Рорі смикнувся й скотився долілиць на затоптану траву, у нього почалися корчі.
— Що з ним таке? — це скрикнув його батько.
— О Господи Ісусе, він помирає! — це його мати.
Расті перекинув судорожно тремтячого хлопця (намагаючись при цім не думати про Дженні, та звісно ж, це було неможливо) і задер йому підборіддя, щоби забезпечити кращу вентиляцію легень.
— Давайте, татусю, — нагадав він Алдену. — Не перекладайте на мене всю роботу. Беріться за потилицю. Тисніть на очницю. Зупиняймо кровотечу.
Натисканням можна було загнати ще глибше той осколок, яким хлопцеві вибило око, але Расті займеться ним пізніше. Якщо, звісно, хлопчик не помре отут просто, на траві.
Майже поряд — але ж так далеко — нарешті подав голос один з солдатів. Зовсім ще юний, він виглядав наляканим і розгубленим.
— Ми намагалися його зупинити. Хлопець не слухав. Ми нічого не могли зробити.
Піт Фрімен, з фотоапаратом, що висів на ремінці в нього десь біля коліна, подарував молодому бійцю винятково гірку усмішку.
— Ви знаєте, нам це зрозуміло. Якщо до цього ми мали хоч якісь сумніви, то тепер їх позбавились.
Не встиг Барбі розчинитися у натовпі, як за лікоть його вхопив Мел Ширлз.
— Прибери від мене руки, — промовив Барбі м'яко.
Ширлз продемонстрував зуби у власній версії посмішки.
— І не мрій, хуйло. — А тоді голосно: — Шефе! Агов, шефе!
Пітер Рендолф обернувся до нього роздратовано хмурячись.
— Цей чоловік мені заважав, коли я намагався очистити територію. Я можу його заарештувати?
Рендолф відкрив було рота і, мабуть, хотів сказати: «Не мели дурниць».Але спершу поглянув довкола. До невеличкого гурту врешті приєднався Джим Ренні і спостерігав, як Еверет працює з хлопцем. Ригідними очима закам'янілої рептилії Ренні глипнув на Барбі, перевів погляд на Рендолфа і злегка кивнув.
Це помітив Мел. Його посмішка поширшала.
— Джекі? Офіцере Веттінгтон, я хотів сказати. Можна у вас позичити кайданки.
Ширився й Джуніор з рештою своєї зграї. Це видовище було цікавішим за якогось стікаючого кров'ю пацана, і набагато цікавіше заняття, ніж розганяти натовп святош і тупаків з плакатами.
— Як не вертіться, курвалю, а платня його знайде, Бааарбі,— проспівав Джуніор.
На обличчі Джекі читався сумнів.
— Пітере… шефе, я хотіла сказати… гадаю, цей чоловік лише хотів допо…
— Замкнути його, — перебив її Рендолф. — Ми з'ясуємо, чого він хотів чи не хотів пізніше. Наразі мені потрібно припинити безпорядок тут. — Він підвищив голос: — Громадяни, все закінчено! Всі порозважалися, і бачте, що вийшло? А тепер розходьтеся по своїх домівках.
Джекі вже відстібала пластикові кайданки в себе з пояса (вона не збиралася віддавати їх Мелу Ширлзу, одягне їх особисто), аж тут заговорила Джулія Шамвей. Вона стояла прямо позаду Рендолфа і Великого Джима (Великий Джим фактично відсунув її вбік, коли сюди пробирався).
— На вашому місці я б цього не робила, шефе Рендолфе, якщо ви, звісно, не хочете, щоб департамент поліції було знеславлено на першій сторінці «Демократа», — усміхнулася вона своєю фірмовою посмішкою Мони Лізи. — Тим паче, ви новачок на цій посаді, і таке інше.
— Про що це ви? — спитав Рендолф. Його похмурість поглибшала, перетворивши лице на неприємну, порепану маску.
Джулія показала йому свою фотокамеру — таку саму, як у Піта Фрімена, тільки трохи старішої моделі.
— У мене тут кілька кадрів: як містер Барбара допомагає Расті Еверету з пораненим хлопчиком, як офіцер Ширлз відтягує звідти містера Барбару без усякої видимої причини… і кадр, де офіцер Ширлз б'є містера Барбару по губах. Також без усякої видимої причини. Я не вельми вправний фотограф, але цей кадр вийшов цілком пристойної якості. Хочете подивитися, шефе Рендолфе? Це просто, у мене цифрова камера.
Джулія все більше подобалась Барбі, він бо ж гадав, з її боку це чистий блеф. Якщо вона дійсно щось тут фотографувала, чому тоді тримає в лівій руці кришку від об'єктива, ніби ось лише щойно її зняла?
— Це неправда, шефе, — заявив Мел. — Він сам замахнувся на мене, щоб вдарити. Спитайте Джуніора.
— Гадаю, мої знімки вам покажуть, що молодший містер Ренні був зайнятий упорядкуванням натовпу і в ту мить, коли було заподіяно удар, стояв обернений до них спиною, — сказала Джулія.
Рендолф скинув на неї злим оком.
— Я можу конфіскувати вашу фотокамеру. Як доказ.
— Звісно, можете, — погодилася вона радісно. — І Пітер Фрімен зніме, як ви це робитимете. Тоді ви зможете конфіскувати і його камеру… але всі тут побачать, як ви це робитимете.
— Джуліє, на чиєму ви боці? — запитав Великий Джим. На обличчі в нього була теж фірмова усмішка — люта усмішка акули, що ось-ось відкусить якомусь пухкенькому плавцеві шматок його сраки.
У відповідь Джулія посміхнулась йому по-своєму, очі її сяяли просто-таки дитячою зацікавленою невинністю.
— А що, у нас тепер різні закони, Джеймсе? Там один… — показала вона на ряд солдатів, — а тут інший?
Великий Джим її зрозумів, губи його склалися на новий манер, у посмішку протилежного ґатунку. А тоді він відразливо махнув рукою Рендолфу.
— Сподіваюсь, без претензій, містере Барбара, — промовив Рендолф. — Гарячка ситуації.
— Дякую, — відповів Барбі.
Джекі вхопила за руку свого розлюченого партнера.
— Ходімо, офіцере Ширлз. Тут виставу закінчено. Гайда відсувати натовп далі.
Ширлз рушив за нею, але лише після того, як обернувся до Барбі з красномовним жестом: палець сторчма, голова схилена набік: «Ми ще не розібралися остаточно, гарнюню».
З імпровізованими, зробленими з брезенту й стійок від тенту ношами з'явилися Джек Еванс і помічник Роммі Тобі Меннінг. Роммі хотів було запитати, що це вони таке собі збіса дозволяють, і вже відкрив було рота, але враз і прикрив. Все одно польове гуляння скасовано, то якого чорта.
Посідали до своїх машин усі, хто приїхав на машинах. А тоді всі одночасно спробували звідти поїхати.
«На що й треба було очікувати, — подумав Джо Макклечі. — Абсолютно очікуваний результат».
Більшість копів намагалися розвести раптом виниклий дорожній затор, хоча навіть дітям (Джо стояв разом з Бенні Дрейком і Норрі Келверт) було ясно, що жоден з новопридбаних департаментом офіцерів не має зеленого поняття, яким чином цього досягти. У теплому по-літньому повітрі ясно чулася їхня лайка: «Ти що, не вмієш здавати назад своїм сучим пікапом?»Попри весь цей безлад, ніхто чомусь не тиснув на клаксони. Мабуть, люди почувалися занадто пригніченими, щоби ще й гудіти.
Бенні зауважив:
— Погляньте на цих ідіотів. Цікаво, скільки галонів бензину вилітає безцільно крізь їхні вихлопні труби? Вони, либонь, гадають, що його запаси тут безкінечні.
— Атож, — відгукнулася Норрі. Вона мала славу крутої, бойової дівчини в цім містечку, носила теннесійську версію зачіски маллет [151], але зараз Норрі зблідла, виглядала сумною і наляканою. Вона взяла Бенні за руку. Серце Опудала Джо обірвалося, але враз повернулося на місце, щойно Норрі взяла за руку і його.
— Оно йде той чувак, котрого ледь не заарештували, — промовив Бенні, показуючи вільною рукою.
Барбі й леді-газетярка плентались у напрямку автостоянки в гурті з півсотні демонстрантів, що зажурено тягнули за собою плакати з протестними гаслами.
— А знаєте, — сказав Опудало Джо. — Газетна кралечка взагалі не фотографувала нічого. Я стояв прямо позаду неї. Хитрюга.
— Авжеж, — підтакнув Бенні. — Проте не бажав би я опинитися на його місці. Поки це лайно не вивітриться, копи тут можуть творити ледь не все, що їм заманеться.
«А так воно й є, — подумав Джо. — І нові копи, зокрема, аж ніяк не належать до добрих людей. Наприклад, Джуніор Ренні». Чутка про те, яким чином було заарештовано Нечупару Сема, вже поширилася.
— Що ти цим хочеш сказати? — запитала у Бенні Норрі.
— Та зараз нічого. Зараз ще класно. — Він зважився. — Дужекласно. Але якщо все затягнеться… пам'ятаєте, як у «Володарі мух»? [152]
151
Tennessee top hat mullet — стрижка з волоссям, коротким на лобі й скронях, але довгим на потилиці.
152
«Володар мух» (1954) — роман-алегорія Нобелівського лауреата Вільяма Ґолдінга (1911–1993), де розповідається, як цивілізовані британські школярі, опинившись під час війни на безлюдному острові, стають жорстокими дикунами і, зокрема, вбивають свого товариша на прізвисько Поросятко.