— Я хочу їсти, — проговорив Ейден скорбно і теж почав плакати.
Від цього їх плачу Джуніор відчув, що й сам ось-ось заплаче. Та нагадав собі, що він все ж таки коп. Копи не плачуть, у всякому разі не на службі. Він знову запитав дівчинку, де її мати, але знову відповів хлопчик.
— Вона поїхала по квасольки.
— Він так називає тістечка вупі [201], — сказала Аліса. — Але вона поїхала й по іншу їжу. Бо містер Кіл'ян не дбав про наш будиночок як слід. Мама сказала, що я зможу доглянути Ейдена, бо я вже велика дівчинка, а вона скоро повернеться, тільки з'їздить до Йодера. Сказала тільки, щоб я не дозволяла Ейді близько підходити до озера.
Джуніору прояснилася картина. Очевидно, жінка очікувала, що в будинку буде запас їжі — принаймні найнеобхіднішої, але якби вона краще знала Роджера Кіл'яна, навряд чи покладалася б на нього. Цей чолов'яга був ледащо прима-класу і нагородив своїм менш ніж видатним інтелектом усе власне потомство. Йодеру належала мізерна крамничка одразу за межовою лінією з Таркер Міллом, де головно продавалися пиво, кавовий бренді й консервовані спагеті. Звідси туди їзди якихось двадцять хвилин, плюс двадцять назад. Ось лише вона назад не повернулася, і Джуніор розумів чому.
— Вона поїхала вранці в суботу? — спитав він. — Правда, ге?
— Я хочу до мами! — заплакав Ейден. — І я хочу снітати!У мене болить живіт!
— Так, — відповіла дівчинка. — Вранці в суботу. Ми дивилися мультики, тільки тепер ми нічого не можемо дивитися, бо поламалася електрика.
Джуніор і Френкі перезирнулися. Дві ночі самі в темряві. Дівчинці років дев'ять, хлопчику десь п'ять. Джуніору не подобалося це собі уявляти.
— А у вас було хоч що-небудь поїсти? — спитав Френкі в Аліси Епплтон. — Любонько? Хоч що-небудь?
— У холодильнику лежала цибулина, — прошепотіла вона. — Ми її з'їли пополовині. З цукром.
— От курва, — вилаявся Френкі, а тоді: — Я цього не казав. Ти не чула цього від мене. Одну секундочку.
Він повернувся до машини, відкрив пасажирські дверцята і почав ритися у бардачку.
— А куди ви йшли, Алісо? — спитав Джуніор.
— У місто. Шукати маму і щось поїсти. Ми хотіли пройти повз наступну садибу і зрізати шлях через ліс. — Вона махнула рукою приблизно в північному напрямку. — Я думала, що так буде швидше.
Джуніор усміхнувся, але всередині в нього похололо. Вона махнула не в бік Честер Мілла, а в бік ТР-90. Туди, де не було нічого, а лише довгі милі лісових хащів з памолодку впереміж з болотяними ямами. Там Аліса з Ейденом майже напевне померли б з голоду. Казка про Гензеля й Ґретель, мінус хепі-енд.
«А ми вже ледь не вирішили повернути назад. Господи».
Повернувся Френкі. З батончиком «Мілкі Вей». На вигляд той був старим і пом'ятим, але все ще в обгортці. Те, якими очима ці діти дивилися на нього, нагадало Джуніору тих дітей, котрих іноді показують у теленовинах. На американських обличчях такий вираз був неприродним, жахливим.
— Це все, що я знайшов, — сказав Френкі, здираючи обгортку. — У місті ми вам знайдемо чогось кращого.
Він розломив батончик навпіл і подав шматки дітям. Батончик зник за п'ять секунд. Проковтнувши свою порцію, хлопчик по кісточки засунув собі до рота пальці. Щоки його ритмічно западали й надувалися, поки він їх обсмоктував.
«Немов той пес, що вилизує з кістки жир», — подумав Джуніор.
Він обернувся до Френкі.
— Навіщо чекати, аж поки ми доїдемо до міста. Ми зупинимося біля того будинку, де були той старий зі своєю кралею. І діти можуть їсти все, що там у них знайдеться.
Френкі кивнув і підхопив на руки хлопчика. Джуніор підняв дівчинку. Він чув запах її поту, її страху. Він гладив її по голові, ніби цими рухами міг прогнати геть той маслянистий сморід.
— З тобою буде все гаразд, любонько. — сказав він. — З тобою і з твоїм братом. З вами буде все в порядку. Ви в безпеці.
— Ви обіцяєте?
— Так.
Вона міцніше обняла його за шию. Це було чи не найкраще відчуття з тих, які Джуніор мав за все життя.
Західна частина Честер Мілла була найменш заселеною територією міста, отже, її очистили майже цілком, коли до дев'ятої ранку залишалося ще чверть години. Єдиним поліцейським екіпажем, який ще перебував на Малій Курві, була машина № 2, за кермом її сиділа Джекі Веттінгтон, а штурманське місце займала Лінда Еверет. Шеф Перкінс, провінційний коп старої школи, більше не керував, і жінки по-своєму насолоджувались цим незвичним станом. Чоловіки, особливо чоловіки-копи з їхніми безкінечними підначками й іржанням, таки вміли остогиднути.
— Повертаймося, чи як? — спитала Джекі. — «Шипшина» зачинена, але, може, нам вдасться випросити по чашечці кави.
Лінда не відповіла. Вона думала про те місце, де Купол перерізав Малу Курву. Після поїздки туди їй було тривожно, і не лише тому, що вартові там так само стояли до них спинами і навіть не поворухнулись, коли вона привітала їх з добрим ранком через встановлений на даху машини гучномовець. Тривожно вона почувалася через те, що на Куполі там червоною фарбою було тепер намальовано величезне X, воно висіло просто в повітрі, немов якась фантастична голограма. Це була мітка запланованої контактної точки. Здавалося неможливим, щоби випущена звідси за двісті чи триста миль ракета могла поцілити в таку крихітну цятку, хоча Расті запевняв її, що це реально.
— Лін?
Вона повернулася в «тут і тепер»:
— Звісно, їдьмо назад, якщо ти не проти.
Затріщало радіо: «Екіпаж два, екіпаж два, ви чуєте, прийом?»
Мікрофон зі штатива взяла Лінда.
— База, це екіпаж два. Стейсі, ми вас чуємо, хоча чутність тут не дуже, прийом?
— Усі це кажуть, — відповіла Стейсі Моґґін. — Сигнал поганий біля Купола, але ближче до міста зв'язок кращає. А ви ще на Малій Курві, так?
— Так, — відповіла Лінда. — Щойно перевірили Кіл'янів і Буше. Обидві сім'ї вибралися. Якщо ракета проб'є бар'єр, Роджер Кіл'ян матиме купу смажених курей.
— Влаштуємо пікнік. З тобою хоче поговорити Піт. Тобто шеф Рендолф. Прийом.
Джекі з'їхала на узбіччя й зупинила авто. В ефірі якийсь час чулося лише потріскування, потім з'явився Рендолф. Він не обтяжив себе тим, щоб привітатися, втім, як завжди.
— Екіпаж два, ви перевірили церкву?
— Святого Спасителя? — перепитала Лінда.
— Це єдина, яка мені там відома, офіцере Еверет. Хіба що індуїстська мечеть виросла там за ніч.
Лінда мала сумніви щодо того, ніби індуїсти моляться в мечетях, але вирішила, що зараз виправляти начальника не на часі. Голос Рендолфа звучав утомлено, роздратовано.
— Церква Спасителя не входить до нашого сектору, — доповіла Лінда. — Вона в секторі якоїсь пари нових копів. Здається, Тібодо і Ширлза. Прийом.
— Перевірте її ще раз ви, — наказав Рендолф ще більш роздратованим голосом. — Ніхто ніде не бачив Коґґінса, а кілька його парафіян бажають зайнятися з ним псалмопетингом, чи як там у них це називається.
Джекі приставила палець собі до скроні, скорчивши гримасу, ніби стріляється. Лінда, котрій кортіло швидше повернутися до міста й відвідати своїх дітей у Марти Едмандс, кивнула.
— Слухаюсь, шефе, — відповіла Лінда. — Зробимо. Прийом.
— Перевірте також пасторську садибу, — далі пауза. — І ще радіостанцію. Ця чортова станція ляскотить без упину, отже, там мусить хтось сидіти.
— Зробимо, — вона вже ледь не промовила кінець зв'язку,але тут їй зринула інша думка. — Шефе, чи не передавали чогось нового по телевізору? Президент нічого не оголошував? Прийом.
— У мене нема часу дослухатися до кожного слова, яке цей молодик випускає зі свого дурнуватого рота. Катайте, знайдіть падре і скажіть йому, щоб рятував звідти свою сраку. І власні сраки повертайте до міста також. Кінець.
Лінда повернула мікрофон до штатива і подивилася на Джекі.
— Повертати наші сраки до міста? — повторила Джекі. — Наші сраки?
201
Whoopie pie — найпопулярніше в штаті Мейн тістечко у вигляді двох великих м'яких шоколадних печив, прокладених кремом; рецепт походить від домашніх «вупі», які здавна виготовляють у родинах християн менонітського вчення амішів у штаті Пенсільванія.