Він знову почав слухати.
— Тому що в мене не було нагоди, — відповів він. Тоном терплячим, несуперечливим. Барбі уявив собі те питання: «Діти цілісінький день в судорогах, а ти мені оце розказуєш?»
— Ти забереш дітей? — запитав Расті. Знову послухав. — Гаразд. Добре. Якщо відчуєш, що щось не так, телефонуй мені терміново. Я вмент прилечу. І не забудь, Оді мусить бути поряд із ними. Так. Угу. І я тебе кохаю. — Він причепив телефон на пояс і обома долонями пригладив собі волосся так сильно, що очі в нього на мить зробилися зовсім китайськими.
— Заради Христа-стрибучого, хто така Оді?
— Наша собака, породи золотавий ретривер.
— Розкажи-но мені про ці судороги.
Расті розповів, не забувши про те, що Дженні казала про Гелловін і що Джуді казала про рожеві зірки.
— Слова про Гелловін нагадують те, що промовляв крізь ридання хлопчик Дінсморів, — зауважив Барбі.
— Авжеж, хіба ні?
— А інші діти? Хтось з них балакав про Гелловін? Чи про рожеві зірки?
— Батьки, з якими я сьогодні бачився, казали, що їхні діти лопотіли щось, поки тривали судороги, але вони самі були надто налякані, щоби звертати увагу на слова.
— А самі діти не пам'ятають?
— Діти навіть не знають, що в них були судороги.
— І це нормально?
— Це не ненормально.
— А не може бути так, що твоя молодша дочка копіює старшу? Може… ну, я не знаю… ревнує до уваги?
Расті не розглядав такої можливості, не було на це часу, взагалі-то. Тепер він обдумав цей варіант.
— Можливо, але навряд чи, — він кивнув на жовтий старосвітський лічильник Ґайґера у торбі. — Збираєшся зайнятися дослідженнями з цією штукою?
— Я? Ні, — заперечив Барбі. — Ця дитинка — власність міста, правителям котрого я не вельми подобаюся. Не хотілося б мені бути впійманим з цією машинкою, — він простягнув пакет Расті.
— Я не можу. Саме зараз я буду дуже зайнятий.
— Знаю, — сказав Барбі й почав пояснювати Расті, що він хоче, щоб той зробив. Расті уважно слухав, злегка посміхаючись.
— Окей, — погодився він. — Мені це підходить. А сам ти що збираєшся робити, поки я виконуватиму твоє завдання?
— Готувати вечерю в «Шипшині». Сьогоднішня фірмова страва — курчата а-ля Барбара. Хочеш, пришлю тобі порцію в лікарню?
— Апетитно звучить, — кивнув Расті.
По дорозі до шпиталю Расті зупинився біля редакції «Демократа» і передав лічильник Ґайґера Джулії Шамвей.
Вона вислухала інструкції Барбари з лагідною посмішкою.
— Цей чоловік знає, як передавати повноваження, треба віддати йому належне. Я подбаю про цю річ з приємністю.
Расті хотів було попередити її, щоб лічильник у неї не потрапив на очі кому не варто, але потреби в цім не було. Пакет з приладом зник в проміжку для ніг між тумбами її письмового столу.
Дорогою до шпиталю він набрав Джинні Томлінсон і спитав у неї про той дзвінок з приводу судорог, на який вона відповідала.
— Маленький хлопчик на ім'я Джиммі Вікер. Дзвонив його дідусь. Здається, Білл Вікер?
Расті його знав. Білл приносив їм пошту.
— Мати хлопчика залишила його на дідуся, поки сама їздила заправитися. До речі, в «Паливі & Бакалії» звичайний бензин майже закінчився, і Джонні Карвер мав нахабство задерти ціну до одинадцяти доларів за галон. Одинадцяти!
Расті слухав терпляче, гадаючи, що краще б йому було про це говорити з Джинні віч-на-віч. Він уже був майже біля самої лікарні. Коли вона закінчила жалітися, він запитав, чи не промовляв щось Джиммі в той час, як в нього трапилися судороги?
— Авжеж, говорив. Білл сказав, ніби він щось базікав. Пригадую, ніби щось про рожеві зірки. Чи про Гелловін. Чи, може, я плутаю з тим, що говорив Рорі Дінсмор після того, як його підстрелило. Люди потім ще про це балакали.
«Звісно, балакали, — похмуро подумав Расті. — І ще балакатимуть, якщо складуть до купи те й інше. А так воно, певне, й буде».
— Добре, — промовив він. — Дякую тобі, Джинні.
— А ти коли повернешся, Ред Райдер [236]?
— Я майже вже на місці.
— Добре. Бо в нас новий пацієнт. Саммі Буші. Її було зґвалтовано.
Расті застогнав.
— Їй уже краще. Її привезла Пайпер Ліббі. Я не змогла дізнатися від неї, хто це зробив, але, гадаю, Пайпер дізналася. Вона від неї вийшла такою, ніби в неї волосся палає, ніби її хтось за сраку… — пауза. Джинні так гучно позіхнула, аж Расті почув. — Вкусив.
— Джинні, серденько, коли ти спала останній раз?
— Я в порядку.
— Іди додому.
— Ти смієшся? — нажаханим голосом.
— Ні. Іди додому. Поспи. І не вмикай будильник, — раптом йому зринула нова думка. — Але зайди по дорозі до «Троянди-Шипшини», ти ж зможеш? Вони сьогодні смажать курчат. Я чув це з надійних джерел.
— Саманта Буші…
— Я огляну її вже за п'ять хвилин. А ти, бджілко, мусиш на той час відлетіти собі геть.
Вона не встигла запротестувати, як він склав телефон.
Великий Джим Ренні почувався чудово, як для людини, котра минулої ночі замордувала іншу людину. Почасти завдяки тому, що він не вважав це вбивством, так само, як не вважав убивством смерть своєї покійної дружини. Її вбив рак. Неоперабельний. Так, можливо, в останній тиждень він давав їй забагато болетамівних пігулок, а наприкінці ще й допоміг їй подушкою на лице (утім, легесенько, повільно перекриваючи їй дихання, він передав її в руки Ісуса), але зробив він це з любові й через свою доброту. Те, що трапилося з преподобним Коґґінсом, було трохи брутальнішим, це треба визнати, але той сам на нього так наїхав.Абсолютно нездатен був поставити добро міста попереду власної вигоди.
— А втім, він вечеряє з Господом Богом Христом сьогодні, — промовив Великий Джим. — Ростбіф, картопляне пюре з підливою, соковите яблуко на десерт.
Перед ним якраз стояла велика тарілка фетучінні альфредо, дякувати компанії «Stouffer's» [237]. Звісно, забагато холестерину, але поблизу не було доктора Гаскелла, котрий би його цим докоряв.
— Я тебе пережив, старий засранцю, — повідав Великий Джим своєму порожньому кабінету і щиро розреготався. Тарілка з пастою і склянка з молоком (Великий Джим не вживав алкоголю) стояли на блотері. Він часто їв за письмовим столом і не вбачав потреби в тому, Щоби змінювати власні звички тільки тому, що в його кабінеті зустрів свій кінець Лестер Коґґінс. Крім того, в кабінеті ще раз було прибрано, і вичищено, і все випрано. О, він підозрював, що якась із тих слідчих бригад, як ото показують в телевізорі, змогла б знайти достатньо кривавих плям із їхнім люмінолом, спеціальними лампами та всяким таким обладнанням, але ніхто з них не з'явиться тут в найближчому майбутньому. А щодо Пітера Рендолфа в ролі детектива… сама думка про це відгонила абсурдом. Рендолф просто ідіот.
— Проте, — повідомив Великий Джим порожньому кабінету лекторським тоном, — він мійідіот.
Він усмоктав останні стрічечки локшини, промокнув своє обширне підборіддя серветкою і знову почав строчити на лінованих аркушах жовтого блокнота, що лежав поряд з блотером. Від суботи він уже понаписував чимало, бо ж так багато справ треба було зробити. А якщо Купол залишатиметься на своєму місці, їх буде ще більше.
Великий Джим мав невисловлену надію, що той таки залишатиметься,принаймні якийсь час. Купол створював виклики, на які він відчував у собі здатність достойно відповісти (з Божою поміччю, звісно). Перший закон бізнесу — консолідувати всю владу в своїх руках. Для цього йому потрібен був не просто офірний цап, йому потрібен був монстр. Якнайкраще годився на цю роль Барбара, чоловік, котрого об'єднані коммі [238]начальників штабів демократичної партії пропхнули, щоб він замістив Джеймса Ренні.
Двері кабінету відчинилися. Великий Джим підняв голову від своїх записів, в одвірку стояв його син. Обличчя в нього було бліде, безвиразне. Щось було не те з Джуніором останнім часом. Навіть вельми зайнятий міськими справами (і тим бізнесом, котрий теж вимагав його контролю) Великий Джим це помітив. Проте він все одно не сумнівався в своєму сині. Навіть якщо Джуніор його підведе, Великий Джим був певен, що якось цьому зарадить. Він усе життя поклав на створення власної удачі; не мусить тепер усе перемінитися.
236
Red Ryder (Рудий вершник) — персонаж довгограючого коміксу-вестерну (1938–1964), який друкувався одночасно у понад 700 американських газетах, сюжетні колізії якого відтворено в безлічі радіовистав та 35 фільмах і серіалах.
237
Яєчна локшина фетучінні з сиром пармезан, названа за ім'ям римського ресторатора Альфредо; «Stouffer's» — заснована 1922 року мережа сімейних ресторанів, яка виросла у велику компанію з виробництва різноманітних заморожених страв.