— Чудовно, доблію наш і реґіментарю! — вигукнув екзарх у захопленні.— Віднині ж засяду, перегляну всі січові люстрації і пам'ять власну, спишуся з митрополитом Мелентієм Дзиком у святому Києві, із сином панотця й літописця Михая Гунашевського Василем у Львові, з іншими богословами, бо за регулами нашими це обов'язок мій, брате й лицарю, але...— підняв догори вказівця екзарх,— може б, січова ґамза знайшла можність до насипних поминальних свят ошатнити наш цвинтар огорожею, замінити хрести, що потрухли, побудувати та обладнати каплички там.
— На те твоє святе зачинання, отче, кошти в ґамзі знайдуться,— почав округлятися Сірко, бо хотів запалити люльку, а в отця те робити було нешпетно.— Погутарю завтра із скарбником, щоб дав тобі кошти, та й кермуй тим належне, мосьпане Петре,— звівся він і пішов до виходу.— Лишайся в Бозі!
Ходи й ти в Бозі, доблію наш! — вклонився екзарх Сіркові на прощання.
«Так-так, заміна вже обом нам потрібна, отче,— думав Сірко, згадуючи, як тремтіли пальці екзарха, коли вір брався за хреста.— А мені ніби попустило вже»,— не відчував він денної слабості.
— Жду вас, пане кошовий, даруйте,— зустрів Сірка Лавро Гук біля бурдюга.
— Щось стряслося надзвичайне? Присідай на пенька чи на лаву, сотнику, та оповідай, а я запалю зіньківку, бо в отця Петра не міг того вчинити. Змучений ти, бачу, сотнику. Щось важливе скоїлося? — повторив.
— Скоїлося. Ібрагім-паша правториться двома рукавами яничарів на Бар і Рашків: вершниками-спаґіями і пішцями-секбанами. На переправі в Кілії мої кобзарі нарахували в них на волячих гарбах тридцять три гармати, бачили багато набоїв і пороху. Стала посудитися в наступ і орда на Чорному острові, а взнати куди — не пощастило,— повинявся сотник, охрипнувши, видно, від безсоння й довгої їзди, бо очі мав заслізнені й запалені.— Вершники наші з Мискою та пішці з Волошиним у Придністров'ї відрізали в Ібрагім-паші добрий булук із провіантом і зброєю вночі і щасливо втекли на два боки, то невбарі будуть обидва вдома, але, як твердив бранець, якого ми піймали біля Колодязів і при спробі втечі забили, йшов сповіщати Дорошенка про швидкий ханів прихід на поміч за добрий гарач.
— То Миска й Волошин, окрім батов, полонених не мають? — роздумував Сірко.
— Полонених всього дев'ять, а батов не мають, бо як же б вони втекли з ними, буйволячими?! Переклали майно, пастрому, знамена-штандарти та одяг на осликів Ібрагімових та на своїх коней і розійшлися — кінні по собі, а пішці по собі. Ібрагім-паша кількох яничарів-чатових засік канчуками за те, що проспали обоз, але гнатися й шукати не став, вирушивши знову в путь.
— Іди, Лавре, спати, а вранці прийдеш до мене знову,— порадив Сірко сотникові.— Я за ніч, може, щось придумаю.
— Коня я запалив геть, полковнику,— зізнався вивідник.
— Дам іншого коня, тільки б ти відпочив належно,— лишився Сірко на самоті.
Висіялись на небі зорі, взялася ніч прохолодою, а Сірко, то на пеньку під бурдюгом сидячи, то ходячи, журився лихом люду свого, який десь волав, поясирений, тікав безвісти в ліси чи ховався в непрохідних болотах-баблах, і так із року в рік топталися царини, горіли висілки, села й міста та гналися людоловами пов'язані ясирники, і кінцем могло бути повне спустошення рідного краю. Журився, поки не склав, аж поздоровівши, на завтра та позавтра плану. Не давали йому заснути й думки про поминки по полеглих та про будівництво каплиці на нововибраному цвинтарі, і заливний виспів солов'я та кавакання пугача на яворі обік Іванківського куреня.
Рано наступного дня Сірко чекав у канцелярії колись кошового, а тепер отамана в Батуринському курені Захара Луцика. Жвавий і моторний, хоч уже й немолодий, Луцик прийшов ніби обраділим, бо зрозумів, що не з питань засолу риби та заготівлі сіна, якими він неохоче відав, його кличе кошовий. Від нього, відчайдухи, вимагалося, мабуть, чогось зухвалого й виключного, як штукаря на те.
— Бери своїх арґатів і гніздюків від риболовлі й посолу, але не сіновиків, і приготуй їх спішно до алярмового походу малим загоном на таші під Перекопом. Пустиш там чутку, що не ти, а я з великими загонами йду на Ханство,— ознайомив кошовий зі своїм планом отамана Захара.— У тебе всього тиждень часу. Не важливо, зауваж, чи пощастить вам щось пожалувати й добути, хоч і те не абищиця, тільки б ви спинили приготування хана до походу на поміч Дорошенкові. Коли ж запитають, чому йдемо на хана, скажеш: із-за порушеного ним пастівного перемир'я та взятого з Чорного острова ясиру. Треба все вчинити так, щоб ви як появилися в ташах, так і зникли, опинившись вдома на риболовних. Компанійцям твоїм, як Бог нам запоможе, подвійно оплатиться. А підете вже нині звечора.
— Утямив, кошовий отамане, виконую з радістю, бо ми геть забрьохалися вже, просоліли та пропахли рибою,— радів курінний довірі.— Вчиню все належно, як Бог допоможе та орда з Чорного острова не перешкодить.
— Мусить, отамане, нам Бог допомогти в цій великій затії, а тобі допомагатимуть ще й наші вивідники з Лавром Гуком. Гасло в них: «вітер затих» — «кує зозуля».
По відході сорока запорожців на чолі з Луциком у Кіш вернувся з перевантаженими кіньми Левко Миска, а наступного вечора — Ілько Волошин із пішцями і дев'ятьма полоненими яничарами. Вони сповістили Сірка та січових реґіментарів, що орда в порушення пастівної домови двома наскоками — у Гайвороні і на Кодимі — взяла великий ясир людей, худоби та добр і поправторила їх двома сакмами на Перекоп.
На спішно скликаній Малій раді Коша Сірко запропонував іти всіма січовими потугами водою й степом безпосередньо на Крим. В цей час під Запороги щасливо наспіли покликані заздалегідь Сірком у поміч ойроти на чолі з князем Каспулатом Муцаловичем та мурзою Мазан-батиром. Загін їхній налічував тисячу шабель. Вони підсилили Сірків похід, згоджуючись іти під його отаманством хоч у саме пекло. Сміливими та досвідченими чільцями були й обидва тайші.
Першими до Перекопу мали вийти пішці під провідством Лукаша Андрієвича та чорнорморці з Яковом Брекалом, щоб взяти налогою здвобіч Перекоп та Кам'яний міст і спинитися та ошанцюватися там надовше. В глибину Ханства не велено йти — мають чекати тих, що втікатимуть при поразках і погонях із ясирниками, добрами й полоненими. Сірко слідом за пішцями й чорноморцями поведе кінноту з гаківницями для визволення й повернення додому всіх наявних у Криму ясирників, для погрому Ханства, його зіниці на Чарик-Су та ханського палацу на Велетень-горі, троні Аллаха — Чатир-Дагу.
Задум кошового був заповзято відважним і навіть зухвалим. Без Сірка в той похід ні один січовий чілець не пішов би, а з ним — всі згодилися, бо вірили в удачу. Не мали сумніву і в тому, що перевантажена в'юками кіннота з Ханства зможе пройти тяжким та в'язким шляхом через Каланчак, Кочкар на Чорну Долину, зруйнувавши каймаки найбагатшого в Ханстві Батирші-Мансура і самого дана Селім-Гірея.
Сірко стояв на чолі двох загонів — Фрола Міная і Назара Оскарка. Мета їхня — вийти після переправи під Айгуль-озеро, захопити там худобу, добра, дріб, майно та прислугу зведенки-сестри Сіркової Настки Нечахової з дітьми і силою приправити їх під Гниле море — Сиваш, обов'язково спаливши обійстя. То була вершина зухвалості кошового, але і побратим, і джура виправдували його.
Й цього разу похід виявився вдалим. Луцик привів вісімдесят полонених зі Степу, спинивши турусами хана в Бахчисараї, Трохим Василая з Яковом Брекалом приправили з-під Перекопу безліч добр та триста полонених ординців і до тисячі звільненців, загони обох Шашол — Овсія та Якова пожалували наскочно Бахчисарай та палац хана в ущелині Чатир-Дагу, загнавши зненацька засвітним шаленим нападом самого хана з двірцевою вартою в гори.
«Козаки, о сонцеликий казі-переможцю, це бурани й ґлурські смерчі кяфірів! Їх не звоюєш ні стрілами, ні списами, ні арканами, ні ятаганами у налогах-нападах»,— скаржилися розлюченому ханові аги, мурзи й баші, а найпаче Батирші-Мансур, коли по переляці світлий Селім-Гірей почав ладнати ординську погоню за січовиками під Сиваш і Перекоп.
І яким же передбачливим був у цьому поході Сірко, що не пішов у Ханство всіма загонами, а лишився з пішцями та сотнею вершників під Сивашем на оборонних шанцях, засадивши переодягнену в ординську одіж сотню вершників невдалік у байраці! Звільнених у Ханстві ясирників із майном та пожалованими статками його загони вели до переправ тисячами. Сіркові дозорці направляли їх сакмами в бік Перекопу з січовиками-супровідцями та отаманами з бувалих ясирників, а решту січовиків Сірко сховав у сусідній ярузі, ніби завчас знаючи, що орда ось-ось почне погоню.