— Або на цій лаві, — усміхнулася вона.
— Або на цій лаві, так, — теж усміхнувся він.
— Каролін! — гукнув Терстон нетерпляче. — Ходімовже!
Вона злегка помахала Расті — не більш, як ворухнула пальцями — і побігла наздоганяти своїх. Рухалася легко, граційно. Расті стало цікаво, чи знає Терсі ту істину, що дівчата, котрі вміють бігати легко й граційно, майже завжди втікають від своїх старіючих коханців, рано чи пізно. Мабуть, знає. Мабуть, з ним уже траплялося таке раніше.
Расті дивився, як вони через майдан рухаються в напрямку шпиля церкви Конго. Потім дерева сховали їх з виду. Коли він знову подивився на поліцейську дільницю, Джуніора Ренні там уже не було.
Расті посидів ще пару хвилин, барабанячи пальцями собі по колінах. Нарешті прийняв рішення і підвівся. Перевірка міського складу в пошуках зниклих шпитальних балонів з пропаном може зачекати. Тепер його більш цікавило, що один-єдиний в Міллі армійський офіцер може робити в будівлі міської ради.
Що робив Барбі в ту мить, коли Расті через Комм-лейн прямував до міськради, так це здивовано свистів крізь зуби. Бомбосховище було довге, як вагон-ресторан, і полиці в ньому було вщент заставлено консервами. Здебільшого рибними: ящики сардин, ряди лосося і дуже багато чогось з назвою «Дрібні мальки молюсків Сноу» [230], котрих Барбі щиро сподівався ніколи не покуштувати у своєму житті. Стояли там також ящики з сухими продуктами, включно з пластиковими контейнерами, на яких були написи: РИС, ПШІНКА, МОЛОЧНИЙ ПОРОШОК і ЦУКОР. Високі штабелі покладених горизонтально пляшок, позначених: ПИТНА ВОДА. Він нарахував десять великих картонних коробок з трафаретом: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ПЕЧИВА. Ще на двох значилося: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ШОКОЛАДНИХ БАТОНЧИКІВ. На стіні висів пожовклий плакат з гаслом: «700 калорій в день вбиває голод впень».
— Помрійте, — промурмотів Барбі.
У дальнім кінці виднілися якісь двері. За ними виявилася єгипетська пітьма, він помацав стіну, знайшов вмикач. Ще одна кімната, не така велика, але й не маленька. На вигляд стара, покинута, але не брудна — Ел Тіммонс мусив знати про її існування, бо хтось же витирав пил із полиць і замітав підлогу, — хоча й напівзабута. Запаси води зберігалися в скляних пляшках, він таких не бачив з часів свого короткого перебування в Саудівській Аравії.
У цій, другій кімнаті зберігалася десь дюжина складаних ліжок, прості сині ковдри й матраци в прозорих пластикових мішках також чекали на своє використання. І кілька десятків коробок із написами: САНІТАРНІ КОМПЛЕКТИ та ПРОТИГАЗИ. Тут же стояв невеличкий генератор малої потужності. Він працював — мабуть, завівся, коли Барбі ввімкнув світло. Збоку від генератора були дві полиці. На одній стояв радіоприймач, котрий, напевне, виглядав новинкою в той час, коли свіжим хітом була пісня Сі Дабл'ю Макколла «Конвой» [231]. На іншій полиці було дві газові плитки і металевий бокс яскравого жовтого кольору. Логотип на ньому був тих часів, коли CD [232]означало дещо інше, ніж компакт-диск. Це було саме те, по що він сюди прийшов.
Барбі потяг бокс і ледь його не впустив — важкенький. Спереду на ньому була шкала з написом ІМП/СЕК. Треба було ввімкнути прилад і спрямувати на щось його сенсор, тоді стрілка могла залишитися на зеленому полі, перейти на жовте в центрі шкали… або заскочити на червоне. В останньому випадку, узагальнив Барбі, хорошого було мало.
Він увімкнув прилад. Крихітна лампочка живлення залишилася темною, а стрілка незворушною на цифрі 0.
— Акумулятор умер, — промовив голос позаду нього. Барбі ледь з власної шкури не вискочив. Обернувшись, він побачив у дверях, що поєднували обидві кімнати, високого, дебелого блондина.
На мить ім'я вискочило йому з голови, хоча цей чоловік майже кожної неділі вранці відвідував ресторан, подеколи разом з дружиною, і завжди з двома своїми донечками. Тоді пам'ять ввімкнулася і він промовив:
— Расті Еверс, чи не так?
— Близько до цілі, тобто Еверет, — простягнув руку новоприбулець. Барбі, трохи з побоюванням, підійшов і потис її. — Побачив, як ви сюди заходили. А це, — він кивнув на лічильник Ґайґера, — мабуть, непогана ідея. Вонотаки мусить від чогось живитися. — Расті не уточнив, що мав на увазі під воно,але в цьому не було потреби.
— Радий, що ми з вами одної думки. Ви налякали мене ледь не до інфаркту. Проте в такому випадку саме ви б мені й змогли допомогти, як я здогадуюся. Ви ж лікар, так?
— ПД, — уточнив Расті, — це означає…
— Я розумію, помічник доктора, фельдшер.
— Окей, ви виграли цей кухонний прилад, — Расті показав на лічильник Ґайґера. — Він, мабуть, живиться від шестивольтової батареї. Я певен, що бачив такі в Берпі. Але не впевнений, що там зараз хтось є. Тож… може, розвідаємо тут поряд?
— Де саме ви пропонуєте розвідувати?
— На складі позаду міськради.
— І нам це треба, заради того щоб…
— Залежить від того, що ми там знайдемо. Якщо те, що пропало в нас із лікарні, ми з вами зможемо обмінятися деякою інформацією.
— Не хочете спершу повідомити, що саме у вас пропало?
— Пропан, братчику.
Барбі второпав.
— Що за чортівня? Ходімо подивимось.
Джуніор стояв біля підніжжя сходів, що вели вгору вздовж бокової стіни Сімейної аптеки Сендерса, не знаючи, чи здатен він ними видряпатися, коли йому так болить голова. Можливо. Ймовірно. У той же час він боявся, що на півдорозі вгору його череп може вибухнути, як та новорічна хлопавка. Знову в нього перед оком плавала цятка, сіпаючись туди-сюди з кожним ударом серця, але вона не була більше білою. Вона стала яскраво-червоною.
«У темряві мені стане добре, — думав він. — У комірчині, з моїми подружками».
Якщо тут усе пройде як слід, він зможе піти туди. Зараз комірчина в будинку Маккейнів на Престіл-стрит здавалася йому найжаданішим місцем на землі. Авжеж, там лежав ще й Коґґінс, ну то й що? Джуніор запросто може прибрати геть цьогосраного гімнорепетю. Але Коґґінса треба притримати ще на якийсь час. Джуніора найменше цікавила доля його батька (його ні здивувало, ні стривожило те, що той зробив; Джуніор завжди знав, що його батько здатен на вбивство), але він був вельми зацікавлений у тім, щоб утопити Дейла Барбару в нужнику.
«Якщо ми зробимо все як слід, ми не просто приберемо його з нашого шляху, — пояснював Великий Джим цього ранку. — Ми використаємо його для згуртування нашого міста перед лицем кризи. І цю нікчемашну газетярку також. Щодо неї я теж маю ідею. — Він поклав свою пухку, м'ясисту долоню Джуніору на плече. — Ми одна команда, синку».
Можливо, не назавжди, можливо, тільки тепер, але наразі вони дійсно тягнули одного плуга. Тож вони мусять попіклуватися про Бааарбі.Джуніору набрело на ум, що це Барбі винен у тому, що йому болить у голові. Якщо Барбі дійсно побував за океаном — в Іраку, ходили чутки — отже, міг привезти з Середнього Сходу якісь чортові сувеніри. Скажімо, отруту. Джуніор обідав у «Троянді-Шипшині» безліч разів. Барбара легко міг підкинути йому того-сього в їжу. Або в каву. А якщо Барбара навіть не особисто це зробив, він міг намовити Розі. Ця піхва цілком перебуває під його чарами.
Джуніор повільно побрів угору, зупиняючись через кожні чотири сходинки. Голова в нього не вибухнула, і, діставшись верхнього майданчика, він поліз до кишені по ключ від помешкання, який йому вручив Енді Сендерс. Спершу він ніяк не міг намацати ключ, і вже було подумав, що загубив, але врешті-решт пальці наштовхнулися на нього під дрібними монетами в глибині кишені.
Він роззирнувся навколо. Кілька людей ішли вулицею, повертаючись із сеансу в «Діппері», але ніхто не подивився вгору, не побачив його на сходовій платформі перед помешканням Барбари. Ключ повернувся в замку, і Джуніор прослизнув усередину.
Він не вмикав світла, хоча генератор Сендерса, либонь, живив і цю квартиру. Напівтемрява робила менш видимою цятку, пульсуючу перед його оком. Він почав зацікавлено роззиратися. Тут були книги: полиці й полиці книг. Чи Бааарбіпокинув їх напризволяще, коли тікав з міста, чи домовився з кимсь — найрадше з Петрою Ширлз, котра працює внизу, в аптеці, — щоб їх кудись йому переслали? Тоді він, мабуть, домовився і про цей килим, що лежить на підлозі вітальні — витвір якихось верблюжих жокеїв, котрий Барбі, певне, підчепив на тамтешньому базарі у свій вільний від тортур підозрюваних і позбавлення цноти маленьких хлоп'ят час.
230
«Snows Clam Fry-Ettes» — консерви, що колись випускалися заснованою 1920 року компанією «Snow's».
231
С. W. McCall (нар. 1928 р.) — співак, політик, автор соціально ангажованих балад; «Конвой» (1975) — пісня про водіїв-далекобійників, за сюжетом якої пізніше було знято відомий однойменний фільм.