— Сам вінсрака, — сказала Лінда.
Їй хотілося вимовити це весело, але зауваження повисло в тиші. Якусь хвилину вони просто мовчки сиділи в машині, лише двигун гудів на холостому ходу. А потім Джекі промовила голосом тихим, ледь чутним:
— Як же це паскудно.
— Рендолф замість Перкінса, маєш на увазі?
— І він, і ці нові копи, — останнє слово вона взяла в повітрі в лапки пальцями. — Ці пацани.А знаєш що? Коли я відмічалася в дільниці, Генрі Моррісон сказав мені, що Рендолф прийняв ще двох сьогодні вранці. Вони прийшли просто з вулиці разом з Картером Тібодо, і Піт просто їх записав, не ставлячи ніяких питань.
Лінда знала, якого сорту приятелі ошиваються поряд з Картером, або в «Діппері», або в «Паливі & Бакалії», у тому гаражі, де вони зазвичай займаються тюнінгом своїх придбаних у кредит мотоциклів.
— Ще двох? Навіщо?
— Піт сказав Генрі, що вони можуть знадобитися, якщо ракета не проб'є Купол. «Щоби утримати ситуацію під контролем», — так він сказав. І знаєш, хто вклав цю ідею йому до голови?
Лінда, звісно ж, знала.
— Принаймні вони не мають зброї.
— Дехто має. Не поліцейську, власну. Завтра — атож, якщо все не закінчиться вже сьогодні — вони її матимуть уже всі. І з сьогоднішнього ранку Піт дозволив їм їздити по двоє, замість того, щоб кожного парувати з кимсь зі справжніх копів. Це такий термін стажування, еге? Двадцять чотири години, а по факту й менше. Ти розумієш, що тепер цих пацанів більше, ніж нас?
Лінда мовчки собі це уявила.
— Гітлерюгенд, — промовила Джекі. — Ось що спадає мені на думку. Може, це й занадто, але я молю Бога, щоб усе це сьогодні вже припинилося, і мої побоювання виявилися марними.
— Я не зовсім можу собі уявити Пітера Рендолфа в ролі Гітлера.
— Я також. Мені він більше скидається на Германа Геринга. Це я маю на увазі Ренні, коли кажу про Гітлера. — Вона натиснула на газ, зробила триходовий розворот і спрямувала машину в бік Церкви Святого Христа-Спасителя.
Церква стояла незамкнена й порожня, генератор вимкнуто. У пастораті було тихо, але «Шевроле» преподобного Коґґінса стояв у його маленькому гаражі. Зазирнувши туди, Лінда помітила на бампері дві наліпки. На тій, що справа, був напис: ЯКЩО ВОЗНЕСІННЯ СЬОГОДНІ, ДЕХТО ІНШИЙ ПЕРЕХОПИТЬ МОЄ КЕРМО! Та, що зліва, похвалялася: МОЯ ІНША МАШИНА МАЄ 10 ШВИДКОСТЕЙ.
Лінда звернула увагу Джекі на другий напис.
— У нього є велосипед, я його бачила верхи. Але в гаражі його не видно, тож він, можливо, на ньому поїхав до міста. Економить бензин.
— Можливо, — погодилася Джекі. — Хоча нам варто перевірити в будинку, чи він, бува не послизнувся в душі, не звернув там собі в'язи.
— Це означає, що, може, нам доведеться побачити його голого?
— Ніхто не казав, що поліцейська робота мусить бути сама краса, — відповіла Джекі. — Ходімо.
Дім був замкнений, але в місті, де більшість населення становлять сезонні мешканці, поліція чудово знає, як дістатися до будинків. Вони пошукали запасний ключ у звичайних місцях. Знайшла його Джекі. Він висів на гачку з внутрішнього боку кухонної віконниці. Ним відмикалися задні двері.
— Преподобний Коґґінсе? — перед тим як увійти у відімкнуті двері, погукала Лінда. — Преподобний Коґґінсе, тут поліція, ви є вдома?
Ніякої відповіді. Вони увійшли. Нижній поверх сяяв чистотою й порядком, але Лінда відчувала якийсь дискомфорт тут. Це просто від того, що вона перебуває в чужому домі, запевнила себе Лінда. У домі релігійноїлюдини, і до того ж без її дозволу. Джекі піднялася на другий поверх.
— Преподобний Коґґінсе? Поліція. Якщо ви тут, відгукніться, будь ласка.
Лінда стояла біля підніжжя сходів, дивлячись угору. У домі відчувалося щось недобре.Раптом вона подумала про Дженілл, згадала, як її трусило і корчило. Тоді теж було недобре. Химерна впевненість прослизнула їй у мозок: якби прямо тут зараз опинилася Дженілл, у неї знову почався б напад. Атож, і вона знову почала б промовляти химерні речі. Либонь, про Гелловін і про Великий Гарбуз.
Сходи були абсолютно звичайними, але їй не хотілося підніматися ними, хотілося просто почекати, поки Джекі не впевниться, що в домі нікого нема, і тоді вони поїдуть вже до радіостанції. Але коли партнерка її погукала, Лінда пішла нагору.
Джекі стояла посеред Коґґінсової спальні. На одній стіні її висів простий дерев'яний хрест, а на протилежній табличка з написом: ОКО ЙОГО ПИЛЬНУЄ ГОРОБЧИКА [202]. Покривало на ліжку було відвернуто. На простирадлі під ним помітні були сліди крові.
— І ось це, — покликала Джекі. — Йди-но сюди.
Лінда неохоче підійшла. Між ліжком і стіною на полірованій дерев'яній підлозі лежав перев'язаний вузлами шмат линви. На вузлах теж була кров.
— Скидається на те, що його хтось бив, — похмуро зауважила Джекі. — Либонь, так сильно, що він аж втратив свідомість. А тоді вони поклали його на… — Вона перевела погляд на партнерку. — Ні?
— Бачу, ти росла не в релігійній родині, — сказала Лінда.
— Якраз навпаки. Ми вірили у святу трійцю: Санта-Клауса, великоднього зайця [203]і зубну фею. А ти?
— У простій, як вода з водогону, баптистській сім'ї, але про такі речі, як ми оце тут бачимо, я чула. Гадаю, він займався самобичуванням.
— Йо! Це ж колись таке робили люди за свої гріхи?
— Так. І, я гадаю, це ніколи цілком не виходило з моди.
— Тоді картина яснішає. Типу того. Сходи-но до туалету, подивися, що там на бачку унітаза.
Лінда не поворухнулась. Линва з вузлами сама по собі погана річ, але загальна атмосфера будинку, якесь відчуття запустіння — це було ще гірше.
— Катай. Ніхто там тебе не вкусить, а я ставлю долар проти десяти центів, що ти в житті бачила дещо гірше.
Лінда пішла до туалету. На унітазному бачку лежали два журнали. Один благочестивий — «Горниця».Другий називався «Юні східні щілки».Лінда сумнівалася, щоб такий часопис продавали в якихось релігійних книгарнях.
— Отже, — підсумувала Джекі. — Картина ясна? Він сидить на унітазі, збиває собі олійку…
— Збиває олійку? — загиготіла Лінда, попри свою знервованість. Чи, може, через неї.
— Це моя мати так казала, — пояснила Джекі. — Словом, після того, як покінчить з цим ділом, він відривається на повну, лупить себе, замолюючи гріхи, а тоді вже лягає в ліжко і бачить солодкі азійські сни. Сьогодні він прокидається відпочилий, вільний від гріхів, робить свої вранішні релігійні процедури, сідає на велосипед і їде до міста. Годяща версія?
Версія була годяща. От лише не пояснювала вона, чому атмосфера у цьому домі здавалася їй такою негодящою.
— Пішли, перевіримо радіостанцію, — промовила вона. — Хочеться вже скоріше повернутися до міста та випити кави. Я пригощаю.
— Добре, — погодилася Джекі. — Я буду чорну. З моєю гіпотонією…
Присадкувата, майже вся зі скла, будівля студії РНГХ також була замкнена, проте зі змонтованих під карнизом гучномовців лунало «Добраніч, солодкий Ісусе» у виконанні такого видатного соул-співака, як Перрі Комо [204]. Позаду студії височіла радіовежа, червоні проблискові вогні на її вершечку були ледь видимі в яскравому вранішньому світлі. Біля вежі стояла довга, схожа на стодолу будівля, де, як вирішила Лінда, містився генератор і всяке інше обладнання, необхідне для ретрансляції чуда Божої любові на весь Західний Мейн, східну частину Нью-Гемпширу і, ймовірно, на інші планети сонячної системи.
Джекі постукала, потім почала грюкати.
— Там, мабуть, нема нікого, — припустила Лінда… але ж і це місце їй відгонило чимось недобрим. До того ж у повітрі тут висів якийсь дивний сморід, затхлий і хворобливий. Приблизно так завжди пахло в кухні її матері, хоч як би та її не провітрювала. Бо її мати курила, як паровоз, а пристойною їжею вважала тільки те, що сама смажила у глибокій сковороді, добряче спорядженій свинячим салом.
Джекі похитала головою.
202
«Око його пильнує горобчика» — назва написаного 1905 року білого госпела, популярність якому принесло його виконання чорними співаками; тема базується на євангельському вірші «Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого» (Матвія, 10:29).
203
Великодній заєць — язичницький образ-символ настання весни, що перейшов у християнську культуру германських народів; уранці на Великдень діти знаходять кошики з крашанками й цукерками, які їм вночі «приніс» великодній заєць.
204
Perry Como (1912–2001) — популярний у 1940-1970-х pp. американський співак італійського походження, романтичний стиль котрого аж ніяк не стикався з агресивно-сексуальною музикою соул; пісню «Good Night Sweet Jesus» (1909) написав найвідоміший у США виконавець християнських гімнів і автор багатьох госпелів Джордж Беверлі Ші.