридцять другий.
— Тебе нема тут!
Але раптом щось— на дотик, мов палець, — делікатно проїхалося йому по щоці.
Великий Джим знову вискнув. У протиатомному сховищі було повно мертвих людей, котрі все ж таки дихали цим неймовірно затхлим повітрям. Навіть у темряві він бачив їхні бліді лиця. Бачив очі свого мертвого сина.
Великий Джим підхопився з дивана, розмахуючи в чорному повітрі стиснутими кулаками.
— Геть пішли звідси! Всі ви, геть від мене!
Він кинувся до сходів і перечепився об нижній східець. Цього разу не було килима, щоб пом'якшити удар. В очі йому почала скрапувати кров. Мертва рука пестила йому ззаду шию.
— Ти мене вбив, — примовляв Лестер Коґґінс, але з його розкраяною щелепою це в нього звучало, як «и ее уиу».
Великий Джим рвонув угору сходами й нагорі вгатився у двері усією своєю значною вагою. Двері рипнули й прочинились, відгортаючи собою вбік обвуглену деревину й навалену цеглу.
«Ні! — гаркнув він. — Ні, не торкайся мене! Ви, ніхто мене не торкайтесь!»
Серед руїн кімнати засідань стояла майже така ж точно темрява, як і в бункері, але була й суттєва різниця: повітря тут зовсім не годилося для дихання.
Великий Джим зрозумів це вже після третього вдиху. Скатоване понад межі витривалості цим останнім ривком хазяїна, його серце знову плигнуло йому в горло. І цього разу там воно й застрягло.
Великий Джим раптом відчув, ніби від горла до пупа в ньому провалилось щось неймовірно важке: довгий мішок з ряднини, набитий камінням. Він зробив рух назад до дверей, немов людина, що силується пробрести крізь мул. Спробував протиснутися крізь щілину, але цього разу глухо застряг. З його роззявленого, хапаючого повітря рота, з забитого горла почав народжуватися жахливий звук, і звук той був: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».
Він молотнув кулаком раз, другий, тоді ще раз: потягнувся рукою вперед, прагнучи якогось фінального спасіння.
Хтось ласкаво погладив йому руку зсередини. «Татуню», — проспівав чийсь голос.
Хтось потряс Барбі, розбудивши його рано-вранці в неділю, перед світанком. Він неохоче приходив до тями, кашляючи, інстинктивно обернувшись до Купола, до вентиляторів поза ним. Коли нарешті прокашлявся, він подивився, хто ж це його розбудив. Побачив Джулію. Волосся в неї розвилося і висіло, щоки палали гарячкою, але очі були ясними. Вона промовила:
— Бенні Дрейк помер годину тому.
— Ох, Джуліє. Боже правий, мені так жаль, — голос у нього був надірваний, рипучий, зовсім не його голос.
— Я мушу дістатися до коробочки, яка створює Купол, — сказала вона. — Як мені дістатися до коробочки?
Барбі похитав головою.
— Це неможливо. Якщо б ви навіть могли з нею щось зробити, вона знаходиться на пагорбі, майже за півмилі звідси. Ми тут навіть до машин підійти не можемо, не затамувавши подиху, а до них звідси всього якихось п'ятдесят футів.
— Є один спосіб, — промовив хтось поряд з ними.
Вони озирнулись і побачили Сема Вердро. Той докурював останню зі своїх сигарет і дивився на них тверезими очима.
Він був тверезий,цілком тверезий уперше за останніх вісім років.
Сем повторив:
— Є один спосіб. Я можу вам показати.
БЕРИ І ЙДИ ДОДОМУ, ЦЕ ТОБІ БУДЕ ЯК СУКНЯ
Була сьома тридцять ранку. Всі зібралися разом, навіть нещасна, змарніла мати покійного Бенні Дрейка. Елва обнімала за плечі Алісу Епплтон. Колишня жвава зухвалість геть спливла з дівчинки, а тепер ще й хрипи лунали за кожним подихом її щуплих грудей.
Коли висловив усе, що Сем мав сказати, запала хвилина тиші… якщо, звісно, не мати на увазі всюдисущого ревіння вентиляторів. А тоді вже мовив Расті:
— Це безумство. Ви загинете.
— А якщо ми залишимось тут, виживемо? — запитав Барбі.
— Але навіщо це потрібно взагалі робити? — спитала Лінда. — Навіть якщо Сем має рацію і його ідея спрацює, навіщо це робити?
— О, я гадаю, ідея ця практична, — сказав Роммі.
— Звісно, що практична, — підтвердив Сем. — Один чоловік, на ім'я Пітер Бергерон, розказував мені про таке невдовзі після великої пожежі у Бар Гарборі [489]у сорок сьомому. Піт був ще той зух, але аж ніяк не брехун.
— Ну, якщо навіть все так, — не вгавала Лінда, — все одно навіщо?
— Бо є ще одна річ, якої ми робити не пробували, — відповіла Джулія. Тепер, вже прийнявши рішення, і після того, як Барбі сказав, що піде разом з нею, вона заспокоїлась. — Ми не пробували благати.
— Та ти збожеволіла, Джуліє, — гукнув Тоні Гай. — Гадаєш, вони взагалі здатні щось чути?.Чи вислухати тебе, навіть якщо почують?
Джулія обернулась з серйозним обличчям до Расті:
— Коли ваш друг Джордж Летроп палив лінзою мурашок, вичули їхні благання?
— Мурашки не можуть благати, Джуліє.
— Я запам'ятала ваші слова: «Мені раптом дійшло, що у мурашок теж є їхні власні життя». Чомудо вас це дійшло?
— Тому що… — почав він, але лише знизав плечима.
— Можливо, ви їх почули, — підказала Лісса Джеймісон.
— З усією моєю повагою, але це таки повна дурня, — промовив Піт Фрімен. — Мурашки є усього лиш мурашками.Вони ні про що не можуть благати.
— Зате люди можуть, — сказала Джулія. — І хіба ми також не маємо наших власних життів?
На ці її слова не відгукнувся ніхто.
— І хіба ми маємо щось інше, що могли б спробувати вдіяти?
Почувся голос полковника Кокса, котрий стояв неподалік. Вони про нього були зовсім забули. Зовнішній світ з його насельцями тепер здавався чимось несуттєвим.
— Я, бувши на вашому місці, спробував би. Не посилайтеся на мої слова… проте так, я б спробував. Барбі?
— Я вже з цим погодився, — сказав Барбі. — Вона права. Іншого вибору ми не маємо.
— Ану, давайте подивимося ті мішки, — сказав Сем.
Лінда подала йому три зелених пакети для сміття фірми «Гефті». До двох з них вона була напакувала одяг для себе й Расті та кілька книжок для дівчат (сорочки, штани, шкарпетки, спідня білизна тепер валялися, абияк покидані перед групою біженців). Третій мішок надав Роммі, до того в ньому лежали дві рушниці на оленів. Сем оглянув усі три, знайшов дірочку в тому, де лежали гвинтівки, і відкинув його вбік. Два інших були цілими.
— Гаразд, — промовив він, — слухайте сюди. До коробочки поїде мінівен місіз Еверет, але спершу його тра підігнати сюди, — він показав на «Одіссей». — Місіз, ви певні, що вікна залишили піднятими? Тра, щоб ви точно знали, бо від цього залежать життя.
— Вони були піднятими, — сказала Лінда. — Ми їхали з увімкнутим кондиціонером.
Сем поглянув на Расті.
— Доку, ви підженете його сюди, але перше, що ви зробите, вимкнете те штучне повітря.Ви ж розумієте навіщо, еге ж?
— Щоб зберегти атмосферу в кабіні.
— Ясно, що трохи поганого повітря потрапить до машини, коли ви відкриєте дверцята, але небагато, якщо ви діятимете швидко. У кабіні ще буде годне повітря, городське.Люди всередині зможуть легко ним дихати всю дорогу до коробочки. Старий фургон не годиться, і не тільки тому, що в нім вікна відкриті…
— Ми мусили, — зауважила Норрі, дивлячись на крадений фургон телефонної компанії. — Кондиціонер був поламаний. Д-дідусь сказав. — З лівого ока в неї викотилася повільна сльозинка й прокреслила риску вниз по її брудній щоці. Бруд тепер був повсюди, і сажа, така дрібна, що її було майже не видно, сіялася з мишастих небес.
489
Бар Гарбор — засноване 1763 року курортне місто (близько 5 тис. мешканців) на океанському узбережжі штату Мейн; під час знаменитої пожежі в жовтні 1947 року, яка тривала 2 тижні, вигоріло близько 7 тис. гектарів довколишнього заповідного лісу й кілька сотень садиб.