— Ми ж чули когось, хіба ні?
Лінда не мала що заперечити, бо так воно й було. Їдучи від пасторського обійстя, вони слухали радіо і чули голос діджея, котрий вкрадливо оголосив: «Наступна пісня — чергове послання Божої любові».
Цього разу пошуки ключа тривали довше, але Джекі нарешті відшукала його в конверті, приліпленому до споду поштової скриньки. Там же лежав папірець, на якому кимсь були надряпані цифри 1693.
Ключ був дублікатом, трохи залипав, але після серії штрикань свою роботу він зробив. Увійшовши досередини, вони зразу ж почули розмірене повискування системи безпеки. Клавіатура знайшлася на стіні. Щойно Джекі набрала ті цифри, як сигнал тривоги тут же замовк. Тепер залишилася тільки музика. Перрі Комо поступився якійсь інструментальній композиції. Лінда подумала, що якось вона підозріло їй нагадує органне соло з «Ін-Е-Гадда-Да-Віда» [205]. Динаміки в приміщенні були в тисячу разів якісніші за ті бокси, що висіли надворі, і музика звучала голосніше, майже як на живому концерті.
«Як люди можуть працювати в такому святенницькому галасі? — дивувалася Лінда — Відповідати на телефонні дзвінки? Робити якісь справи? Як їм це вдається?»
І тут теж було щось недобре. Лінда була впевнена в цьому. Це місце їй задавалося більш ніж зловісним; вона відчувала в ньому пряму небезпеку. Побачивши, що Джекі розстебнула кобуру свого службового пістолета, Лінда наслідувала її приклад. Приємно було відчувати під долонею рукоять автоматичної зброї. «Твоє дуло і твоя рукоять мене втішать» [206], — подумала вона.
— Агов! — гукнула Джекі. — Преподобний Коґґінсе? Чи хто-небудь?
Ніякої відповіді. За стійкою адміністратора було порожньо. Лівіше неї було двоє зачинених дверей. Прямо попереду за скляною перегородкою на всю довжину проглядалося головне приміщення. Лінда помітила там мерехтіння вогників. Ефірна студія, вирішила вона.
Джекі, тримаючись насторожі, ногою по черзі розчахнула навстіж обоє зачинених дверей. За одними виявився кабінет. За іншими на диво шикарний конференц-зал, де панував гігантський телевізор з пласким екраном. Він працював, але без звуку. На ньому, ледь не в натуральний зріст, Андерсон Купер вів репортаж, схоже, що з центральної вулиці Касл Рока. Тамтешні будинки було прикрашено прапорами й жовтими стрічками. Лінда побачила на одній крамниці плакат з написом: ЗВІЛЬНІТЬ ЇХ. Від його вигляду їй стало ще моторошніше. Низом екрана бігли титри: ДЖЕРЕЛА У МІНІСТЕРСТВІ ОБОРОНИ ПОВІДОМЛЯЮТЬ: РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ.
— Чому ввімкнутий телевізор? — спитала Джекі.
— Бо той хтось, хто опікується радіостанцією, залишив його ввімк…
Її заглушив громовий голос.
— У виконанні Раймонда Говелла для вас звучала пісня «Христос — мій Господь і Проводир».
Жінки аж підстрибнули.
— А я, Норман Дрейк, нагадую вам три важливих факти: переший — ви слухаєте програму «Час відродження» на РНГХ, другий — Бог любить вас, і третій — Він послав Свого Сина на Голгофу померти за вас на хресті. Зараз дев'ята двадцять п'ять ранку і, як ми не втомлюємося вам нагадувати, — час збігає. Чи віддали ви вже вашесерце Господу? Почуємося за кілька хвилин.
Норман Дрейк поступився місцем якомусь солодкомовному дияволу, котрий почав рекламувати цілком записану на DVD Біблію, а головне, що сплачувати за цей товар ви могли щомісячними внесками, або повернути його назад з повною компенсацією внесків, якщо не відчували себе щасливими, як та свиня в калюжі. Лінда з Джекі пішли до вікна в студію і зазирнули крізь нього. Ніякого Нормана Дрейка чи солодкоголосого диявола там не було, але, коли після закінчення реклами в ефірі знову з'явився голос діджея, зелена лампочка загорілася червоним світлом, а червона зеленим.
— Тут автоматика, — промовила Джекі. — Ошуканство якесь.
Зазвучала музика, і ще один червоний вогник перетворився на зелений.
— Чому ж тоді в нас таке відчуття, ніби тут хтось є? Тільки не кажи мені, що ти цього не відчуваєш.
Джекі не заперечувала.
— Бо якось це чудно. Діджей навіть час оголошує. Сонечко, ця апаратура мусить коштувати неміряних грошей! Саме доречно згадати духа з машини, як ти гадаєш, скільки це може тривати?
— Либонь, поки не скінчиться пропан, поки не вимкнеться генератор.
Лінда помітила ще одні зачинені двері й розчахнула їх ногою так само, як перед тим це робила Джекі, але… на відміну від Джекі, вона витягла свій пістолет, хоча й тримала його біля стегна дулом вниз і з ввімкнутим запобіжником.
За дверима виявився туалет, порожній. На стіні в ньому висіло зображення вельми європеоїдного типу Ісуса.
— Я особа нерелігійна, — промовила Джекі. — Тому це ти мусиш мені пояснити, навіщо людям потрібно, щоб на них дивився Ісус, коли вони дуються.
Лінда замотала головою.
— Давай заберемося звідси, поки в мене дах не поїхав, — сказала вона. — Вся ця радіостанція немов втілення на суші «Марії Целести» [207].
Джекі тривожно роззирнулася навколо.
— Ну, атмосфера тут дійсно химерна. Твоя правда.
І зненацька вона хрипло заволала на повний голос так, що Лінда аж підстрибнула. Їй навіть захотілося просити Джекі не галасувати так, бо раптом почує і прийде хтось. Або щось.
— Агов! Є тут хто? Останній раз питаю!
Нічого. Нікого.
Уже надворі Лінда перевела дух.
— Коли я була ще тінейджеркою, ми з друзями поїхали до Бар Харбору [208]. Зупинилися на пікнік на тій мальовничій скелі. Нас було десь з півдесятка. День стояв ясний, видно було вдалечінь ледь не до Ірландії. Коли ми вже поїли, я захотіла пофотографувати. Мої друзі скакали, дуркували, лапалися, а я все відступала й відступала назад, щоб усіх упіймати в кадр. А тоді одна дівчина, Арабелла, моя краща подружка на той час, перестала підсмикувати на іншій дівчині аж під пахви труси та як закричить: «Стій, Ліндо! Стій!»Я зупинилася й озирнулася. Знаєш, що я побачила?
Джекі похитала головою.
— Атлантичний океан. Я прозадкувала аж до самого краєчку майданчика для пікніків. Там стояв попереджувальний знак, але не було ніякої огорожі чи поручнів. Ще один крок — і я б полетіла вниз. От точно таке ж, як тоді, відчуття в мене й зараз.
— Лін, та тут же пусто.
— Я так не думаю. І здається мені, що й ти так не думаєш.
— Ну було трохи моторошно, я згодна. Але ж ми перевірили всі приміщення…
— Студію — ні. До того ж телевізор працює і музика грає занадто голосно. Ти ж не думаєш, буцімто вони її постійно вмикають так гучно?
— Звідки мені знати, як роблять ці святоші? — знизала плечима Джекі. — Може, вони чекають на Апокалюксис.
— Ліпсис.
— Та хай, як хочуть. Хочеш — перевіримо оту комору?
— Абсолютно ні, — відповіла Лінда, змусивши Джекі поперхнутися сміхом.
— Окей. Доповімо, що наявності преподобного не виявлено, правильно?
— Правильно.
— Тоді гайда до міста. По каву.
Перш ніж зайняти місце на штурманському сидінні екіпажу номер два, Лінда ще раз окинула оком спливаючу млойними аудіо-радощами будівлю студії. Навкруги не чулося жодного іншого звуку, вона зрозуміла, що не чує співу жодної пташки, і подивувалася, чи не повбивалися вони геть усі об Купол. Звісно ж, це малоймовірно. Чи ні?
Джекі кивнула на мікрофон.
— Хочеш, я наостанок крикну ще через гучномовець? Оголошу, якщо хтось тут ховається, нехай бере ноги в руки і драпає до міста? Бо — я оце лише щойно подумала — вони могли нас злякатися.
— Чого я насправді хочу, так це щоб ти нарешті перестала тут зависати і мерщій везла нас звідси.
Джекі не сперечалася. Вона розвернулася на короткій під'їзній алеї в бік Малої Курви і спрямувала машину на Честер Мілл.
Минав час. Грала релігійна музика. Повернувся в ефір Норман Дрейк і оголосив, що зараз дев'ята тридцять чотири Східного денного часу. Господь любить вас. Слідом пішла реклама «Уживаних автомобілів Джима Ренні», яку читав другий виборний особисто.
205
«In-A-Gadda-Da-Vida» (1968) — знаменита 17-хвилинна психоделічна композиція каліфорнійського рок-гурту «Iron Butterfly» («Залізний Метелик») із довгими інструментальними соло; в оригіналі пісня мала називатися «In A Garden of Eden» («В саду Едему»), але п'яні, обкурені музиканти групи заспівали цю фразу в студії нерозбірливо і написали назву неправильно, так вона й залишилася в історії.
206
Алюзія на вірш із книги Псалмів, 22 розділ: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать!»
207
«Магу Celeste» — знаменитий корабель-привид: знайдена 1872 року в Атлантичному океані абсолютно неушкоджена бригантина, яка при ясній погоді рухалася під повними вітрилами курсом з Нью-Йорка на Гібралтар з повним запасом їжі й води та цілим вантажем, але без екіпажу й пасажирів, котрі невідомо куди поділися.
208
Bar Harbor — розташоване на острові Маунт Дезерт курортне місто (5 тис. мешканців) на території Національного парку Акадія в штаті Мейн.