— О, там небо! — промовив Сем Вердро.
Востаннє. Він видихнув, груди його опали і вже більше не піднялися з черговим вдихом. Барбі потягнувся, щоб прикрити йому очі, але Джулія перехопила його руку й зупинила зі словами:
— Нехай він дивиться. Хоч і мертвий, нехай дивиться, скільки це можливо.
Вони сиділи поряд з ним. Чули голоси пташок. А десь там все ще гавкав Горес.
— Гадаю, я мушу піти, знайти свого собаку, — сказала Джулія.
— Так, — кивнув він. — Машиною?
Вона похитала головою.
— Давайте пішки. Я думаю, ми подужаємо півмилі, якщо йтимемо повільно, як ви?
Він допоміг їй підвестись.
— Давайте спробуємо й побачимо, — сказав він.
Поки вони йшли, зімкнувши руки понад трав'янистою серединою старого путівця, вона розповіла йому, наскільки зуміла, про те, як «була всередині коробочки» — як вона це назвала.
— Отже, — промовив він, коли вона закінчила, — ви розказали їй про те жахливе, на що ми здатні, чи показали їй такі наші дії, і вона нас все одно випустила?
— Вони й самі все знають про жахливі дії, — відповіла вона.
— Той день у Фаллуджі — найгірший спогад у моєму житті. Що робить його найгіршим, так це те… — Він спробував викласти це в тих термінах, якими була скористалася Джулія, — що я те робив, а не був тим, з ким те робили.
— Ви того неробили, — сказала вона. — То інший чоловік зробив.
— Не має значення, — заперечив Барбі. — Хлопець все одно мертвий, неважливо, хто його вбив.
— Це все одно трапилося б, якби вас у спортзалі було двоє або троє? Або якби ви там були сам?
— Ні. Звичайно, ні.
— Тоді нарікайте на долю. Або на Бога. Чи на Всесвіт. Тільки припиніть ганити себе.
Він радше за все ніколи не зміг би цього досягти, але він зрозумів те, що сказав наприкінці Сем. Сором за негідні дії — краще, ніж нічого, гадав Барбі, але ніякого сорому постфактум не вистачить, щоб закреслити радість, отриману від знищення — хоч ти мурашок палив, хоч убивав арештантів.
У Фаллуджі він не відчував радості. Щодо цього він не почувався винним. І це вже було добре.
До них бігли солдати. Їм залишилася, либонь, лише хвилина на самоті. Щонайбільше дві.
Він зупинився і взяв її за руки.
— Я люблю вас за те, що ви зробили, Джуліє.
— Я знаю, — спокійно відповіла вона.
— Те, що ви зробили, це потребувало величезної відваги.
— Ви вибачите мені крадіжку з ваших спогадів? Я не спеціально, просто так вийшло.
— Цілком вибачаю.
Солдати вже були близько. Разом з ними біг і Кокс, у нього по п'ятах танцював Горес. Скоро Кокс буде тут, спитає, як ведеться Кену, і з цими словами їх знову поверне собі цей світ.
Барбі подивився вгору, на синє небо, глибоко вдихнув повітря, що ставало дедалі чистішим.
— Я не можу повірити, що все скінчилося.
— А воно може коли-небудь повернутися, як ви гадаєте?
— Можливо, не на цій планеті й не через дії тієї зграї. Вони виростуть і покинуть свою ігрову кімнату, але коробочка залишиться. Рано чи пізно кров завжди бризкає на стіну.
— Це жахливо.
— Мабуть, але можна, я скажу вам дещо, що любила повторювати моя мати?
— Звичайно.
Він завагався:
— Якби не ночі, дні були б уполовину яскравіші.
Джулія розсміялась. Так гарно це звучало.
— Що шкіроголова дівчина сказала вам наостанок? — запитав він. — Кажіть швидше, бо вони вже ось-ось будуть поряд, а це належить тільки нам двом.
Джулія явно була здивована тим, що він цього не знав.
— Вона сказала слова, які мені колись сказала Кейла: «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня».
— Вона мала на увазі коричневий светр?
Вона знову взяла його за руку:
— Ні, наші життя. Наші маленькі життя.
Він обдумав почуте:
— Якщо вона зробила вам такий дарунок, то користуймося.
Джулія махнула рукою:
— Дивіться, хто до нас мчить!
Горес її теж побачив. Він рвучко вишмигнувся з-поміж біжучих людей, і, щойно відірвавшись від натовпу, пес припав до землі й увімкнув четверту передачу. Велика посмішка вінчала його писок. Відкинуті назад вуха були притиснуті до голови. Тінь пса летіла поряд із ним по всипаній попелом траві. Джулія опустилась на коліна, простягнувши вперед руки.
— Катай сюди, до мамуні, мій миленький! — закричала вона. Горес стрибнув. Вона впіймала його й повалилася навзнак, регочучи. Барбі допоміг їй підвестися.
Вони поверталися в світ разом, ішли й несли на собі отримані ними дарунки: просто свої життя.
Сором — це не любов, міркував собі Барбі… але якщо ти дитина і ти даруєш комусь голому свій одяг — це вже крок у правильному напрямку.
22 листопада 2007 року — 14 березня 2009 року
АВТОРСЬКІ ПРИМІТКИ
Уперше я намагався написати «Під Куполом»1976 року, але відповз від цієї ідеї з підібганим хвостом після двох тижнів роботи, результатом якої були приблизно сімдесят п'ять сторінок. На той день, коли я 2007 року вирішив розпочати знову, той старий рукопис вже давно було втрачено, але я достатньо добре пам'ятав початкову частину — «Літак і байбак» — і зумів майже точно її відтворити.
Мене обтяжувала не кількість персонажів — я люблю густо заселені романи, — а технічні проблеми, які ставила ця історія, особливо екологічні й метеорологічні наслідки появи Купола. Той факт, що саме через ці сумніви книга здавалася мені важливою, змушував мене почуватися боягузом — і ледащем, — але я боявся її спартачити. Тож я зайнявся чимось іншим, проте ідея Купола не полишала моєї уяви.
Роками мій добрий друг Расс Дорр, помічник лікаря з Бриджтона в штаті Мейн, допомагав мені з медичними подробицями в багатьох книжках, особливо відзначу з них «Протистояння».Наприкінці літа 2007-го я спитав у нього, чи не бажає він зіграти набагато більшу роль — головного дослідника тем довжелезного роману, що зветься «Під Куполом».Він погодився, і завдяки Рассові, гадаю, більшість деталей тут правильні. Це Расс з'ясував усе про комп'ютерне керування крилатими ракетами, про ефекти сопла реактивного двигуна, про рецептуру метамфетаміну, портативні генератори, радіацію, можливі новації у технології стільникового зв'язку та сотні інших речей. А також саме Расс винайшов саморобний протирадіаційний костюм Расті Еверета, він же придумав, що люди можуть дихати повітрям з автомобільних шин, принаймні якийсь час. Чи наробили ми якихось помилок? Звичайно. Але більшість із них виявляться моїми через те, що я або неправильно зрозумів, або неправильно інтерпретував деякі з його порад.
Першими читачами цього роману були моя дружина Табіта та Лінора Легранд [494], моя невістка. Обидві проявили жорсткість разом з гуманністю, чим дуже мені допомогли.
Нен Греєм [495]відредагувала текст, перетворивши його з оригінального динозавра на звіра трохи вправнішого розміру; кожна сторінка рукопису мала позначки з пропонованими нею змінами. Я її невиплатний боржник, неспроможний цілком віддячити за всі ті дні, коли вона вставала о шостій ранку, з олівцем беручись до роботи. Я намагався написати книгу, котра від початку й до кінця мчить на повнім газу. Нен це зрозуміла, і коли відчувала мою слабкість, вона натискала на педаль своєю ступнею поверх моєї і кричала (на берегах сторінок, як заведено в редакторів): «Швидше, Стівене! Швидше!»
Сурендра Пател, котрому присвячено цю книгу, був нашим другом і незмінним джерелом втіхи впродовж тридцяти років. У червні 2008 року я отримав звістку, що він помер від інфаркту. Я сів у себе на ґанку й заплакав. Коли мене трохи попустило, я повернувся до роботи. Саме цього він від мене й очікував би.
І ти, мій Постійний Читачу. Дякую тобі, що прочитав цю історію. Якщо ти отримав стільки ж задоволення, скільки мав його я, нам обом пощастило.
С. К.
494
Дружина другого сина Стівена Кінга — Джозефа Гіллстрома Кінга, також письменника, відомого під псевдонімом Джо Гілл.
495
Головна редакторка видавництва «Scribner» компанії «Simon and Schuster», відома також роботою з текстами таких знаних авторів, як Нобелівська лауреатка Тоні Моррісон, Салман Рушді, Ендрю Соломон та ін.