— Давайте, — кивнула вона. — Наша тренерка Громлі робила це просто на боковій лінії, а вона була зовсім дурепою. Тільки швидше. І, благаю, не скрутіть її.
Барбі покликав:
— Джуліє, візьміть джгут у їхній аптечці й допоможіть мені покласти її на спину.
Джулія, дуже бліда і сама почуваючись хворою, виконала вказівку.
Барбі сів на підлогу ліворуч від Пайпер, скинув один кед, а тоді вхопив преподобну обома руками за передпліччя прямо над зап'ястком.
— Не знаю методу вашої тренерки Громлі, — проказав він, — але ось так робив мій знайомий медик в Іраку. Порахуйте до трьох, а тоді верещіть на всі заставки слово «вилка».
— Вилка, — повторила Пайпер, зачудована попри біль. — Ну, гаразд, ви тут доктор.
«Ні, — подумала Джулія. — Тепер єдиний, кого наше місто має найбільш схожого на справжнього лікаря, це Расті Еверет». Вона встигла зателефонувати Лінді й дізналася номер його мобільного, але дзвінок йому моментально перевівся на голосову пошту.
У кімнаті запанувала тиша. Навіть Картер Тібодо задивився. Барбі кивнув Пайпер. На її чолі виступили бісеринки поту, але лице залишилося маскою жорсткої футболістки, і Барбі відчув до неї круту повагу. Він вставив свою взуту в шкарпетку ступню їй під пахву, зручно і щільно. А тоді, тягнучи повільно, але неухильно її за руку, досяг протитиску зі своєю ногою.
— Окей, ми готові. Тепер слухаємо вас.
— Один… два… три… ВИЛКА!
Щойно Пайпер закричала, як Барбі тут же смикнув. Усі в кімнаті почули гучний тріск, коли суглоб ставав на своє місце. Горб на блузі Пайпер магічним чином зник. Вона верещала, але не зомліла. Він накинув їй джгут за шию і пропустив його під рукою, знерухомивши останню, як тільки зумів.
Спитав:
— Краще?
— Краще, — відповіла вона. — Набагато, дякувати Богу. Ще болить, але не так сильно.
— У мене в сумочці є аспірин, — запропонувала Джулія.
— Дайте їй аспірину і вимітайтеся звідси, — оголосив Рендолф. — Всі йдуть геть, окрім Картера, Фредді, преподобної та мене.
Джулія втупилася в нього, не вірячи власним вухам.
— Ви жартуєте? Преподобній треба в лікарню. Ви зможете дійти, Пайпер?
Пайпер, похитуючись, підвелася.
— Гадаю, так. Потроху.
— Сядьте, преподобна Ліббі, — наказав Рендолф, але Барбі розумів, що той вагається. Барбі дочув це в його голосі.
— А ви мене змусьте, — вона обережно підняла ліву руку разом з черезплічником. — Я певна, ви спроможні її вивихнути знову, дуже легко. Нумо. Продемонструйте… цим пацанам… що ви нічим не відрізняєтеся від них.
— А я все опишу в газеті! — сонячно усміхнулася Джулія. — Тираж подвоїться!
— Пропоную відкласти цю справу на завтра, шефе, — втрутився Барбі. — Дозвольте леді отримати ефективніші за аспірин знеболювальні й нехай Еверет огляне її поранене коліно. Навряд чи в неї є шанс кудись втекти, поки Купол на місці.
— Її собака намагався мене загризти на смерть, — озвався Картер. Незважаючи на біль, голос у нього знову звучав спокійно.
— Шефе Рендолфе, ці молодики: Делессепс, Ширлз і Тібодо винні у зґвалтуванні. — Пайпер тепер хитало, і Джулія обняла її, щоб підтримати, але голос преподобної звучав сильно і ясно. — Руа — їхня співучасниця.
— А ні чорта подібного! — скрикнула пронизливо Джорджія.
— Вони мусять бути терміново усунені з поліції на час слідства.
— Вона бреше, — промовив Тібодо.
Шеф Рендолф очима нагадував людину, котра дивиться тенісний матч. Врешті він зачепився поглядом за Барбі.
— Ви що, чоловіче, будете мені наказувати, що я тут маю робити?
— Ні, сер, я лише висловив пропозицію, яка ґрунтується на моєму досвіді запровадження законності в Іраку. Рішення ви приймете самі.
Рендолф розслабився.
— Тоді окей. Гаразд, — він нахилив голову, поринувши в думку. Всі дивилися, як він помітив свою розстебнуту ширінку й вирішив цю маленьку проблему. Після цього він знову підвів голову і сказав:
— Джуліє, відведіть преподобну Пайпер до шпиталю. А щодо вас, містере Барбара, мене не цікавить, куди ви підете, але я бажаю, щоб звідси ви забралися. Сьогодні я візьму показання у своїх офіцерів, а завтра у преподобної Ліббі.
— Зачекайте, — озвався Тібодо, простягнувши свої покривлені пальці до Барбі. — Ви можете з цим щось зробити?
— Не знаю, — відповів Барбі, сподіваючись, що промовив це делікатно. Перша огида минулася, тепер почалися політичні дії, суть яких він добре пам'ятав по контактах з іракськими копами, котрі мало чим відрізнялися від цього чоловіка на дивані й тих, які скупчилися в одвірку. Все зводилося до того, що треба доброзичливо поводитися з тими, котрих хотілося зневажати. — Ви зможете промовити «вилка»?
Перед тим, як постукати в двері Великого Джима, Расті вимкнув свій мобільний. Тепер Великий Джим сидів за своїм письмовим столом, а Расті на стільці перед ним — на місці прохачів та нікчем.
У кабінеті (Ренні, либонь, називав його домашнім офісом у своїх податкових деклараціях) пахло приємним сосновим духом, ніби тут зовсім недавно гарненько поприбирали, але Расті все одно не подобався цей кабінет. І не лише картиною, що зображала агресивно-європеоїдного Ісуса під час Нагірної проповіді, або самохвальними фотографіями на стінах чи голою дерев'яною підлогою, якій пасував би килим; авжеж, це було йому неприємним, але також було тут і щось інше. Расті Еверет не вірив, чи не хотів вірити в паранормальщину, але все-таки в цій кімнаті відчувалося щось ніби потойбічне.
«Це тому, що ти його трохи побоюєшся, — подумав він. — Оце і все».
Сподіваючись, що ці почуття не відбиваються в нього на обличчі, він розповів Ренні про зникнення шпитальних балонів. Про те, як він знайшов один з них у складі поза міською радою, і про те, що до нього наразі підключено генератор міськради. І про те, що той балон стоїть там чомусь один-єдиний.
— Отже, в мене два запитання, — промовив Расті. — Яким чином відбулася подорож балона з запасів лікарні до центру міста? І де решта балонів?
Великий Джим сидів, відкинувшись назад у фотелі, заклавши руки собі за потилицю, і задумливо тупився у стелю. Расті впіймав себе на тому, що дивиться на сувенірний бейсбольний м'яч на столі Ренні. Під ним лежав автограф Білла Лі, колишнього гравця бостонських «Ред Сокс». Прочитати текст було легко, оскільки той лежав лицем до нього. Авжеж, а як інакше. Його ж спеціально так покладено, щоби бачили й дивувалися відвідувачі. Як і ці фотографії на стіні, м'яч мусив демонструвати, що Великий Джим терся поряд зі Знаменитостями: «Глядіть, раби, на мене і тремтіть!» [243]
Для Расті цей бейсбольний м'ячик і повернутий лицем до відвідувачів автограф послужили поясненням причини його нехороших відчуттів до цього кабінету. Це ж поцяцькована вітрина, дешева претензія на містечковий престиж і містечкову владу.
— Я не певен, що ти отримував від когось дозвіл на нишпорення в нашому складському приміщенні, — оголосив Великий Джим до стелі. Його м'ясисті пальці так і залишалися переплетеними за головою. — Можливо, ти займаєш якийсь пост в органах влади нашого міста, а мені про це не відомо? Якщо так, це моя провина — моя невдача,як каже Джуніор. А я було думав, ти просто санітар із рецептурним блокнотом.
Расті подумав, що це такий стандартний прийом — Ренні намагається його розізлити. Аби заморочити.
— Я не засідаю в органах влади, — відповів він, — але я працівник лікарні. І платник податків.
— Отже?
Расті відчув, як кров кинулась йому в обличчя.
— Отже, означені речі роблять те складське приміщення й моїмпевною мірою, — він чекав, що чоловік за столом якось на це відреагує, проте Великий Джим залишався безжурним. — Крім того, там було незамкнено. Хоча взагалі-то нашої справи це не стосується, чи як ви вважаєте? Я побачив те, що побачив, і бажаю пояснень. Як працівник лікарні.
— І платник податків. Не забуваймо.
Расті не поворухнувся, так і сидів, дивився на нього.
243
Цитата з сонету «Озімандіас» (1818) — про пам'ятник колись могутньому і тепер всіма забутому цареві — англійського поета Персі Біші Шеллі (1792–1822); переклад Івана Франка.